Регіональна економіка
Глава IX
КРЕДИТНА ПОЛІТИКА
4. Економічний аналіз діяльності комерційного банку
Аналіз діяльності комерційного банку є одним з найважливіших напрямків економічної роботи. В цьому аспекті велике значення має правильна організація роботи як на мікрорівні (тобто в окремому банку), так і на макрорівні (у банківській системі), без здійснення якої важко
Визначити основні напрямки грошово-кредитної політики, прогнозовану ситуацію на кредитних ринках країни; висновки про стійкість і надійність банківської
Основним об’єктом аналізу є комерційна діяльність кожного окремого банку. Водночас суб’єктами аналізу можуть виступати як комерційні банки, так і їх контрагенти, включаючи Центральний банк, інші кредитні установи, аудиторські фірми, реальних і потенційних клієнтів і кореспондентів та інших фізичних і юридичних осіб. У зв’язку з цим визначаються різні напрямки і критерії аналізу. Методика ж аналізу балансу має бути єдиною для порівняння отриманих в результаті аналізу даних.
Основа аналізу балансу банку полягає
Аналіз діяльності комерційного банку включає оцінку стану і результатів діяльності банку за звітний період, порівняння фінансового стану і результатів його діяльності з результатами діяльності інших банків та узагальнення результатів аналізу і підготовку рекомендацій для прийняття управлінських рішень, спрямованих на покращання діяльності і функціонування банків.
При оцінці стану і результатів діяльності банку слід здійснити аналіз структури активних і пасивних операцій, визначити значення показників, які характеризують достатність капіталу і ліквідність балансу банку та виконання нормативів, встановлених Національним банком України, а також провести аналіз прибутковості діяльності банку.
Здійснення аналізу діяльності банку включає ряд етапів.
1. Аналіз стану обліку і звітності: аналіз даних синтетичного обліку (оборотних відомостей, бухгалтерських книг); аналіз даних аналітичного обліку (особистих рахунків, журналів, картотек).
2. Аналіз банківського балансу та інших форм звітності: аналіз балансових статей; аналіз позабалансових статей; аналіз даних інших форм звітності.
3. Аналіз стану договорів: операційних і господарських.
Основним інформаційним джерелом для здійснення аналізу є баланс банку. Він складається з активної і пасивної частини. Активи включають у себе все нерухоме і фінансове майно, яким володіє банк, зокрема, грошову готівку, цінні папери, комп’ютерне обладнання тощо. Позички, надані банком, також вважаються його активами, оскільки вони є потенційними платежами згідно з укладеними угодами.
Пасиви складаються з усіх зобов’язань банку, крім зобов’язань його власників.
Основні етапи проведення аналізу банківського балансу такі:
1. Попередній етап, який включає:
– попереднє групування статей активу і пасиву, зокрема, в активі виділяють такі статті: касу; кошти на резервному рахунку в НБУ; кореспондентські рахунки в банках; всі кредити, видані банком, в тому числі короткострокові і довгострокові; депозити в інших банках; вкладення в цінні папери; факторингові операції; основні засоби; інші активи.
У пасиві виділяються такі статті, як статутний фонд, резервний фонд, інші фонди, кореспондентські рахунки банків, розрахункові та іїшіі рахунки клієнтів, депозитні рахунки клієнтів, інші кредитори та прибуток;
– перевірку відповідності окремих груп статей активу і пасиву за різними критеріями (строками, видами витрат, джерелами, контрагентами);
– розрахунок нормативних та оціночних показників;
– складання таблиць;
– підготовку матеріалів для ілюстрацій.
2. Аналітичний етап – це описання одержаних розрахункових показників і визначення тенденцій у діяльності банку, які складаються за звітний період.
3. Підсумковий етап – це викладення результатів аналітичного етапу та розробка рекомендацій.
У процесі аналізу балансу банку застосовують такі методи:
Метод порівняння, за яким визначаються причини і рівень динамічних змін та відхилень за статтями на ліквідність банку і прибутковість його операцій, а також резерви підвищення їх доходності; метод групування, який дозволяє через систематизацію даних балансу розібратись у суті явищ і процесів, що аналізуються.
