Конфлікт політичний

Політологічний словник

Конфлікт політичний – надмірне загострення взаємовідносин сторін у політиці або їх зіткнення, пов’язане з відмінностями їх становища в суспільстві. Сутність К. п. легше уявити, пізнати, розуміючи, що таке конфлікт загалом. К. п. – це зіткнення проблемних або таких, що не збігаються, інтересів, дій, поглядів окремих особистостей, представників політичних партій і громадських організацій, об’єднань, етнічних, соціальних груп, держав та їх органів. Найважливіші складові К. п.: сторони, що конфліктують; зона

розбіжностей між конфліктуючими сторонами; мотиви конфлікту; дії. К. п. розрізняють за суб’єктами рівнем конфліктних відносин; об’єктом. К. п. можуть виникати навмисно (з чиєїсь ініціативи) і на основі існуючих суперечностей. Розрізняють такі види суперечностей: що сформувалися в результаті соціально-економічного і матеріально-побутового становища людей; зумовлені неприйняттям політики тих, хто реально має владу. Не всі суперечності, у тому числі політичні, спричинюють конфлікти. Щоб виник конфлікт,
суперечності мають бути кимсь усвідомлені, а поведінка відповідно вмотивована. Окремі дослідники об’єктивне існування конфліктів пояснюють довготривалою нерівноправністю становища, в якому перебувають соціальні групи суспільства. Конфлікти поділяють також на рольові та соціальні. Рольовий конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення)- це внутрішній конфлікт особистості, пов’язаний з необхідністю людини поперемінно, а то й одночасно виконувати різноманітні ролі. Наприклад, протягом дня чоловік може виконувати ролі батька, сина, керівника, підлеглого, пішохода, водія, коханця та ін. Звичайно, такий калейдоскоп соціальних ролей змушує людину мобілізувати власні фізичні й психологічні можливості. Соціальні конфлікти пов’язані із зіткненням інтересів людей і можуть призводити до серйозних суперечностей. Водночас соціальні конфлікти мають не лише дезінтегруючі, руйнівні наслідки, а й сприяють стабілізації, інноваційній діяльності. Соціальні конфлікти розмежовують за соціальним рівнем сторін, що конфліктують, поділяючи їх на загально-соціальні, або макрорівневі (класові, етнічні, соціально-професійні), міжгрупові (між формальними та неформальними підрозділами в організаціях), міжособові, внутрішньо-особистісні, або рольові, та ін. Людина постійно перебуває у різноманітних конфліктах – внутрішньо-особистісних, міжособових, групових, службових, політичних, міжнаціональних, міжнародних та ін. Отже, завжди існує потреба вміти врегульовувати конфлікти, особливо в нестабільних суспільствах. І хоча протилежностями конфлікту є злагода, єднання, згуртованість, мир, конфлікти – норма життя людини. Психологія конфліктів значною мірою розвивається на базі психології особистості, особистостей, причетних до конкретного конфлікту. Оскільки конфлікти завжди пов’язані із зіткненням інтересів і поглядів людей, то в їх зародженні, розвитку розв’язанні величезну роль відіграє психологічний фактор. К. п. можуть бути зумовлені об’єктивними та суб’єктивними причинами. Серед суспільних конфліктів виокремлюють політичні та економічні. їх вивчали і вивчають Р. Дарендорф, К. Боулдінг, Л. Козер, Р. Макк, Р. Снайдер, К. Кучер, Г. Зіммель, К. Маркс, Р. Преторіус, Е. Дюркгейм, Дж. Рекс, Т. Парсонс, В. Овчинникова, А. Здравомислов, В. Семенов, А. Романюк, Ю. Запрудський, В. Іванов та ін. К. п. є насамперед формою взаємовідносин окремих особистостей, партій, політичних груп, громадських об’єднань, класів, держав, окремих політиків, громадських діячів з приводу відносин влади. К. п. можна також поділяти на такі, що стосуються всього політичного простору (наприклад, між гілками влади), і на конфлікти усередині владних структур, коли сторони воюють за перерозподіл влади або розширення владних повноважень. Джерелом К. п. є конкуренція, суперництво, антагонізм, ворожість у сферах економіки, політики, політичних інтересів. Незалежно від характеру всі К. п. тією чи іншою мірою стосуються влади, владних інтересів. Одним із показників можливого К. п., а то й політичної кризи є політична напруженість. Для неї властиве поширення серед широких верств населення настроїв невдоволення існуючим становищем у певних сферах життя або існуючим соціальним устроєм загалом. Така ситуація характерна напередодні системної кризи, коли активізується діяльність політичних партій, громадських організацій, відбуваються мітинги, маніфестації, організуються пікети, посилюється міграція тощо. Це можуть бути передумови системної або несистемної, локальної, регіональної та іншої кризи. У суспільстві завжди є системні і несистемні К. п. Системні К. п. стосуються базових підвалин та принципів існування суспільства. Здебільшого ці конфлікти відіграють дезінтегруючу роль. Несистемні К. п. основних підвалин суспільства не торкаються і дезінтегруючої ролі не відіграють. Політологи розрізняють три основних типи К. п.: інтересів, цінностей, ідентифікації. Конфлікти інтересів, як правило, спостерігаються у високорозвинених, стабільних країнах, де час від часу перерозподіляється власність, капітали тощо. Вважають, що розв’язувати такі конфлікти легше, ніж інші. Конфлікти цінностей, або ціннісні конфлікти, навпаки, характерні для держав нестабільних, з нестійким державним устроєм. Ці конфлікти розвиваються навколо таких цінностей, як свобода, рівність, автономія, справедливість тощо, для уточнення їх розуміння та реалізації в життя. Конфлікт ідентифікації настає тоді, коли суб’єкт політичного процесу намагається ототожнювати себе з відповідною соціальною групою. Такий політичний