Канцлерська демократія

Політологічний словник

Канцлерська демократія – термін використовується для визначення системи правління, яка характерна для деяких держав з парламентською системою правління, зокрема для Німеччини, Австрії та інших країн, де провідна роль в уряді належить його главі – канцлеру. Так, у цих країнах партія, яка перемагає на федеральних виборах, ініціює створення коаліційного уряду з політичним партнером, що сповідує споріднені або досить близькі засадничі принципи і підходи до вирішення актуальних питань соціально-економічного розвитку. Утворенню такого уряду передує розробка і підписання коаліційної угоди двох (або й більше) партій. Важливим є і таке положення, що менша партія має досить відчутний вплив на домінуючого партнера по коаліції, вона не втрачає свого політичного профілю і прагне, як і її партнер, реалізовувати свою передвиборну програму, положення коаліційної угоди тощо. Тут виборчі програми, коаліційна угода – це документи, які завжди в полі зору як правлячих, так і опозиційних політичних сил. Через те, що періодично відбуваються земельні вибори, урядові партії змушені дбати про своє реноме. Адже збій на федеральному рівні відразу ж позначається на земельних виборах, на результатах виборів до Європарламенту тощо.

За системи так званої канцлерської демократії головною дійовою особою уряду, політичною постаттю країни

є федеральний канцлер. Йому належить “директивна компетентність”: саме він визначає, якою має бути внутрішня і зовнішня політика держави, він несе за цю політику відповідальність. Чималий досвід саме такої демократії, скажімо, у ФРН сприяв і тому, що ці засади урядово-політичної системи навіть не піддавалися сумнівам у процесі входження земель колишньої НДР до складу й на конституційних принципах Західної Німеччини.

Відповідності до конституційних положень канцлером стає лідер політичної партії, яка перемогла на федеральних виборах, якого формально, тобто офіційно, призначає президент. Показовою у цьому відношенні є практика формування урядового кабінету. Члени уряду призначаються федеральним президентом саме за пропозицією канцлера. Згідно з буквою закону члени уряду не повинні бути обов’язково членами парламенту, але за існуючою практикою вони здебільшого завжди є такими.

Члени уряду колективно й індивідуально несуть політичну відповідальність перед парламентом. Але суттєвим є положення, що канцлер і загалом уряд спираються на парламентську більшість. Тому провести своє рішення, наполягти на власному підході уряд завжди має можливість. Виходячи з цього нескладно спрогнозувати прийняття того чи іншого рішення німецьким або австрійським парламентом з питань, законопроектів, які ініціює уряд.

Варте уваги також положення про зміцнення позиції глави і всього уряду ФРН завдяки конструктивного вотуму недовіри. Згідно з конституційними положеннями та вимогами, він означає, що скинути канцлера не так просто. Для цього новий кандидат на цю посаду має спиратися на нову парламентську більшість. Інакше федеральний канцлер залишиться на своєму посту. Наголосимо, що цим положенням автори основного закону втілили висновки з досвіду першої демократичної практики Німеччини, що зазнала невдачі. В період Веймарської республіки, тобто в 20-ті роки XX ст., постійно утворювалися парламентські більшості, які мали на меті повалити владу глави уряду. Водночас ті ж самі партії ніяк не могли домовитися про те, хто ж повинен очолити новий уряд. Це призводило до тривалої нестабільності й до частої зміни урядового кабінету. Конструктивний вотум недовіри, навпаки, постає гарантом стабільності. Протягом півстолітньої історії ФРН до нього вдавалися лише двічі: у 1972 р., коли ХДС/ ХСС зробили невдалу спробу скинути В. Брандта, а в друге через 10 років у 1982 р., коли Г. Коль – цього разу успішно, замінив на посту тогочасного канцлера Г. Шмідта. Положення про конструктивний вотум недовіри досить актуальний для вітчизняної практики, особливо з огляду на потреби майбутньої реформи політичної системи.

Федеральний уряд за К. д. працює на засадах колегіальності, але кожен міністр несе особисту відповідальність за свою сферу, за відповідну ділянку. Однак федеральний міністр не може бути звільнений парламентом, а тільки федеральним канцлером. Парламент має право лише не схвалювати діяльність того чи іншого міністра або ж вимагати його відставки. Право приймати кадрове рішення залишається конституційною прерогативою канцлера. Все це також є гарантією того, що уряд загалом більш упевнено може виконувати свої функції.

Незважаючи на розбіжності в позиціях міністрів, рішення ухвалюються від імені всього уряду, згідно з принципом колегіальності. Тільки так, згідно з Основним законом, забезпечується єдність політики уряду. Щоправда, дійсність і конституційна норма тут різко розходяться: у спірних випадках рішення приймає спочатку і здебільшого сам глава уряду. Після цього своє вагоме слово повинна також сказати фракція його партії у парламенті й, звичайно, партнер по коаліції. Останній у таких випадках намагається показати свій характер, свою значущість.

Demokratie in der Bundesrepublik Deutschland. – Bonn, 1995; Die Demokratie der Bundesrepublik Deutschland. – Berlin, 2002; Die politischen Parteien in Deutschland, 1999. – Meunchen, 2001; Порівняльний аналіз політичних структур України і Австрії. – Львів, 1996; Нові політичні виміри об’єднаної Німеччини // Трибуна. – 2002. – Nb 9-10.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Твір переказ дихаймо і співаймо
Канцлерська демократія