З точки зору джерел і формування вкладень, рахунки балансу поділяються на активні, пасивні і активно-пасивні. Проводиться також групування рахунків балансу щодо виділення власних і залучених коштів, довгострокових і короткострокових фінансових вкладень, видів доходів, витрат і прибутку. Статті згруповуються за рівнем ліквідності, доходності і вартості.
За періодичністю проведення аналіз балансу банку класифікується як щоденний, щотижневий, місячний, квартальний та річний. Залежно від спектра питань, що вивчаються, він поділяється на повний, тобто такий, коли вивчаються всі аспекти діяльності банку, як зовнішні, так і внутрішні його зв’язки, та тематичний, такий, коли вивчається лише вузьке коло питань, що дають змогу виявити можливості поліпшення окремих напрямків діяльності комерційного банку.
Зважаючи на мету і характер аналізу балансу, розрізняють:
Попередній аналіз, що застосовується при оцінці стану рахунків для виявлення спроможності здійснення комерційним банком будь-яких операцій;
Оперативний аналіз, який проводиться у процесі поточної роботи банку для оцінки дотримання нормативів ліквідності та інших показників, вжиття термінових заходів, що забезпечують їх дотримання, а також отримання достатнього прибутку; остаточний (подальший) аналіз, який застосовується для визначення ефективності діяльності комерційного банку за звітний період, а також для виявлення резервів підвищення доходності; перспективний аналіз, який прогнозує очікувані результати в майбутньому періоді, а також визначення нових видів операцій та внутрішньобанківської політики.
Залежно від об’єкта аналіз балансу банку поділяється на:
Функціональний, тобто такий, що дає змогу виявити спеціалізацію діяльності комерційного банку, його місце в системі розподілу банківських послуг, форми і перспективи взаємодії з іншими контрагентами системи, а також такий, що дозволяє оцінити ефективність і доцільність функцій, які виконує банк. Цей аналіз здійснюється на підставі загальної суми балансу, співвідношень розмірів депозитів і кредитів, власних і залучених коштів, а також частки міжбанківських операцій в загальному обсязі ресурсів і їх вкладень. В результаті функціонального аналізу виявляються можливості підвищення прибутковості і ліквідності банківських операцій через включення неефективних та пошуку прогресивних засобів виконання потрібних операцій;
Структурний аналіз, який здійснюється за видами банківських операцій, із яким визначаються склад і питома вага економічних контрагентів за активними і пасивними операціями, а також структура доходів, витрат і прибутку банку;
Операційно-вартісний аналіз, який поглиблює визначення доходності банку і дає уяву про вартість і рентабельність (чи збитковість) конкретних операцій. Він дає змогу оцінити значення кожного виду операцій у формуванні прибутку банку і розробити основні напрямки депозитно-позичкової політики щодо конкретних контрагентів з метою максималізації доходу.
Макроекономічний аналіз балансу сприяє визначенню масштабності активно-пасивних операцій і банківського прибутку, а також рівня участі комерційного банку чи групи банків у формуванні грошової маси, розподілу банківських послуг, регіонального розподілу кредитних ресурсів.
Аналіз масштабності активно-пасивних операцій здійснюється шляхом порівняння масштабів конкретних видів операцій із середнім рівнем чи абсолютними (максимальними і мінімальними) значеннями аналогічних показників по банківській системі в цілому.
При формуванні “кредитного” портфеля враховуються такі ризики, як кредитний, при якому позичальники можуть бути не в змозі погасити свій борг; ризик ліквідності, коли в банку виявиться недостатньо грошових коштів для виконання платіжних зобов’язань у встановлені строки; процентний ризик, коли відбувається зміна процентних ставок, що негативно позначається на прибутку банку.
Кредитний ризик має контролюватися для підтримання його на належному рівні. Цього рівня можна досягти за допомогою поміркованого управління – кредитами, а також таких заходів, коли кредит надається лише тим позичальникам, кредитоспроможність яких перевірена і є задовільною, коли кредитну угоду складають таким чином, щоб унеможливити невиконання її умов та коли постійно контролюється виплата відсотків і погашення основної суми боргу (якщо платежі переходять у категорію прострочених, вживаються належні заходи).
