Історицизм

Політологічний словник

Історицизм – течія західноєвропейської філософсько-історичної думки кінця XIX – першої половини XX ст., що розглядала сукупність методологічних і гносеологічних проблем історичного знання і соціального теоретизування. Основоположником напрямку І. вважається засновник школи “історії духу” у німецькій філософії історії В. Дільтей, який провів грань між світом природи і життєвим світом людини і порушив питання про природу і межі історичних знань. Неокантіанський методологізм Г. Ріккерта і В. Віндельбанда логічно довів цю думку до прямого протиставлення історії і природознавства за способом дослідження дійсності і за характером досліджуваних об’єктів. Неогегельянський варіант І. розробляли Б. Кроче, Р. Коллінгвуд та інші автори. У цілому І. залишався одним з напрямів у рамках філософії історії і культури і був популярний лише в досить вузьких академічних колах. Широку популярність І. здобув завдяки розгорнутій критиці історицистського стилю мислення і відповідної методології, що нібито лягли в основу тоталітарного типу мислення і тоталітарних ідеологій, у працях своїх наукових опонентів, і насамперед К. Поппера. До прихильників І. Поппер зараховував ряд мислителів від Геракліта, Аристотеля і Платона до Гегеля, Маркса і безпосередніх творців тоталітарних ідеологій XX ст. Поппер визначає основну мету будь-якої

історицистської доктрини як можливість довгострокових і непогрішимих історичних пророкувань, а основними рисами історицистського світогляду розглядає холізм, впевненість в існуванні якихось непорушних законів розвитку і віру у фатальну зумовленість цими законами характеру і напряму суспільно-історичного розвитку. Такий напрям суспільно-політичної і філософської думки він характеризував як орієнтацію на відкриття якихось загальних і абсолютних у своїй істинності законів розвитку історії і людського суспільства, які, на думку прихильників І., спроможні “дати можливість пророкувати щодо визначеної людині долі”. В усіх проявах І. безпосередньо пов’язаний з “міфом приречення”, а побудовані на його основі філософські системи і соціальні доктрини являють собою різновид історичного пророкування, соціального одкровення, а не наукового передбачення. Оскільки уявлення про необхідність вивчення реальних “тенденцій” розвитку соціально-історичного процесу підмінюється тут постулатом “усвідомленої необхідності”, це неминуче веде до різних форм догматизму, сліпої віри в авторитет і в остаточному підсумку підготовляє грунт для поширення тоталітарних ідеологій, які базуються на історицистських принципах. Результатом стає обмеження критичних здібностей людини, неможливість раціонального обговорення соціальних проблем, тотальна регламентація поведінки індивідів відповідно до уявлення про функціонування загальних універсальних законів та абсолютної мети розвитку. Висновки досліджень Поппера привернули загальну увагу до проблематики І. і, крім іншого, певною мірою вплинули на формування в 50-х роках концепції тоталітаризму в західній політології.

Поппер К. Открытое общество и его враги. – М., 1992; Поппер К. Нищета историцизма. – М., 1993; Политологическая энциклопедия. – М., 2003.

А. Кудряченко


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Історицизм