Економічна думка Стародавньої Греції

Історія економічних вчень

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. МЕРКАНТИЛІЗМ

2.2. Економічна думка Стародавньої Греції

Економічна думка Стародавньої Греції пов’язана з іменами Ксенофонта, Платона і Аристотеля.

Ксенофонт (430-354 pp. до н. е.) у трактаті “Домострой” дав характеристику зразкового, на його думку, господарства і зразкового громадянина. Його праця “Про доходи” – це спроба знайти вихід з економічної кризи в Афінах.

Найважливіші ідеї трактату “Домострой” зводяться до таких висновків:

природним поділом є поділ праці на розумову і фізичну, а людей – на вільних і рабів;

– будь-який товар має корисні властивості (споживну вартість) і здатний обмінюватись на інший товар (мінова вартість).

Основною сферою економіки Ксенофонт вважав сільське господарство, яке називав “годувальником громадян”, основою добробуту народу. Розвиток землеробства при цьому визначає стан решти галузей виробництва. Разом із тим він зневажливо ставився до ремесла, торгівлі, лихварства,

фізичної праці, яку вважав заняттям рабів. Так, висловлюючи ставлення до ремесла, Ксенофонт писав, що воно “руйнує тіло працюючого, змушуючи його вести сидячий спосіб життя і залишаючи мало часу для турботи про друзів і рідне місто”. Рабство для нього було природним станом речей, а раби – живим знаряддям виробництва.

Платон (428-347 рр. до н. е.) створив теорію ідеального суспільного ладу і виклав її в праці “Держава”. Корінною ідеєю такого ладу є ідея справедливості; кожен займається тим, до чого більш пристосований. Під справедливістю філософ мав на увазі так звану суцільну доброчесність, що об’єднує мудрість, мужність і що становить їх рівновагу. Платон проповідував знищення приватної власності, спільність дружин і дітей, державну урегульованість шлюбів, суспільне виховання дітей, які не повинні знати своїх батьків.

Інший проект “ідеальної держави” Платон виклав у праці “Закони”. Він грунтується на принципах рівності та господарської самостійності сімейних господарств. У такому разі, щоб не спокушати людей збагаченням, пропонувалось виділити кожній сім’ї окреме житло і рівноцінну ділянку землі. Кількість ділянок має бути незмінною, всі вони залишаються в державній власності, не можуть продаватись, а лише переходять у спадок одного з дітей. Вартість лише однієї ділянки визначала “міру бідності”, а “міра багатства” визначалась учетверо більшою, надлишки мають надходити до державної скарбниці. Розмір державних податків встановлюється, виходячи з розмірів багатства (майна) їх платників. За цим же критерієм усі громадяни поділялись на чотири майнових класи з правом переходу з одного класу до іншого в міру збагачення чи збідніння. Все це мало забезпечити майнову рівність, справедливість і мир у державі.

Досліджуючи сутність грошей, давньогрецький філософ визначив такі їх функції: міра вартості, засіб обігу товарів і засіб нагромадження. Водночас, саме нагромадження грошей, як і торгівлю чи лихварство – його джерела, Платон називав недостойними для вільних греків заняттями. Він уперше виділив повноцінні (загальні) і неповноцінні (внутрішні, місцеві) гроші.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) заснував своє економічне вчення на принципі, що рабство – явище природне і завжди повинно бути основою виробництва.

Ключові положення його праці “Політика” такі:

– обов’язкова наявність приватної власності;

– поділ видів діяльності на дві групи: економію і хрематистику.

Під економією Аристотель розумів вивчення природних явищ, пов’язаних з виробництвом споживних вартостей; до неї ж відносив дрібну торгівлю, необхідну для задоволення потреб людей. Під хрематистикою – вивчення протиприродних, на його думку, явищ, пов’язаних із нагромадженням грошей; сюди ж Аристотель зараховував і велику торгівлю. Відповідно до цього Аристотель встановив два види багатства: як сукупність споживних вартостей і як нагромадження грошей, або як сукупність мінових вартостей. Джерелом першого виду багатства він вважав землеробство і ремесло, називаючи його природним, оскільки воно виникає внаслідок виробничої діяльності та спрямоване на задоволення потреб людей, а його розміри обмежені цими потребами. Другий вид багатства Аристотель називав протиприродним, оскільки воно виникає з обороту, не складається з предметів безпосереднього споживання і розміри його нічим не обмежуються. Таким чином, Аристотель схвалює економічну діяльність і засуджує хрематистику;

– гроші є співвимірювачами при обміні, і тому їх не можна позичати (монета не може породжувати монету). Аристотель вважав, що гроші стали “загальним засобом обміну” внаслідок угоди;

– людина, на думку Аристотеля, – істота, яка не може жити поза суспільством і державою. Держава важливіша за сім’ю і окрему особу. Розглядаючи виховання як засіб зміцнення державного устрою, філософ вважав, що школи повинні бути тільки державними і в них всі громадяни, за винятком рабів, повинні отримувати однакове виховання, що привчає їх до державного порядку.

Аналізуючи закономірності товарного обміну, Аристотель визначив, що він породжується поділом праці, сприяючи утворенню спільнот людей. Життєві блага, з одного боку, використовуються для споживання, а з іншого – для обміну на інші блага. Власне, таким чином він підходить до розуміння двох сторін товару – як споживної і як мінової вартості, тобто його корисності та цінності. Аристотель виявив також розуміння того, що мінова вартість є зародковою формою товарних цін.

Стародавній дослідник вивчав розвиток форм обміну, починаючи з простого обміну товару на товар (Т – Т), а потім і обмін товарів із посередництвом грошей (Т – Г – Т). Із появою грошей метою торгівлі стає хрематистика – нагромадження багатства в грошовій формі (Г – Т – Г’, де Г’ – гроші з торговельним прибутком). Таким чином, Аристотель розглядає дві форми грошей – гроші як простий засіб обігу товарів і як засіб обігу грошового капіталу.

Варто ще раз підкреслити, що економічні погляди мислителів Стародавньої Греції Ксенофонта, Платона і Аристотеля стали відправним пунктом для формування економічної науки.




Економічна думка Стародавньої Греції