Враховуючи те, що найбільша питома вага припадає на кредитну діяльність в активних операціях банку, що є ризиковою для комерційного банку, виникає потреба аналізувати “кредитний портфель” банку. Його структура вважається задовільною, якщо питома вага кредитів без забезпечення сумнівних до повернення прострочених і пролонгованих становить не більше 50 відсотків.
Пасивна частина балансу характеризує джерела коштів і природу фінансових зв’язків банку, оскільки пасивні операції значною мірою визначають умови форми і напрямки використання банківських ресурсів. Основними завданнями аналізу пасивів є визначення розміру власних коштів та їх зміна за період, що досліджується, розміру залучених коштів, їх структури і змін за період, що досліджується, частки власних і залучених коштів у загальній сумі балансу та аналіз дотримання нормативів достатності капіталу.
Аналіз власних коштів банку. Цей аналіз поділяється на якісний і кількісний. Перший дає змогу виявити, за рахунок яких джерел сформовані власні кошти банку, а другий визначає питому вагу джерел формування власних коштів в їх загальній сумі.
Власні кошти банку складаються із основного і додаткового капіталу та відрахувань. При цьому сума додаткового капіталу не перевищує суму основного капіталу.
До основного капіталу включається фактично сплачений статутний фонд, зростання якого коригується на коефіцієнт 0,8, та інші фонди, які створюються за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні банку після сплати податків і обов’язкових платежів (резервний, фонд основних коштів), а також кошти для компенсації втрат від знецінення у 1992 р. статутних фондів банків. До нього належать сума зареєстрованого статутного фонду + 0,8 (суми фактичного приросту статутного фонду над сумою зареєстрованого), резервний фонд, фонди основних коштів, фонди економічного стимулювання, валютні резерви комерційних банків у ВКВ, нерозподілена частина прибутку (мінус нематеріальні активи). До додаткового капіталу належать резерви страхування активних операцій комерційних банків, спеціальний фонд валютних ризиків, поточні доходи (видатки), фінансування капітальних вкладень, що здійснюється в установах банків. До відрахувань належать вкладення в акції акціонерних товариств, вкладення в акції підприємств, вкладення в недержавні боргові зобов’язання, кошти, перераховані банками підприємствам, організаціям, установам та кооперативам для участі в їх господарській діяльності, дебітори і кредитори банку за господарськими операціями банку.
Таким чином, власні кошти банку складаються з фондів банку, власних джерел фінансування капіталовкладень, прибутку і власних коштів в розрахунках.
Основним джерелом ресурсів комерційного банку є залучені кошти. Порівняльний якісний аналіз їх структури за певний період дає змогу оцінити роботу банку щодо залучення нових джерел коштів. При формуванні залучених коштів банк має дуже обережно підходити до різноманітних джерел, оскільки майже всі залучені кошти є платними для банку і відносяться на 970 рахунок – “сплачені видатки”. Залучені, кошти банку є одночасно його кредитними ресурсами, тому доцільно залучати таку суму коштів, яку в подальшому можна розмістити в активах як кредитні вкладення. Значне ж перевищення кредитних ресурсів (залучених коштів) над кредитними вкладеннями може призвести до збитковості кредитних операцій комерційного банку.
Достатність капіталу – це здатність банку покривати свої витрати. Його платоспроможність – достатність власних коштів для забезпечення захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Банку необхідно мати достатній капітал для забезпечення обсягу і характеру своїх комерційних угод. Згідно з Базельською угодою, основними показниками достатності капіталу є мінімальний коефіцієнт ризиковості активів і мінімальний коефіцієнт капітального покриття.
Дотримання банківських норм достатності капіталу дає змогу зменшити кредитний ризик, відмовитись від кредитування чи надання послуг в разі, якщо сума банківського капіталу близька до нормативів достатності капіталу, відмінити кредитні ліміти та змінити плату за кредит. При аналізі достатності капіталу передусім визначається дотримання виконання економічних нормативів, встановлених Національним банком України. Достатність капіталу визначається за чотирма показниками: мінімальним розміром статутного фонду банку; мінімальним розміром власних кошті” банку (капіталу); платоспроможністю банку; достатністю капіталу (співвідношенням власних і залучених коштів).
