ЛЮДСЬКЕ “Я”

ЛЮДИНА

ЛЮДСЬКЕ “Я”

ДБАЙ ПРО СВОЄ ДОБРЕ ІМ’Я

Дослідники стверджують, що тривалий час люди виокремлювали себе з-поміж інших лише за допомогою власних імен. У первісному суспільстві вважалося, що людина та її ім’я – це те саме, а відходячи із життя, людина забирає із собою і своє ім’я. Тож імен усім не вистачало. До нас дійшли легенди, як деякі племена Нової Гвінеї “полювали” на імена.

Уголос ім’я не вимовлялося, щоб не з’явилася та людина, яка колись його носила, або щоб не накликати на себе біди.

У язичницькі

часи іменами передавались ознаки побуту, вірування, місцевості. Називали Кожум’якою – за ремеслом, Владикою, Селянином – за соціальним станом. Надзвичайно багато імен утворилося від назв риб, птахів, звірів, комах (Окунь, Гусак, Заєць, Жук).

За часів Київської Русі для княжих дітей існували почесні імена із частинками – слав, – мир, – волод, – полк, – зар, – мисл: Ярослав, Володимир, Всеволод, Ярополк, Світозар, Добромисл. У цих іменах виявлялися князівські чесноти: честь,

гідність, святість.

В Україні з діда-прадіда дуже дбали про честь власного імені, щоб не знеславити свій рід поганими вчинками. Бо людина залишається жити у своєму доброму імені.

 ЛЮДСЬКЕ Я

1. Обгрунтуй думку, висловлену в останньому абзаці.

2. Назви людей, які залишили по собі добру пам’ять. Це можуть бути відомі люди або твої рідні. Може, на честь когось із них назвали тебе? Поміркуй, про що це свідчить.

Зіграйте в гру “Чий голос?”, щоб переконатися, що ви добре знаєте однокласників. Одному гравцеві зав’язують очі, а решта стають за його спиною. Хтось промовляє ім’я гравця, той повинен упізнати, хто його покликав. Хто жодного разу не помилився, той одержує винагороду (аплікацію, квітку тощо).

ДЕ СПРАВЖНЄ “Я”?

Уранці Микола встав не з тієї ноги. Він гаркнув на бабусю, яка дала йому з’їсти котлету. Штурхонув малого братика Федора, який здивовано запитав бабусю, чому Миколка кричить. Вискочив Микола з дому злий і помчав до школи. Дорогою помітив Елавдію Іванівну і стишив ходу. Порівнявшись з учителькою, увічливо нахилив голову, усміхнувся й прощебетав:

– Доброго ранку, Елавдіє Іванівно. Дозвольте, я вам портфельчик піднесу. Не заперечуєте? Дякую. Правда, чудова погода?

Попрощавшись у гардеробі з учителькою, він став стягувати із себе пальто.

– Привіт, Колю! – привіталася з ним Марійка. – Що ти такий невеселий?

– Біжи звідси, Антонова, а то як вріжу, – відрубав хлопець. – І без тебе турбот вистачає!

Тут у вестибюль зайшла Марійчина мама. Миколка виструнчився й розтяг рота в нещирій посмішці:

– Здрастуйте, дуже радий вас бачити. А ми тут із Марійкою балакаємо…

Через секунду на сходах його обличчя знову набуло злого виразу.

– Ану, розійдися, малеча! Вештаються тут…

Раптом його обличчя знову стало солодким, наче його сиропом залили.

– Привіт, Оленько! Як поживаєш? Так, я вчора телефонував, хотів поцікавитися, як там у тебе з математикою. Не даси зошита, га? Дякую, дуже дякую, – задоволений Микола пішов списувати домашнє завдання.

І враз його так пересмикнуло, що приховати вже не можна було. Хлопець побачив директора Анатолія Федоровича і спробував зробити потрібний вираз обличчя, але зла гримаса не сходила з нього.

– Доброго дня, Анатолію Федоровичу, – скрипучим голосом привітався і злостиво блимнув очима. – Дуже радий, Анатолію Федоровичу. Дякую, будь ласка, доброго дня, Анатолію Федоровичу. Вибачте, ура, будьте ласкаві, усього найкращого…

Директор із жахом відсахнувся:

– Що з тобою? Де твоє обличчя?

Микола кинувся до дзеркала і, глянувши в нього, із переляку закричав…

 ЛЮДСЬКЕ Я

1. Скільки в Миколи “Я”? 2. Яке з них справжнє? 3. З ким Микола був увічливим, а з ким – грубіяном? 4. Від чого залежала ввічливість хлопця?

Допоможи Миколі знайти своє обличчя – порадь, що йому треба змінити в собі. Для цього можеш написати хлопчикові листа.

1. Прочитайте цей твір в особах. 2. Складіть кінцівку оповідання.




ЛЮДСЬКЕ “Я”