конфлікт був, зокрема, в Росії під час штурму Білого дому, коли різні соціальні групи намагалися довести, яка з них найдемократичніша, “найнародніша”. Досить поширеними є К. п. між різними гілками влади, партіями, рухами, громадськими об’єднаннями, окремими політичними лідерами, між фракціями і групами у парламентах, апаратами уряду і президента, між місцевою і центральною владами, між різними класами, соціальними групами. Це природно і особливо характерно для нестабільних суспільств, що перебувають у так званому перехідному стані від однієї системи соціально-економічних, політичних відносин до іншої, оскільки саме в них надто помітно виявляється відмінність і навіть різка протилежність інтересів і потреб усіх соціальних і політичних суб’єктів. Залежно від кількості учасників (сторін) К. п. можуть бути двосторонніми (двоскладовими) і багатосторонніми (багатоскладовими). К. п. поділяють також на антагоністичні і неантагоністичні, явні, приховані, тобто латентні. За рівнем розгортання К. п. поділяють на внутрішньо-особистісні, міжособові, індивідуально-групові, внутрішньо-групові, міжгрупові, організаційні, класові, міжнаціональні, міждержавні. Внутрішньо-особистісними називають конфлікти між “хочу!”, “повинен!” і “розумно!”. Людина завжди є носієм певної свідомості, поглядів, які не є сталими. Вони змінюються під впливом найрізноманітніших обставин. При цьому нормальний розвиток особистості пов’язаний із розумінням відмінності між реальною та ідеальною метою, в результаті чого і виникає внутрішній конфлікт. Він особливо характерний для політичних діячів високого рівня, які орієнтуються не лише на сьогоденну, реальну мету, а й на так звану велику, або ідеальну, мету, намагаючись якомога швидше утвердитися. Внутрішньо-особистісні конфлікти, як правило, спричиняють і міжособові, оскільки людина, не знаходячи відповіді на запитання, що її хвилюють, не дістаючи схвалення і підтримки своєї позиції іншими, намагається досягти цього саме за рахунок міжособових конфліктів. Міжособові конфлікти в політиці мають певні особливості. У житті кожної людини таких конфліктів багато. Міжособові конфлікти характеризуються, з одного боку, змістом, тобто тим, що становить предмет різних поглядів конфліктуючих. У політиці найголовніше – політичні погляди, оцінки, ідеали, ідеології. З другого боку, конфлікт має психологічну основу, пов’язану з особливостями конфліктуючих як особистостей. Це визначає манеру, стиль поведінки конфліктуючих сторін. Міжособові конфлікти нерідко переростають у групові, коли конфліктуючі сторони у різний спосіб доповнюються прихильниками, однодумцями. Міжорганізаційні конфлікти в політиці виникають як зіткнення окремих партій, громадських організацій, об’єднань, великих груп. Останні мають доленосне значення для цілих націй, народів, оскільки у великі групи люди об’єднуються на основі спільного соціального становища, місця проживання, спільних інтересів, громадянства чи підданства, національності тощо. Розвиток К. п. фактично один і той самий: передконфліктна ситуація, власне конфлікт (інцидент), ескалація конфлікту (коли відбуваються певні його акти), кульмінація (найбільше загострення конфлікту), завершення конфлікту. Існують два основних варіанти розкриття суті політичних конфліктів – гласний і негласний. У першому випадку суть політичних конфліктів розкривається відкрито – через пресу, радіо, телебачення, мітинги, зібрання, засідання парламенту тощо. Гласний варіант розкриття властивий демократичному суспільству. Гласно розв’язуються конфлікти у процесі обміну думками, дискусій, вивчення громадської думки та ін. Негласне розкриття суті К. п. відбувається таємно, коаліційно, на рівні групи і тому, як правило, конфлікт залишається нерозв’язаним, суперечності не усунутими, згоди між сторонами, що конфліктують, не досягнуто. Тимчасово зменшується тільки гострота конфлікту. К. п. розв’язуються переважно двома способами – силовим та переговорним. Другий спосіб складніший, потребує великої практичної підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме цей спосіб найбільш перспективний і плідний. Розрізняють два основних методи ведення переговорів – позиційний торг і принципові переговори, або переговори по суті. Переговори як позиційний торг характеризуються спробою розв’язати конфлікт, досягти домовленості шляхом певних поступок сторін. Такі переговори здебільшого малоефективні і до розв’язання конфлікту фактично не приводять. Складніші і результативніші – принципові переговори, або переговори по суті. Вони потребують розмежування між учасникам переговорів та предметом переговорів, зосередження на інтересах, а не на позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішувати, що робити. У результаті таких переговорів найчастіше сторонам вдається зберегти особисту позицію, власні погляди. В ідеальному варіанті підсумок таких переговорів має вигляд як “перемога – перемога”. Існують три способи дій, у результаті яких сторони, що конфліктують, можуть спробувати вийти з К. п., розв’язати його. Це насилля, роз’єднання і примирення.

Абизов В. Є. Процес підготовки та прийняття політичного рішення: Автореф. дис. … канд. пол. наук. – К., 1993; Бердяев Н. Философия неравенства. – Париж, 1990; Головатий М. Ф. Політична психологія. – К., 2001; Головатий М. Ф. Професія політик. – К., 2000; Зимичев А. Психология политической борьбы. – К., 1992; Конфликтология / Под. ред. A. C. Кармина. – СПб., 1999; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К., 1997; Скотт Дж. Гр. Конфликты: пути их преодоления. – К., 1991.

М. Головатий




Конфлікт політичний