Аналізуючи достатність капіталу, треба пам’ятати, що активи банку складаються здебільшого з позичок і фінансових вкладень. Оцінка достатності капіталу за допомогою мінімального коефіцієнта ризикованості активів заснована на положенні, що деякі активи банку більш ризикові, ніж інші, і тому цей ризик слід контролювати. Для того, щоб витримати ризик втрат будь-яких активів банку, структура банківського капіталу має бути достатньо безпечною.
Враховуються такі види ризиків, як кредитний ризик, тобто можливість того, що банку не будуть повністю і в строк повернені борги, інвестиційний ризик, тобто можливість того, що ринкова вартість фінансових вкладень чи інших інструментів, які банк тримає як активи, впаде нижче балансової вартості (чи первинної ціни придбання), ризик примусового продажу, тобто можливість того, що при спробі банку продати активи, ринок буде настільки вузьким, що ціна активів буде набагато менша від ринкової вартості.
Аналіз ліквідності балансу. Ліквідність – це здатність банку забезпечити своєчасність виконання своїх грошових зобов’язань. При аналізі ліквідності балансу банку, як і при аналізі достатності капіталу, передусім визначається виконання економічних нормативів, встановлених Національним банком України. Комерційні банки зобов’язані дотримуватись показників миттєвої, загальної, ресурсної ліквідності та встановленого співвідношення між високоліквідними і робочими активами.
При аналізі ліквідності можуть використовуватись додатково такі коефіцієнти, як коефіцієнт ліквідних активів, котрий обчислюється через додавання до готівки та прирівнених до неї коштів міжбанківських позик (актив), за мінусом міжбанківських позик (пасив) та позичок від центрального банку у відношенні до загальних активів та коефіцієнт співвідношення позик і депозитів, який визначається як відношення всіх активів з нормальним ризиком (дисконти, позики та авізо) до основних депозитів (включаючи до запитання, термінові та ощадні депозити, але за винятком короткострокових та довгострокових залучень). Це співвідношення характеризує здатність банку залучати депозити від суспільства для підтримки своїх кредитних операцій та його спроможність давати їх у кредит. Вищий коефіцієнт традиційно асоціюється з великим елементом ризику, оскільки він може відображати нижчу ліквідність (та вразливість від дій кредиторів), негативні економічні умови чи наслідки відтоку депозитів.
Низький рівень співвідношення може відображати недостатні можливості кредитування або небажання врахування існуючого ризику при наданні позик. Нормальний рівень 70 – 80 відсотків може становити помірне співвідношення між ліквідністю (що вимагає меншого коефіцієнта) та доходністю (кращою за вищий коефіцієнт).
Аналіз фінансових результатів діяльності комерційного банку полягає в проведенні аналізу доходів та витрат банку, розрахунку прибутку і рентабельності. Основним джерелом для проведення аналізу фінансового стану банку є звіт про фінансові результати банку.
Доходи банку – це загальна сума грошових коштів, отриманих від здійснення активних операцій. До них включаються отримані відсотки, доходи та комісія за послугами, доходи від операцій з цінними паперами, відшкодування клієнтами поштових, телеграфних та інших витрат, доходи від інкасації грошової виручки та перевезення цінностей, доходи від діяльності негоспрозрахункових підрозділів банку, доходи від операцій із золотом і дорогоцінними металами, доходи від операцій касового обслуговування Держбюджету і державного боргу та інші доходи, штрафи, пеня, отримані неустойки та відкредитовані доходи, отримані від централізованих кредитних ресурсів (на рівні НБУ).
Кількісний аналіз структури доходів банку полягає у визначенні питомої ваги окремих статей доходів в їх загальній сумі. Узагальнений кількісний аналіз структури доходів є порівнянням структури кількох банків або фактичних і планових (прогнозованих) показників одного банку.
