Етнополітичний конфлікт

Політологічний словник

Етнополітичний конфлікт – незбігання, зіткнення інтересів, цілей різних етносуб’єктів (етносів, націй, етнічних (національних) меншин, корінних народів, етнонаціональних організацій, об’єднань, рухів, громадських організацій, політичних партій) між собою та з інтересами й цілями держави, її органів в етнополітичній сфері. Е. к. характеризується більшим рівнем, масштабом, гостротою, сферою виникнення, труднощами врегулювання. Науковці, зокрема американський політолог В. Хеслі, називають п’ять основоположних

теоретичних підходів, які застосовуються дослідниками при аналізі і оцінці виникнення етнічних ідентичностей і розвитку націоналістичних рухів, що призводять до Е. к. Неомарксистський підхід трактує активізацію національного руху як реакцію на нерівномірність економічного розвитку в умовах капіталізму. За цих обставин, вважають ідеологи цього підходу, відбувається процвітання центрів торгівлі й промисловості, водночас периферійні райони залишаються відсталими. Прагнучи підняття населення
периферійних районів на політичну протидію щораз більшій експлуатації, національні лідери звертаються до гасел популізму та культурного відродження, протиставляючи їх панівній ідеології. Оскільки у більшості суспільств етнічні розбіжності впливають на поділ праці, класові антагонізми набувають етнічної форми. Позитивним у неомарксистському підході є те, що він показує важливість економічного фактора у розумінні етнічності та націоналізму. Прихильники усіх варіантів модернізаційного підходу виходять з того, що процес модернізації змінює суспільства таким чином, що змінюється і природа етнічних ідентичностей. Модернізація, як правило, веде до загострення конкуренції за використання ринкових можливостей і доступ до певних галузей діяльності, що нерідко і породжує міжетнічну й регіональну ворожнечу (тут модернізаційний підхід зближується з неомарксистським). Культурно-плюралістичний підхід базується на постулаті про те, що міжетнічний конфлікт виникає тоді, коли групи із взаємно незбіжними цілями (наприклад, з відмінними цінностями або соціальними структурами) намагаються співіснувати в єдиному суспільстві. Групи створюють закриті соціокультурні одиниці, але оскільки вони об’єднані в одній державі, вони повинні періодично взаємодіяти на спільних для всіх ринках і в спільній для всіх політичній системі. Така взаємодія в межах єдиної політико – економічної сфери призводить до того, що одна з груп починає панувати над іншими. Нерівноправність впливу разом із примусовою асиміляцією викликає в остаточному підсумку спротив з боку підкореної групи. Статусно-груповий підхід розглядає етнічні групи як розширені родинні клестери, функції яких аналогічні тим, які виконують сімейні узи й обов’язки. Відчуття “особливості” посилює згуртованість групи і сприяє збереженню її статусу. Тому націонал – сепаратистські групи, як правило, висувають на перший план саме ті характеристики групи, які відрізняють її від інших. Останній, раціоналістичний підхід базується на тому постулаті, що, вибираючи модель поведінки, етнонаціональні групи співвідносять потенційні втрати і здобутки такої поведінки.

Виокремлюють два підходи до аналізу причин, сутності й еволюції етнополітичних конфліктів. Перший, соціологічний підхід причини конфліктів пояснює на основі аналізу етнічних параметрів основних соціальних груп і схем, а також взаємозв’язку і взаємовпливу соціальної стратифікації суспільства і поділу праці з етнічними характеристиками регіону, який переживає етнополітичну напруженість. Другий – політологічний підхід – основну увагу приділяє трактуванню ролі національних еліт у мобілізації почуттів в умовах міжетнічної напруженості та їх ескалації до рівня відкритого конфлікту. Тут науковці досліджують питання про владу, доступ до ресурсів тощо, аналізують також соціально – психологічні механізми етнополітичних конфліктів.

Вирізняють головні і другорядні причини виникнення Е. к. Найпоширенішою причиною є етнотериторіальні спори та претензії. Це зумовлено становленням об’єктивної поліетнічності складу населення більшості сучасних держав, що супроводжувалося боротьбою за території проживання. Конфлікти цього типу нерідко виникають також під час реабілітаційних процесів щодо раніше репресованих етнічних спільностей (осетино-інгушський, декларованими причинами якого стали територіальні спори навколо Пригорного району і частини Владикавказу, що перейшли до Північної Осетії після депортації інгушів). Інші конфлікти етнотериторіального характеру виникли у процесі відновлення територіальної автономії (кримські татари в Україні, німці Поволжя в Російській Федерації). Е. к. особливо небезпечні тоді, коли приводом для них є прагнення етнічної спільноти створити незалежну державу (Абхазія, Чечня, Придністров’я). Складними у розв’язанні є також конфлікти, основою яких є домагання народів, розділених у минулому, до возз’єднання із сусідньою “материнською” державою. Це конфлікти в Нагарному Карабаху, національний рух лезгинів в Азербайджані, російський рух у Криму тощо. До цієї групи конфліктів належать і ті, що грунтуються на територіальних претензіях однієї держави на частину території іншої. Зокрема, домагання Естонії та Латвії приєднати до себе деякі території Псковської області Росії, які заселені росіянами, але в 30-ті роки входили до складу цих країн. Для українського суверенітету небезпечними є, наприклад, територіальні претензії, які висувають до України певні політичні кола таких держав, як Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина, Туреччина.

