Predmety


Фонетичні засоби стилістики

Стилістика української мови

Фонетичні засоби стилістики

Об’єктом фонетичної стилістики слугують функції фонетичних засобів мовлення, передусім функції фонем в усіх можливих і нормативних поєднаннях їх у словах, а також наголошування слів.

Фонема – найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка ні окремо, ні в слові чи реченні не має лексичного значення і, отже, окремої самодостатньої комунікативності.

Вимовлена у слові фонема виконує тільки словоформуючу функцію і нічого не називає. Лексема Україна утворилася внаслідок всенародно усталеного порядку розміщення кожної з восьми фонем; навіть без однієї з них слово зруйнується, виявиться втраченим як окрема лексема з тільки їй властивою семантикою. Значення цього слова сприймається тільки сукупно, тобто внаслідок усталеного в мові поєднання всіх його фонем. Однак, будучи використаною синтаксично, фонема стає словом – реченням, набуваючи певної комунікативної (спілкувальної) функції. Словом – реченням А (чи А!, А? та ін.) виражається певний стан мовця – переважно більш чи менш емоційний.

Фонема – це один з основних звуків мови, явище одночасно і фізіологічне (анатомофізіологічне), бо утворюється й вимовляється мовними органами людини, і явище акустичне (сприймається на слух), і смислорозрізнювальне (базар і Назар) або форморозрізнювальне (рука – Н. в. одн. і руку – Зн. в. одн.), або смисло – і форморозрізнювальне одночасно: подяка студента (студент дякує) і подяка студенту (студентові дякують).

У шкільному курсі мови прийнято вживати лише термін “звук мови” (“мовний звук”), а в науковій галузі і вузівському викладанні використовують два терміни – “звук мови” і “фонема”. Мовний звук становить конкретну реалізацію певної фонеми. Якщо, наприклад, фонему впродовж якогось відрізка часу вимовити 100 разів, то вона щоразу виявиться реалізованою в окремому і дуже близькому до всіх інших звукові. В такий спосіб з’явиться 100 звукових реалізацій тієї самої фонеми або стільки ж варіантів цієї фонеми. Абсолютно однаково не можна вимовити одну й ту саму фонему навіть двічі: у вимові обов’язково з’являється якийсь інший відтінок, який не завжди вловлюється на слух.

Завдання стилістики у вивченні фонемного складу мови різноманітні і стосуються багатьох, нерідко активних, фонетичних процесів, які регулярно, але неоднаково простежуються в усіх стилях мови, особливо в художньому. Найповнішим, компактним і науково вмотивованим є розгляд фонетичної стилістики в окремому розділі “Стилістика” (1973) п’ятитомного академічного видання “Сучасна українська літературна мова”.

Традиційно явища української фонетичної стилістики розглядаються за вже досить усталеною схемою: частотне вживання фонем у текстах; звукові повтори, їх різновиди, функції; рима; звуковідтворення, звуконаслідування.

1. Частотне вживання фонем у текстах різних стилів мови. Такий аналіз мовних явищ ще називають кількісним, або математичним. Його методичне підгрунтя становлять підрахунки певних складових мови – фонем, морфем, різнофункціональних слів (чи деяких їх форм у певному тексті), членів речення, словосполучень, речень певного різновиду та ін. Внаслідок проведених досліджень (С. Перебийніс, І. Чередниченко, В. Коптілов та ін.) уже встановлено, що, зокрема, в науково-популярних і газетних текстах частіше, ніж у текстах художніх, уживаються багатоскладові слова. Цілком доречно вести мову і про кількісний вияв найменших за обсягом мовних одиниць, тобто фонем. У драматичних текстах низьку частотність мають сонорні приголосні; в поетичних текстах середню частотність мають м’які приголосні, а голосні – низьку. Добір слів із певним фонетичним складом у поезії коригується потребою дотримання певного ритму, рими, ритміки, яких набагато менше в прозі. Кількість вияву голосних (табл. 1) і приголосних (табл. 2) фонем у поезії можна простежити на прикладі окремих текстів сучасного українського поета Володимира Забаштанського.