Витрати банку – це вся сума витрат за пасивними операціями, зокрема й витрати на утримання апарату управління. До них відносяться сплачені відсотки, сплачена комісія за послуги клієнтам, банкам при кореспондентських відносинах, витрати на операції з цінними паперами, поштово-телеграфні витрати за операціями клієнтів, витрати на операції із золотом та іншими дорогоцінними металами, матеріальні витрати на розрахункове та касове обслуговування, витрати на виготовлення, пересилку бланків, паперу, пакувальні матеріали, необхідні для здійснення банківських операцій, витрати на маркетинг і рекламу, витрати банку на оплату послуг комп’ютерних центрів, амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів, витрати на ремонт основних засобів, витрати на виготовлення паперових грошей і монет, витрати за операціями касового обслуговування Держбюджету і державного боргу, та інші витрати, штрафи, пеня, сплачені неустойки; віддебетовані відсотки за кредитними ресурсами Ощадбанку України, передані НБУ та витрати на утримання підрозділів банку.
Основним завданням аналізу витрат банку є визначення структури витрат за звітний період та порівняння її з планом (прогнозом), при користуванні методом відхилень. На підставі проведених порівнянь намічаються резерви скорочення витрат.
Аналіз структури операційних витрат банку є важливим для оцінки рівня його операційних видатків, розподілу кадрового потенціалу та природи бізнесу, яким він займається. Операційні видатки, зокрема й витрати на утримання апарату управління, здійснюються із накопиченого доходу банку.
Прибуток – це різниця між доходами і витратами банку. Балансовий прибуток банку – це сума прибутку, плюс надходження від позареалізаційних операції, в тому числі й від курсових різниць за іноземними операціями та допущеним дебетовим сальдо, за мінусом збитків від позареалізаційних операцій. Його основним джерелом є доход від відсоткової різниці, що визначається як відсотки отримані мінус сплачені відсотки.
Оскільки у витратах банку найбільшу питому вагу мають сплачені відсотки, то доцільно визначити середню ставку за відсотками за пасивними операціями, яка розраховується відношенням сплачених відсотків до залучених коштів. Ринкова відсоткова ставка має забезпечити досягнення двох цілей: обміну вартості (використання коштів за проценти) та підтримання вартості основної суми (захист від інфляції). Тому в умовах стабільної економіки ця ставка в її реальному вираженні має бути дещо вищою і, таким чином, трохи більшою від рівня інфляції.
Взагалі банк може зробити складову своїх витрат на фінансування нижчою за рівень інших банків тільки за рахунок надання кращих послуг чи забезпечення більших зручностей клієнтам, що підвищує операційні витрати. З іншого боку, він може намагатися знизити складові операційних витрат у вартості фінансування, пропонуючи “оптові” великі депозити (знижуючи, таким чином, вартість проведення операцій). Але підвищення відсоткових ставок для залучення оптових депозитів від значних і сприятливих до ставки вкладників збільшує відсоткову складову витрат на фінансування. Та щоб не втратити клієнтів, банк не може встановити ціну на кредит значно вищу, ніж беруть інші банки (за винятком тих випадків, коли він бажає взяти на себе фактор вищого ризику).
Неабияке значення мають дивіденди, що сплачуються для компенсації акціонерам за тривале використання їх коштів та за більш високий ризик (як останніх у списку та компенсацію при ліквідації банку) порівняно з вкладниками, які можуть мати формальну чи безсумнівну урядову гарантію повернення їх вкладів (або їх частки).
Найважливішими показниками прибутковості банку, які рекомендуються розраховувати, є прибутковість активів та капіталу.
Прибутковість активів (Па) – це відношення чистого прибутку після оподаткування (ЧП) до середньої вартості активів (ЗА), виражене у відсотках:
Прибутковість капіталу (Псф) – це відношення чистого прибутку після оподаткування до статутного фонду банку (СФ), виражене у відсотках:
Показник прибутковості активів характеризує ефективність використання всіх ресурсів, отриманих банком у своє розпорядження, а показник прибутковості капіталу – доходність капіталу учасників. При цьому узагальнюючим показником банківської діяльності слід вважати прибутковість капіталу, а показник прибутковості активів – частковим показником, що відображає внутрішню політику банку, професіоналізм його апарату, який підтримує оптимальну структуру активів і пасивів з точки зору доходів та витрат.
Для підвищення прибутковості капіталу (статутного фонду) банку, необхідно збільшувати прибутковість його активів і зменшувати частку статутного фонду в загальній сумі коштів.
