Депортація

Політологічний словник

Депортація (від лат. deportatio – вивезення) – вигнання, заслання, висилка; насильницьке переселення цілих народів, етнічних груп, їхніх частин або окремих представників з їхньої історичної батьківщини, етнічних територій або місць компактного проживання. Д. є однією з крайніх форм дискримінації – політикою, практикою і засобом боротьби проти окремих народів, етнічних груп та їхніх представників, що визначаються “соціально й політично небезпечними”. Д. здійснювалися деспотичними режимами великих поліетнічних

держав, правителями колоніальних імперій та урядами тоталітарних режимів. Д. певних соціальних груп населення, цілих народів, окремих осіб здійснюється в інші країни або на спеціально виділені території у різних формах, навіть крайніх, таких як геноцид. Така практика засуджена міжнародною спільнотою у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в грудні 1948 р.).

Вперше депортацію було застосовано у XVIII ст. у Франції стосовно політично

неблагонадійних осіб. Особливо посилюються втечі й акції вигнання у зв’язку з ідеологічним загостренням (расизм, націоналізм, комунізм) під час і після Другої світової війни. У Німеччині для створення “німецького життєвого простору” в 1939- 1940 рр. відбулося переселення фольксдойчів, у 1940-1941 рр. – примусове переміщення поляків до генерал-губернаторства, а також завезення близько 9 млн. іноземних робітників та знищення євреїв. Потсдамська конференція (1945 р.) санкціонує: 1945-1946 рр. – насильницьке переселення майже всіх німців з німецьких східних територій Чехословаччини (Судети) й Угорщини. Більш як 3 млн. при цьому гинуть; 1945- 1947 рр. – нове заселення звільнених територій. Попри репатріацію та обмін національними меншинами знижується густота населення (наприклад, у Судетах); 1946-1947 рр. – насильницьке переселення національних меншин з Югославії (італійців); 1950-1952 рр. – з Болгарії та Греції (турки). В СРСР депортації були наслідком політичних рішень. У 1940-х роках, на підставі сфальсифікованих звинувачень, з місць свого історичного або постійного проживання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгушетії та ін.

З території сучасної України значних депортацій зазнали українці під час розкуркулювань та розгрому національно-визвольного руху у західних областях України.

Наприкінці 30-40-х років були проведені масові депортації поляків, німців, інших етнічних груп, кримських татар з місць їхнього постійного проживання, в тому числі і за межі України. Насильницькі депортації населення з України в 30-50-ті роки здійснювались у такому хронологічному порядку: 28 квітня 1936 р. Раднарком СРСР прийняв постанову № 776-120 сс про переселення “як політично неблагонадійних” поляків з Української PCP до Казахстану; 29 грудня 1939 р. було прийнято постанову PHP СРСР № 2122-617 і затверджено “Положення про спецпоселення і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР”. Положення підписав нарком внутрішніх справ Л. Берія. Для його виконання терміново виділялося 55 залізничних вагонів. Осадники – це переселенці з Польщі, колишні військовослужбовці польської армії, які виконували функції поліції; 2 березня 1940 p. РНК СРСР ухвалила постанову № 289-127 сс про виселення з районів Західної України і Західної Білорусі членів сімей усіх поміщених у табори і в’язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також жандармів, розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників держапарату, учасників повстанських і контрреволюційних організацій, біженців з районів колишньої Польщі (що відійшли до Німеччини), які виявили бажання виїхати з Радянського Союзу на зайняту територію і не були прийняті німецьким урядом; 10 квітня 1940 р. РНК СРСР постановою № 497-177 сс затвердила інструкцію про виселення осіб, які потрапляли під постанову від 2 березня того ж року. В постанові зазначалося, що депортації підлягають 22-25 тис. осіб; у травні – червні 1941 р. за наказом НКВС СРСР почалося виселення зсильнопоселенців та членів їхніх сімей з республік Прибалтики, Молдавської PCP, Західної України та Західної Білорусі; 21 травня 1941 р. нарком Л. Берія підписав наказ про розселення на 20 років у Кустанайській області Казахської PCP поселенців із Західної України і Західної Білорусі. У червні – липні 1941 р. почали прибувати перші ешелони із зсильнопоселенцями. Так, з Південно-Казахстанської області повідомлялося, що з 4 по 11 червня туди прибуло три ешелони з 636 родинами (2291 чол.) з районів Львівської, Рівненської і Тернопільської областей. Це були учасники повстанських організацій ОУН. Наприкінці 1941 р. – на початку 1942 р. почалася депортація німців з території України. 22 вересня 1941 р. Державний комітет оборони прийняв постанову № 70200 про переселення 31320 чол. із Запорізької області. На підставі цієї ж постанови вибули на Схід (до Кустанайської області) у примусовому порядку 2590 радянських німців з Луганської області. У жовтні 1941 р. почали вживатися заходи на виконання постанови ДКО в Сталінській області (нині Донецька обл.), де проживали 368880 радянських німців. До середини 1942 р. все німецьке населення, яке проживало на території України, було переселене у східні райони СРСР. 7 січня 1944 р. вийшло розпорядження № 20 за підписом Л. Берії, у якому нарком наказував “усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна на основі наказу НКВС СРСР за № 001552 (1940 р.)”. Усіх доправляти до Чорногорського спецтабору (станція Чорногорські копальні Красноярського краю) для їх подальшого утримання. У 1944-1945 pp. вивозять оунівців і членів їхніх сімей. На кінець 1945 р. усього наспецпоселенні, заданими відділу спецпоселень НКВС СРСР, перебувало 967085 сімей – 2342506 чол.

У травні 1944 р. були депортовані кримські татари, деякі інші етнічні групи Криму (вірмени, греки, болгари, цигани). Восени 1944 р. з півострова було вивезено близько 200 тис. татар. 2 червня 1944 р. була прийнята постанова Державного комітету оборони СРСР “Про виселення з Криму німецьких пособників із числа болгар, греків і вірмен”. Операція розпочалася 24 червня 1944 р. Цього ж дня Сталін підписав нову постанову Державного комітету оборони СРСР про виселення місцевих жителів турецького, грецького й іранського підданства, які мали на руках прострочені паспорти. Місцями поселення висланців стали 9 областей Узбецької PCP, 8 автономних республік, 4 краї і 22 області РРФСР, 16 областей Казахської PCP, 6 областей Киргизької PCP, а також території Карело-Фінської, Таджицької PCP і Туркменської PCP, де вони утримувались на дискримінаційному режимі спецпоселення аж до 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР у вересні 1967 р. ухвалила Указ “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму” та постанову “Про відновлення прав кримських татар та членів їхніх сімей проживати на всій території СРСР”, у яких було офіційно визнано безпідставними звинувачення на адресу кримських татар. Водночас вони вважалися “вкоріненими” у районах тогочасного розселення, що реально означало закріплення їх у місцях заслання.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада колишнього СРСР задекларувала незаконними і злочинними репресивні акти проти народів, що підпали під насильницьке переселення.

Антонюк О. В. Політико-правовий аспект кримськотатарської проблеми в українському суспільстві //Держава і право: 36. наук, праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 6. – К., 2000; Овод В. Миграционные процессы в Крыму: история, проблемы, перспективы. – Симферополь, 1997.

О. Антонюк




Депортація