Таблиця 1

Назва твору

Голосні фонеми

А

О

У

Е

І

И

Усього фонем

“Балада зустрічі”

142

113

69

73

84

92

573

“Скресла мода”

68

54

38

38

65

38

301

“Ціна”

57

44

22

22

33

20

198

Усього фонем

267

211

129

133

182

150

1072

Отже, найчастотнішою в аналізованих текстах є голосна фонема – 267 уживань, що становить 25% усієї кількості голосних звуків. Фонема вживається трохи рідше – 211 разів (19%); фонема – 182 (17%),

Таблиця 2

Назва твору

Приголосні фонеми

Сонорні

Глухі

Дзвінкі

Усього фонем

” Балада зустрічі”

347

341

127

815

“Скресла мода”

195

137

87

419

“Ціна”

120

102

46

268

Усього фонем

662

580

260

1502

А фонема використана в тексті 150 разів. Майже однаковою виявилась кількість фонем і – відповідно 133 і 129 уживань. Стилістичне значення розглянутих фонетичних явищ полягає в тому, що неоднаковим кількісним виявом голосних фонем створюється помітний фоностилістичний ефект, своєрідне звучання поетичних рядків. Наприклад, фігура асонансу (лат. assono – відгукуюсь), яка досягається повтором фонеми, зумовлює й відповідну (“акаючу”) мелодику поетичного слова: Аркуші паперу найновіші, наче простирадла у палаті; Так безжально тесаком навідмаш…

Частотно переважають сонорні фонеми (порівняно з дзвінкими й глухими). Цим створюється ефект очевидної звучності поетичних рядків, їх внутрішньої потужності, енергії. Фонемою створюється така поетична фігура, як алітерація (лат. ad – до, при і littera – літера): Звітрені… віспини град розсипав щедро по лиці; приголосні фонеми, разом з голосною фонемою чи слугують одним із засобів побудови досить виразного зорового образу: Простягав мороз із тьмави лапу, волохату, з кігтями, важку, нагромадження, скупчення глухих, а серед них і глухого посилює інтимність почуттів ліричного героя, наприклад його ніжне ставлення до рідної домівки: Ти лише у шибочку шкрябни…

Дещо інше співвідношення фонем у художніх текстах Т. Шевченка (“Заповіт”), М. Коцюбинського (уривок з повісті “Fata morgana”), JI. Костенко (“Ще назва є…”). Це можна простежити в таблицях 3 і 4.

Таблиця 3

Назва твору

Голосні фонеми

А

О

У

Е

І

И

Усього фонем

“Заповіт”

27

48

20

28

23

22

168

“Fata morgana” (уривок “Ідуть дощі…”)

46

34

24

26

37

24

191

“Ще назва є…”

30

24

12

36

29

36

167

Усього фонем

103

106

56

90

89

82

526

Таблиця 4

Назва твору

Приголосні фонеми

Сонорні

Глухі

Дзвінкі

Усього фонем

“Заповіт”

114

63

28

205

“Fata morgana” (уривок “Ідуть дощі…”)

124

91

44

259

“Ще назва є…”

99

96

36

231

Усього фонем

337

250

108

695

Неоднакові градації (лат. gradatio – поступове підвищення, посилення), поєднання певних однотипних фонем у тексті, особливо поетичному, є одним із засобів наповнення тексту мовленнєвими барвами і позитивно впливає на його власне художні якості. Кількісний вияв різних фонем і створювані ними стилістичні нюанси властиві також прозовим творам, надають їм певної художньо-мовленнєвої неповторності, індивідуальності.

