Більшовизм


Політологічний словник

Більшовизм – ідеологічна і політична течія XX ст. Більшовизм виник і організаційно оформився на другому з’їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії (1903). Група делегатів з’їзду, очолювана Володимиром Ульяновим (В. І. Леніним), здобула більшість у голосуванні за резолюцію про статут партії. Суперечності виникли навколо формування першого параграфа статуту про членство в партії. Більшістю голосів було прийнято проект В. І. Леніна: членство в партії обумовлювалося не лише визнанням програми й матеріальною підтримкою партії, а й особистою участю в одній із партійних організацій. Опонент Леніна Л. Мартов і його група вважали, що членство в партії, крім визнання програми й матеріальної підтримки партії, обумовлюється лише регулярним особистим сприянням партії під керівництвом однієї з її організацій. Відтоді РСДРП розкололася на “більшовиків” – прихильників Леніна і “меншовиків” – прихильників Мартова.

Більшовизм


знайшов своє втілення у теоретичній, політичній і практичній діяльності Комуністичної партії Радянського Союзу (РСДРП, РСДРП(б), РКП(б), ВКП(б), КПРС), яка проголошувала себе партією наукового комунізму, соціалістичної революції і диктатури пролетаріату.

В. І. Ленін, як теоретик більшовизму, спирався на концепцію соціальної (комуністичної) революції К. Маркса і Ф. Енгельса. Але він її сполітизував, запровадивши термін “соціалістична революція” і висунув тези: 1) про можливість соціалістичної революції в одній окремо взятій країні як базі світової революції; 2) про Росію як центр усіх суперечностей світового імперіалізму, найслабшу ланку в капіталістичному ланцюгу; 3) про імперіалізм як найвищу стадію капіталізму, хоча останній на початку XX ст. ще далеко не досяг свого формаційного апогею; 4) про революцію як збройне повстання і насильне захоплення влади пролетаріатом; 5) про неприйнятність жодних реформ у межах існуючої у Росії суспільної системи, а тому політичну непримиренність щодо тих сил, які обстоювали реформістський шлях.

Діючи усупереч соціально-економічним закономірностям у здійсненні революції, більшовики мусили спиратися на “теоретично обгрунтовані” положення про “революційну ситуацію” та силовий інструмент реалізації останньої – “партію нового типу”. Новий тип партії, на відміну від марксистського, – це тоталітарний, ідеологічно однорідний, вкрай уніфікований, міцно організований (на принципі централізму), безкомпромісний у своїх програмових засадах і політичній тактиці силовий апарат. Свою діяльність він підпорядковував насильницькому захопленню і монопольному втриманню політичної влади.

Наріжним каменем теорії більшовизму є вчення про диктатуру пролетаріату. Попри марксистське положення про таку диктатуру як короткотривалий період, що закінчується переходом до безкласового суспільства, створює основи для діяльності виборних органів, обмежує і позбавляє політичної сили органи безпеки, Ленін обгрунтував тривалість диктатури пролетаріату – аж до повної перемоги соціалізму. Диктатура пролетаріату тлумачилася більшовиками як оперта на силу, не обмежена жодними нормами права влада.

З огляду на неможливість і нездатність організувати (через відсутність відповідного рівня розвитку продуктивних сил) суспільне життя на засадах економічної і соціальної доцільності та самодостатності більшовики вдалися до облудних “пояснень” та “обгрунтувань”, висунувши тезу про “загострення класових суперечностей в умовах соціалізму”, з якої випливала начебто необхідність боротьби з класовим ворогом, “буржуазним елементом” і відповідно чистки в партії, політичний терор у суспільстві.

