Концепції ризиків неокласичні

Концепції ризиків неокласичні – методологія пізнання та сукупність ідей, положень, що грунтуються на ній щодо сутності підприємницьких ризиків та споріднених з ними понять (нестабільності, “зон ризику”, загроз, небезпек). Традиційним для економічної та фінансової концепцій є неприйняття ризику, особливо коли йдеться про можливі втрати (так стверджували А. Маршалл, М. Фрідмен, Дж. Маршалл та ін.). Дж. Нейман і О. Моргенштерн формально довели, що принцип максимізації очікуваної корисності є критерієм раціональності рішень, які приймаються

в умовах ризику. Різниця між класичним трактуванням і підходом Неймана – Моргенштерна полягає в тому, що в першому випадку функція корисності будується в умовах визначеності, а в другому – в умовах ризику. Більшість невдач концепції очікуваної корисності та гіпотези раціональності, на думку П. Шумейкера, зумовлені тим, що вона неадекватно відображає психологічні принципи, покладені в основу суджень і вибору. Тому він запропонував “низку психологічних аспектів”, які лежать в основі суджень
і вибору: 1) те, що більшість рішень приймаються поелементно на основі відносних порівнянь; 2) стратегія прийняття рішень змінюється залежно від складності завдання (зокрема, прагнення до оптимальної поведінки сильніше у випадку простих, а не складних виборів); 3) важливий принцип вибору – принцип ізоляції (люди часто підходять до прийняття рішень не з такою вичерпною повнотою і розглядають альтернативи ізольовано); 4) основний фактор, що призводить до порушення принципів очікуваної корисності, – психологія ймовірних суджень, а суб’єктивні імовірності нелінійно пов’язані з об’єктивними та ін. Ці гіпотези широко використовувалися для пояснення поведінки, яка спостерігається емпірично.




Концепції ризиків неокласичні