2. Звукові повтори, їх різновиди, функції. Фонетичної й фонологічної стилістики ще не створено. Однак уже схарактеризовано (хоча й з немалою суперечністю, неузгодженістю поглядів) такі стилістичні процеси й фігури художньо-поетичного (переважно) мовлення, як повтори слів, звуків (рефрен, алітерація, асонанс, анафора, епіфора, рима, ритміка тощо), які найчастіше формуються неоднаковим співвідношенням голосних і приголосних фонем насамперед у поетичному тексті.

Повтор (повторення) мовних одиниць буває різнотипним, але зазвичай характеризує мовлення поетичне і має назву рефрен (франц. refrain), або приспів (у пісні) – слово або група слів, які вживаються в тексті по кілька разів:

А втім, мені легко-легко,

Бо знаю: вернулись птахи –

Трава забуяє вгору;

А втім, мені легко-легко,

Бо знаю: вернулись птахи –

Научать літати листя;

А втім, мені легко-легко,

Бо знаю: вернулись птахи –

Повіє весняний вітер… (В. Підпалий).

Може повторюватися (рефренуватись) окремий звук у функції окремого не повнозначного слова. Цим також створюється певне стилістичне забарвлення художньо-поетичних рядків:

І – о диво! Трупи встали

І очі розкрили,

І брат з братом обнялися

І проговорили слово.

Слово тихої любові

Навіки і віки!

І потекли в одно море

Слов’янськії ріки! (Т. Шевченко).

Рефрен в цих рядках міжстрофовий, фонетико – морфологічний; ним посилюється зміст і художньо-мовленнєва виразність поетичного висловлювання, емоційна глибинність і оригінальність Шевченкових слів.

Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих самих звуків (як у рядках з початковим І), слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків, називають анафорою.

Трапляються анафоричні повтори службових слів навіть в одній віршованій строфі, в одній поетичній фразі (реченні):

Місто от-от згасне, завмре, навіки заніміє – без хліба, без води, без ласки дружньої (П. Тичина). Один з особливих повторів мовних одиниць представлений алітерацією – поетично-стилістичним прийомом добору слів, який полягає в повторенні однотипних за певною ознакою приголосних звуків в одному чи кількох рядках:

Сліпучі тони – і дика воля!

Ой, хтось заплакав посеред поля.

Зловісна доля, жорстока доля

Здаля сміялась струнка тополя (П. Тичина).

У цих рядках зосереджено 13 носових звуків: 10 разів ужито фонему, що значно посилює виразний ефект художнього твору і вплив його на читача.

Мовно-художній повтор однієї чи кількох голосних фонем у словах, розміщених поряд або з певним віддаленням одна від одної, називають асонансом. Це співзвучність тільки наголошених голосних у рядку чи в строфі, тобто в кількох віршових рядках, пов’язаних між собою певною системою рим, інтонацією.

Асонанс (повторення голосних) і алітерація (повторення приголосних) здебільшого простежуються в поетичних рядках не окремо, а взаємопоєднано:

До причалу

Гондола чалить. Повні сонцем губи

І згуби, і розгубленості (І. Драч).

Тричі повторюється у різних словах їх коренева частина губ: один і той самий голосний (асонанс) і два однакові приголосні та (алітерація). Цим усі різнозначеннєві слова губи – згуби – розгубленості фонетично зближуються, створюється милозвучна тональність сказаного.

Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним прийомом є епіфора (грец. epiphora – перенесення, повторення) – повторення однакових звукосполучень, слів наприкінці віршованих рядків:

Шевченка вулиця зелена,

Нагадує його слова,

Що зійдуться землі племена –

Сім’я велика і нова (М. Рильський).

Епіфора властива і прозовим творам: Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лахмату височенну хвилю (Ю. Яновський).

Подекуди анафора й епіфора однозначні й однозвучні, становлять початок і завершення певного тексту, чим значною мірою акцентується смислова, синтаксична та інтонаційна єдність висловленого, його поетичність, емоційність (навіть якщо твір прозовий): Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твого горя, щоб була блискавка і грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на, небі. Говори, говори (М. Коцюбинський).