Причиною Е. к. є боротьба етнічної групи за відродження і розвиток власних духовно-культурних цінностей. Особливо загострюється ця проблема у процесі руйнації чи реформування старої системи цінностей, коли етнокомпоненти суспільства намагаються досягти рівноправного становища. Нерідко причиною напруженості виступає прагнення етнічної групи захиститися в нових умовах із збереженням своїх етнічних вартостей. На перший план у цьому зв’язку висуваються визначальні складові етнічної культури – мова, релігія, історичні події, святині етносу. Умовно цей процес можна розділити на дві стадії. Протягом першої, яка характерна фактично для всіх етнічних спільнот колишнього СРСР, відбувається символізація, міфологізація етнічно-культурних ознак. Після цього настає друга стадія, коли сформовані у середовищі етнічних груп міфи і символи підхоплюються політичною елітою, активно поширюються засобами масової інформації, внаслідок чого набувають вже ознак масового політичного міфу. Завдяки цьому етнічний міф стає гаслом політичної боротьби. До ескалації Е. к. ведуть і такі два економічні фактори, як конкурентна боротьба за ресурси та власність і зміни в системі поділу праці. Перший з них пов’язаний з тим, що наявність природних ресурсів може впливати на стан міжетнічних відносин, сприяти їх загостренню. Найціннішими з них є земля та надра. Боротьба етнічних груп за володіння ними, тобто “ресурсні” конфлікти, мають особливо небезпечний характер. У Російській Федерації, зокрема, вони в основному спричинюються до протистояння інтересів місцевих етнічних еліт із федеральним центром. Прикладом цього може слугувати війна у Чечні, наслідки якої відчуває не тільки пострадянський простір, а й увесь світ. Фактором економічного характеру є також проблема змін у системі поділу праці між етнічними групами, що породжує націоналізм, спрямований на збереження або підвищення власного прожиткового рівня. Наприклад, це особливо чітко виявилося в колишній Югославії: населення Словенії та Хорватії відчувало себе експлуатованим іншими націями Югославії. Жителі Словенії зокрема стверджували (й не без підстав), що з їхнього високорозвиненого регіону постійно перекачуються ресурси у промислово відсталі республіки, причому без певної політичної компенсації.

Причиною Е. к. може бути порушення прав національних меншин, дискримінація етнічних груп. Так, у деяких країнах Латинської Америки, в Сенегалі, Алжирі, Мадагаскарі існування етнічних або мовних меншин взагалі не має визначення у внутрішньому законодавстві. Окрему позицію займає така європейська держава, як Франція. Вона, наприклад, не підтримує ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, яка має універсальне значення для визначення прав національних меншин. Під час підписання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 7 травня 1999 р. Франція офіційно заявила, що вважає метою цього договору “не визнання чи захист меншин, а сприяння європейській культурній спадщині”. У процесі модернізації суспільств та інтелектуалізації етносів у їхньому середовищі формується інтелектуальна еліта, яка прагне змінити як політичний статус етнічної території, так і обсяг власних повноважень. Такі конфлікти науковці називають статусними.

Найчастіше цей тип конфліктів виникає у перехідних суспільствах і є ефективним способом спрямування соціального вибуху у потік міжетнічної боротьби. Така ситуація спостерігалася в 70-х роках XX ст. у Європі, коли змінювався соціально-економічний стан валлонів і фламандців у Бельгії; у Канаді, коли франкоканадці стали наздоганяти за соціальним та економічним потенціалом англоканадців. Ці ж процеси були характерні в другій половині 80-х – на початку 90-х років і для колишніх республік СРСР. Детонатором виникнення етнополітичних конфліктів виступають також історичні події негативного характеру, які відкладаються в історичній пам’яті однієї або контактуючих спільнот (загарбання чи включення якоїсь етнічної спільноти до складу іншої; штучне розмежування етнічних спільнот; несправедливе національне облаштування; вимушене переселення “робочої сили”; депортації народів тощо).

Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв’язання // Політичні читання. – 1994. – № 2; Политология: Учеб. пособие для техн. ин-тов / Под ред. М. А. Василика. – СПб., 2000; Хеслі В. Л. Национализм и пути разрешения межэтнических противоречий // Полис. – 1996. – № 6.

О. Антонюк




Етнополітичний конфлікт