Важливе місце в теорії більшовизму посідає вчення про державу. Остання розглядалася як основний інститут політичної системи класового суспільства, як інструмент придушення опору класових супротивників. Більшовики і тут відійшли від марксизму. Якщо Маркс і Енгельс твердили, що держава відмиратиме як знаряддя примусу і поступатиметься громадському самоврядуванню, то Сталін обстоював не відмирання, а зміцнення держави за соціалізму. На практиці це обернулося утвердженням партійно-державного бюрократичного централізму, культом особи, особистою диктатурою, мілітаризацією суспільства, одержавленням відносин власності, відчуженням мас від влади, результатів своєї праці, від власності, здобутків культури, від політичного життя.

Колективістська більшовицька ідеологія була антиподом гуманістичного індивідуалізму, який визнає найвищою цінністю унікальність людського життя та інтересів окремої людини. Пропаганда абстракції класу, мас, народу повністю затулила конкретність живого “я”, що врешті-решт призвело до повного розчинення особистості у колективі, до зруйнування можливостей особистої творчості, індивідуальної ініціативи. Людина ототожнювалася з гвинтиком Системи. Нетерпимість до індивідуальності, псевдоколективізм стали психологічним підгрунтям більшовицької моделі – Молоху, що поглинає дедалі більше жертв в ім’я “світлого майбутнього”. Так створювалася база ново-імперської деспотії і масового порушення, ігнорування прав людини і громадянина.

Для більшовицького керівництва російська революція 1917 р. була лише першою ланкою величезного ланцюга світової революції, доктрина якої втілювалася практично на всіх етапах історії більшовизму.

У національному питанні марксизм твердо стояв на позиціях самовизначення. Маркс і Енгельс активно підтримували визвольні рухи народів Європи. У теорії більшовизму право націй на самовизначення постійно декларувалося. На практиці ж Ленін, Сталін та їх однодумці й послідовники провадили імперську, асиміляторську політику щодо неросійських народів, порушуючи при цьому не лише право на самовизначення, а й національно-культурний розвиток і навіть фізичне існування. Про це свідчать численні депортації народів у СРСР (німців, кримських татар, чеченців, інгушів, калмиків тощо) і оголошення їх ворогами батьківщини, геноцид (голодомори в Україні 1921 – 1922 рр., 1932 – 1933 рр., 1946 – 1947 рр.) як форма покарання за “націоналізм” та “волелюбність”, русифікація й утиски “нацменів”, економічна колонізаторська політика Москви щодо “національних окраїн”.

У теорії більшовизму значне місце посідає програмне положення про інтернаціоналізм і злиття націй. Прагнучи “кавалерійською атакою” здійснити комуністичну утопію – єднання пролетарів усіх країн й утворення комуністичного людства як програмного завдання комуністів, Ленін і його послідовники форсували асиміляцію неросіян у російському етносі, створювали нову, але таку ж “єдину і неподільну” радянську імперію. Свої імперіалістичні наміри більшовики змушені були майстерно камуфлювати, аби не бути звинуваченими Заходом у радянському імперіалізмі, інтернаціональною фразеологією. І це стало характерною рисою більшовизму в ідеологічній сфері, у національному питанні особливо. Так, окупація західноукраїнських земель Червоною Армією після підписання пакту Молотова – Ріббентропа витлумачувалася як “акт возз’єднання братніх народів”, захист радянських кордонів, а військове втручання у події в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, війна в Афганістані – як виконання “інтернаціонального обов’язку” тощо.

Історичний досвід свідчить, що більшовизм, утопічний за задумом та антиекономічний, антигуманний за сутністю, був спрямований на створення деспотичної, тоталітарної машини влади у всесвітньому масштабі, на руйнування основ цивілізованого людського існування. Створена на основі теорії і практики більшовизму світова комуністична (соціалістична) система стала уособленням тоталітаризму XX ст.

Історія Комуністичної партії Радянського Союзу / Т. 1-5. – К„ 1965-82; КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т. 1-14. – К, 1978-85; История Коммунистической партий Советского Союза. – М., 1980.

І. Кресіна, В. Панібудьласка




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Більшовизм - Довідник з політології