Для збільшення прибутковості активів застосовуються такі заходи, як збільшення ставки відсотків за активними операціями та зменшення ставки відсотків за залученими коштами, збільшення частки власних коштів банку в загальній сумі його коштів (показника платоспроможності) та зменшення співвідношення власних і залучених коштів.
Вимірювання ефективності діяльності банку визначається за допомогою відповідних показників:
Де Ед – ефективність діяльності; П – позички; V0 – отримані відсотки; Vc – сплачені відсотки; Зк – залучені кошти.
Цей коефіцієнт включає тільки ті активи і пасиви, до яких застосовуються відсоткові ставки. Таким чином, він виключає вплив безвідсоткових депозитів до запитання, капіталу та невиконаних вимог резервування на чисті отримані відсотки, а звідси – на прибутки банку. Даний показник ізолює вплив відсоткової ставки на прибуток банку і цим робить глибшим розуміння джерел його прибутку.
Чиста відсоткова маржа (%) визначає основну здатність банку мати прибуток від відсоткової різниці як відсоток середніх загальних активів:
Де Чм – чиста відсоткова маржа; Ду – отримані відсотки; Vв – витрати за відсотками; За – загальні активи.
Чиста відсоткова маржа подає в чисельнику доходні активи, грунтуючись на тому припущенні, що відсоткова маржа стосується тих доходних активів, які задіяні у процесі отримання доходу від відсотків. Однак і ті активи, відсотки за якими не отримуються, і пасиви, відсотки за якими не сплачуються, мають значний вплив на чисту відсоткову маржу.
Визначення ефективності діяльності працівників проводиться через показник продуктивності, який визначає ефективність одного з трьох основних ресурсів банку – кадрів, репутації та фінансових зобов’язань – шляхом підрахунку чистого доходу на керівника та робітника банку.
Продуктивність праці – це відношення чистого прибутку до загального числа працівників: де ПП – продуктивність праці; ЧП – чистий прибуток, що залишається у розпорядженні банку; П – загальне число працівників. Цей показник визначає середній доход, створений кожним працівником (узагальнено).
Відношення чистого доходу до витрат на утримання працівників визначає окупність витрат.
При визначенні узагальнюючої оцінки фінансового стану комерційного банку необхідно використовувати стандартизовану систему, в рамках якої всі банки розглядаються з єдиної точки зору. Така система грунтується на аналізі основних показників фінансового стану банку. Вона дає змогу враховувати основні його компоненти. Даною системою узагальнення основних показників фінансового стану банків є загальновідома система “CAMEL”, на базі якої (з урахуванням специфічних особливостей національної банківської системи) створено рейтингову систему.
Система рейтингу банків включає в себе визначення таких понять: доходність капіталу – оцінку розміру капіталу банку з точки зору його достатності для захисту інтересів вкладників та підтримання платоспроможності, якість активів, спроможність забезпечення повернення активів, аналіз позабалансових рахунків, а також вплив наданих проблемних кредитів на загальний фінансовий стан банку; якість управління (менеджменту) – оцінку методів управління банком з точки зору ефективності діяльності, встановленого порядку праці, методів контролю дотримання існуючих нормативних актів та чинного законодавства; доходність – оцінку банку з точки зору достатності його доходів для перспективи його розвитку; ліквідність – спроможність банку до виконання як звичайних, так і непередбачених зобов’язань.
Визначення сукупного рейтингу банку. За кожним з вищезгаданих компонентів нараховуються бали від 1 (“сильний”) до 5 (“незадовільний”).
Сукупний рейтинг чітко вказує на загальний фінансовий стан банку: сильний, задовільний, посередній, незадовільний.
Банк з належним управлінням, щоб забезпечиш свій розвиток, повинен мата достатній розмір надходжень (прибутків). А це означає, що він повинен направляти достатній обсяг своїх прибутків на збільшення капіталу і в такий спосіб підтримувати чи покращувати показники свого капіталу. Якщо коефіцієнта капіталу банку мають тенденцію до погіршення, то це свідчить про те, що банк не прибутковий, або обсяг його прибутків залишається у вигляді нерозподілених прибутків. Таке становище є найчастіше результатом виплата надто великої частини прибутків у формі дивідендів власникам банку.