Чим повніше й своєрідніше в поетичному та в інших різновидах мовлення виявляються такі засоби мовленнєвої образності й виразності, як повторення мовних одиниць на фонетичному, фонетико – морфемному чи фонетико – морфологічному рівнях (асонанс, алітерація, анафора та ін.), тим сила й функціональна дієвість висловленого стають вагомішими як семантично, так і за почуттєво-емоційною ознакою.

3. Рима. Римою називають один з елементів, ознаку інтонації, співзвуччя кінцівок слів у віршованих рядках. Вона буває повною (держава – іржава) або частковою (можливе – важливе):

О Боже мій, така мені печаль

І самота моя така безмежна,

Нема вітчизни. Око обережно

Обмацує дорогу – між проваль (В. Стус).

У цих віршованих рядках дві рими: повна – печаль і проваль і часткова – безмежна й обережно. Рима є своєрідною версифікацією (ладом, способом) мовлення, надання йому в багатьох випадках певного іронічного чи навіть каламбурного звучання. Використання рими в поезії та в інших текстах – це завжди вияв неабиякої художньої майстерності. Стилістично вмотивованою римою можуть створюватись такі важливі якості мовлення, передусім поетичного, як його естетика, барвистість, яскравість.

Поет зазвичай, мабуть, не розмірковує про риму як про одну з особливих поетичних структур, а лише природно, інтуїтивно прагне до евфонії (милозвучності) писаного:

Де цвітуть гвоздики в лісі –

Свіжовмивані, червоні, –

Вперше руки їх сплелися

І зіткнулися долоні (М. Рильський).

У цій римі наявні наголошений та в третьому рядку – наголошений : в лісі – сплелися (милозвучність досить очевидна). Звичайно, поетична довершеність окремих рядків, строф досягається цілісно, змістом і граматичною формою всіх слів, а в їх системі – також і позначеною римою.

4. Звуковідтворення, звуконаслідування. Ці явища своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов’язані. Звуковідтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів тощо. Такі звуки передаються певними засобами мови, словами: Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глухо гуркоче, перемелюючи все в глибині на кам’яних своїх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! Культурна розкотиста яблуня то корінням, то кроною – разом з плодами – вигулькне з водовороту, з масної нафти… Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тільки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом, лиш колесами вимелькують з піняви… Вулики пливуть! Разом із своїм унікальним укладом, із своїми залитими сім’ями, з щільниками й нектарами квітучих гір і долин… (О. Гончар). У тексті наявне багатократне повторення різних звукосполучень зі звуком : гір-бур-гур-жор-ред-руд-бурун – тур-кор-крон-бурун-гріб-бурун-прон-гур-чор-перек і зву – косполуки із : вули-ливу-аль-лами-іль-ли. Цими оригінально яскравими, водночас і грізними звуковими засобами створюється художньо виразна картина потопу, стихії, яка всесильна, усе долає на своєму шляху.

Звуконаслідування – це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків: За вербами, за туманом в озеречці тривожилась птиця, плескалась риба, а за дорогою зовсім несподівано озвався лісовий жайворон: “Ли-ли-ли-ля, ю-ля” (М. Стельмах); Генерал не міг знайти слів, щоб сказати про почуття, кров вдарила йому в голову, аж вуха почервоніли. – Я йому… – Б-б-бах… – відповідно вибухом біля штабу – Дзя-а-ах! – задзвеніли шибки (С. Скляренко).

Фонетичними засобами стилістики суттєво формується краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому. Вони вагомо впливають на довершеність, поглиблення змісту висловлюваного. За умов стилістично вмотивованого використання фонетично різноманітні і, водночас, близькі між собою слова виявляють свої функціональні можливості найповніше і найдоречніше.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Фонетичні засоби стилістики - Довідник з української мови