Концепція “народного капіталізму”

Концепція “народного капіталізму” – концепція, згідно з якою капіталістичний спосіб виробництва трансформувався в народний капіталізм внаслідок глибоких змін у відносинах власності, демократизації управління виробництвом та вирівнювання доходів між найбагатшими і найбіднішими верствами населення. З обгрунтуванням теорії “народного капіталізму” виступили А. Берлі, Дж. К. Гелбрейт (США), М. Сальвадорі (Італія), Дж. Коул (Англія), Л. Ерхард (ФРН) та інші відомі економісти. Центральною в К.”н. к.” є концепція “демократизації

капіталу”, або “дифузії власності”, згідно з якою в міру розвитку капіталізму відбуваються докорінні зміни у відносинах власності, зокрема її дифузія (розсіювання) серед широких верств населення через розповсюдження акцій. “Власність на засоби виробництва, – зазначав Л. Ерхард, – повинна стати доступною для кожного у формі широкого розсіювання приватного володіння”. Наприкінці 90-х вартість акцій у населення США перевищила 13 трлн дол., що становило майже 32% майна американських сімей,
а близько 55% населення стали учасниками фондового ринку, що з формального боку свідчить про втілення концепції в практику. Проте переважна більшість дрібних акціонерів не стала співвласниками акціонерних компаній через незначну кількість належних їм акцій та відповідну величину привласнених дивідендів, відсутність будь-якого впливу на управління акціонерною власністю. Отже, прихильники К.”н. к.” ототожнюють юридичний аспект дрібної акціонерної власності (володіння та розпорядження кількома акціями її власником) з економічним (тобто здатністю кожного дрібного акціонера бути реальним співвласником акціонерної компанії – привласнювати частку дивідендів, яка дає можливість брати активну участь в управлінні акціонерною власністю тощо), а дрібного акціонера – з великим, ігнорують процес централізації акцій в руках фінансових інститутів та ін. (див. Демократизація капіталу). Згідно з важливою складовою цієї концепції управлінської революції (“революції управляючих”), реальний контроль за сучасними корпораціями здійснюють не капіталісти-власники, а наймані управляючі (менеджери), які ставлять за мету не максимізацію прибутку, а зростання виробництва, задоволення інтересів суспільства. Тому “революція управляючих”, як зазначає А. Берлі, призводить до “зникнення самого капіталіста”. Згідно з цією концепцією, управління великими корпораціями перейшло від власників підприємств (капіталістів) до рук найманих управляючих, позбавлених власності. Головний її недолік – метафізичний підхід до розгляду проблеми власності та влади у капіталістичному суспільстві (відокремлення капіталістів від влади, а менеджерів – від власності), в той час як власність і влада органічно пов’язані. Дж. Гелбрейт у своїй останній роботі “Справедливе суспільство. Гуманістичний погляд” (1996) визнає: “Ніхто не заперечує того, що влада, як і раніше, перебуває у руках власників капіталу”. Концепція “революції управляючих” також грунтується на ототожненні влади різних ланок управлінського апарату (вищих, середніх і нижчих менеджерів). Таке ототожнення найповніше виявилось у теорії “техноструктури” Дж. Гелбрейта (див. Менеджер). У багатьох розвинених країнах світу, передусім у США, зменшилася роль капіталістів-власників в управлінні виробництвом. Йдеться про процес деперсоніфікації капіталістів-власників і перехід їх власності до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Але це не означає, що наймані управляючі позбавлені власності, оскільки вищі менеджери привласнюють значну частку корпоративної власності й самі стають великими капіталістами нового типу (значно меншою мірою це стосується менеджерів середньої і майже не стосується менеджерів нижчої ланки). Водночас у багатьох випадках капіталісти-власники зберігають за собою найважливіші важелі влади, передаючи вищим менеджерам другорядні, а також частку корпоративної власності (див. Менеджер). Ще одна складова К.”н. к” – концепція”революції в доходах”, найвідомішим представником якої є американський економіст С. Кузнец. Згідно з нею, в розвинених країнах світу відбуваються докорінні зміни в системі розподілу валового національного продукту, він стає рівномірнішим. Цей висновок поділяють не всі західні економісти, і він нерідко суперечить дійсності. У 1973-1993 дохід 5% найбідніших сімей у США знизився на 15%, а 5% найбагатших – зріс на 18%. Ще більша нерівність існує в розподілі доходів від власності. У 2000 частка 20% найбагатших сімей у національному багатстві становила 80%, а 40% сімей не мали жодного статку. Ці дані не свідчать про “революцію в доходах”, оскільки зміни в розподілі доходів на кілька відсоткових пунктів упродовж майже 60 років можна характеризувати як суто еволюційні (до того ж незначні) зрушення. У США впродовж останніх трьох десятиліть виник такий елемент економічної системи, як народні підприємства, що є одним із аргументів появи нового суспільного ладу (див. Народні підприємства). В окремих країнах ЄС (більшою мірою, ніж у США), насамперед у скандинавських країнах, відбувся перерозподіл доходів, внаслідок чого вони істотно наблизились до соціалізму. Водночас ця концепція частково підтверджується в країнах, які в останні десятиліття стали на шлях активної соціалізації економічної системи – Швеції, Швейцарії. Певною мірою “про народний капіталізм” можна говорити, коли йдеться про створення народних підприємств розвинених країн, частковий перерозподіл національного доходу через державний бюджет, залучення найманих працівників до управління власністю та ін. Адекватнішою економічною категорією для вираження цих процесів є “народна економіка”.




Концепція “народного капіталізму”