Необхідно встановити взаємозв’язок надходження і якості активів; банк, що має проблеми з якістю активів, змушений, з точки зору обліку, визнати збитки і знизити вартість проблемних активів (тих, що підлягають класифікації). Ці збитки призведуть до скорочення надходження банку або навіть до того, що він може зазнати збитків від своєї основної діяльності.
Достовірність даних про надходження тісно пов’язана з якістю активів. Недостовірність – наслідок нарахування відсотків у прибутки раніш, ніж вони будуть отримані.
Відсотки за кредитами можуть бути заробленими або стягнутими (отриманими). При нарахуванні відсотків має бути чіткий порядок, відповідно до якого нарощування відсотків треба призупиниш, як тільки прострочення за заборгованістю досягнуть певного строку – як правило, 90 днів.
Проводячи аналіз надходжень, слід зважити й на інші фактори, зокрема на існуючу практику амортизації активів, які з часом втрачають свою вартість, правильність ведення розрахунків заборгованості за податками та відображення в обліку сум, виплачених власникам банку у формі дивідендів після виплата податків. Якщо високий відсоток чистого прибутку виплачується у вигляді дивідендів, то це означає, що банк не може утримати достатню частину своїх прибутків для збільшення капіталу.
Оцінка рівня надходжень розраховується як коефіцієнт прибутковості за формулою.
Аналіз надходжень проводиться на підставі річних та квартальних даних після коригування на податкові виплати.
Аналіз ліквідності проводиться з метою визначення того, чи спроможний банк відповідати за своїми зобов’язаннями у строки і без втрат. Найпростішим методом роботи банку є збереження відповідної часини своїх активів у ліквідній формі. Прикладами цього є готівка, залишки на кореспондентських рахунках у Національному банку, а також в інших банках, державні цінні папери (в разі можливості швидкого їх перетворення на готівку).
В свою чергу, існує відповідний взаємозв’язок між ліквідністю і надходженнями, який полягає в тому, що ліквідні активи звичайно дають менший відсоток, ніж неліквідні (особливо кредити), а банки, що тримають у ліквідній формі значну частину своїх активів, скоріш за все, менш рентабельні.
Постійне утримання відповідної частки активів у ліквідній формі є найпростішим, і, як правило, застосовується в умовах слаборозвинутої банківської системи. Банки визначають обсяг необхідних ліквідних коштів, враховуючи при цьому два фактори: перший – якою мірою банк має виконувати свої зобов’язання за залученими коштами у найближчому і подальшому майбутньому, другий – якою мірою банк буде виконувати свої майбутні зобов’язання, пов’язані з наданням кредитів.
В міру розвитку і розширення фінансового ринку у банків з’являються більші можливості щодо управління рівнем своєї ліквідності та утримання значної частини активів у ліквідній формі. Це досягається шляхом здійснення швидкого продажу активів центральному банку (у формі державних цінних паперів) або. здійснення реалізації на вторинному ринку відповідних типів активів, залученням запозичених коштів інших банків (як правило, на короткий строк), часто у вигляді короткострокових позик, укладенням угод про відкриття кредитних ліній на відповідну суму та залученням коштів у центрального банку з метою задоволення потреб у ліквідності на короткий строк або на довгостроковій основі.
При ліквідності банки враховують такі фактори: обсяг “летючих” вкладів, тобто яка частка депозитів банку може розглядатись як основні депозити (ті, що залишатимуться у розпорядженні банку) порівняно з тією частиною вкладів, які, напевне, будуть зняті з рахунків, часто без завчасного попередження; наявність активів у ліквідній формі або активів, що можуть бути швидко перетворені на ліквідні (чим вищий відсотковий показник, тим краща ліквідність); рівень, за яким банк покладається на запозичені кошти, тобто на кошти, придбані на міжбанківському ринку, або на залучення коштів центрального банку (чим вищий рівень цієї залежності, тим ризикованіший стан ліквідності банку); обсяг зобов’язань банку за наданням кредитів у майбутньому (чим більший їх обсяг, тим ризикованіший стан ліквідності банку); здатність керівництва банку керувати рівнем ліквідності, а також дотримання банком внутрішньої політики і принципів регулювання ліквідності.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)