Історична самосвідомість

Політологічний словник

Історична самосвідомість – духовне надбання етносу, складова його національної самосвідомості. Включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії – все те, за допомогою чого народ (етнічна спільнота) усвідомлює своє минуле (тобто історичну пам’ять), так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності вони (це знання і ставлення) стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті. В історичній самосвідомості фактично віддзеркалена актуалізована історична пам’ять, якою керується

народ на шляху свого державотворення. В 70-х – першій половині 80-х років науковці помітили своєрідний етнічний парадокс. Він полягав у тому, що особливості етнічної культури стиралися, а етнічна самосвідомість людей посилювалася. Численні соціологічні дослідження, проведені вченими, дали їм змогу пояснити це явище. Справа в тому, що національна самосвідомість етносу живиться і підтримується не тільки елементами своєї традиційно-побутової культури та національно особливими рисами професійної культури,
а й такими важливими джерелами, як уявлення про територію свого проживання та історична пам’ять. У процесі досліджень, що їх у серпні 1992 р. проводив відділ етносоціології Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського АН України у різних регіонах республіки, українці, відповідаючи на запитання “Що саме, на вашу думку, найбільше об’єднує вас із людьми своєї національності?”, насамперед зазначали мову. На друге за значенням місце вони поставили спільні із своїм народом звичаї, обряди, пісні і на третє – історію.

Національні почуття українців, що грунтуються на їх історичній пам’яті, піднесли патріотичні настрої та розбудили національну гідність громадян України, сприяли ширшому залученню їх до соціальної, політичної, економічної, культурологічної діяльності, що стало виявом їхньої історичної самосвідомості. На відміну від індивідуальної самосвідомості І. с. на теоретичному рівні існує не як продукт індивідуального життєвого досвіду, а передусім як загальновизнаний духовний компонент, доступний і зрозумілий для переважної частини членів етнічної спільноти, відображений в офіційних документах, засобах масової інформації, літературі тощо.

В умовах здобуття Україною державної незалежності та усвідомлення її громадянами місця своєї країни в сучасному цивілізованому світі І. с. стає найважливішим елементом національної самосвідомості українців, основою національної ідентифікації, стимулюючим фактором, який разом з культурною та мовною традиціями не тільки зберігає цілісність українського етносу, а й сприяє побудові самостійної демократичної держави. І. с., крім того, забезпечує зв’язок, спадкоємність поколінь, наступність суспільного розвитку народу, створює підгрунтя для співробітництва людей у різних сферах суспільного життя.

Особливе місце у науковому обгрунтуванні ролі і значення історичних фактів, подій і діячів у контексті національного відродження належить інтелігенції. її діяльність, як і благородні зусилля, спрямовані на розвиток історичних знань та донесення їх до мільйонів людей, сприяє консолідації суспільства. Для того щоб І. с. стала справді масовою, вона має бути достатньою мірою поширеною серед усіх соціальних верств етносу. Це можливо лише за певних умов, а саме: коли освіта стає загальнодоступною та коли забезпечується широка участь засобів масової інформації, державних інституцій, громадських об’єднань у доведенні до народу його національної ідеї, об’єктивного історичного минулого.

Антонюк О. В. Деякі питання формування історичної самосвідомості українського народу // Укр. іст. журн. – 1993. – № 11/12; Дробижева Л. М. Историческое самосознание как часть национального самосознания народов // Традиции в современном обществе. Исследования этнокультурных процессов. – М., 1990; Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (Етнополітологічний аналіз). – К., 1998.

О. Антонюк




Історична самосвідомість