Predmety


Методи етнополітологічних досліджень

Політологічний словник

Методи етнополітологічних досліджень. Етнополітологія як наукова теорія грунтується на певній методиці, під якою слід розуміти арсенал наукових методів вивчення й аналізу функціонування етнополітичної сфери суспільства.

Сам метод як категорія у широкому розумінні слова означає спосіб пізнання, а “науковий метод” являє собою теоретично обгрунтований нормативний пізнавальний засіб.

У вужчому значенні поняття “метод науки” розглядається як сукупність підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, які забезпечують взаємодію суб’єкта (тобто вченого) з об’єктом, що пізнається, для досягнення дослідницьких цілей та вирішення завдань.

Науковці, які осмислюють етнополітичні явища і процеси, активно використовують увесь широкий арсенал методів з інших суспільних наук. Умовно методи етнополітології можна поділити на такі групи:

Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння і аналогія, абстрагування, моделювання, спостереження і експеримент, статистичний аналіз, логіко – математичне моделювання. Вони є універсальним інструментарієм осмислення етнополітичних явищ і процесів, суб’єктів і об’єктів етнополітики.

Теоретичні: системний, історичний, порівняльний (компаративний), діалектичний, структурно-функціональний.

Емпіричні (біхевіористичні): безпосередній нагляд, контент-аналіз документів та інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтерв’ю тощо.

Серед основних об’єктивно-методологічних принципів дослідження етнополітичних явищ найважливіше місце посідає системний підхід. Як загальнонауковий метод дослідження, особливого поширення він набув у другій половині XX ст. і посів одне з провідних місць у науковому пізнанні. Передумовою його проникнення у науку став перехід до нового типу наукових завдань. Передусім у цілому ряді галузей науки, у тому числі й гуманітарної, центральне місце зайняли проблеми організації та функціонування складних об’єктів. По-друге, сучасне наукове пізнання висунуло в центр вивчення такі системи, межі і склад яких не завжди чітко простежуються й потребують спеціальних досліджень у кожному окремому випадку.

Центральним поняттям системного підходу є певний ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Оскільки одну й ту саму систему можна досліджувати з різних точок зору, системний підхід передбачає виокремлення насамперед певного системоутворюючого параметра, що зумовлює пошук сукупності елементів, мережу зв’язків і відношень між ними – її структуру. З огляду на те, що система завжди перебуває в певному середовищі, то системний підхід повинен фіксувати її зв’язки і відносини з оточенням. Тому другою вимогою цього підходу є потреба врахування того фактора, що будь-яка система є підсистемою іншої, більшої системи, і навпаки – виокремлювати в ній менші підсистеми (елементи), які в іншому дослідницькому контексті самі розглядаються як системи.

Застосування системного підходу дає змогу розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні як цілісної складноорганізованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії представників різних етносів, підтримання атмосфери толерантності, довіри й поваги у взаєминах між ними.

З позицій методологічних принципів системного підходу етнополітика виступає як структурний механізм, що включає в себе політику держави щодо: 1) української нації; 2) національних меншин, які є складовими українського суспільства; 3) української діаспори, яка перебуває за межами України та пов’язана з ядром українського етносу; 4) осіб, депортованих за національною ознакою, які повертаються в Україну; 5) адаптації репатріантів в український соціум.

Завдяки системному підходу процес формування державної політики України щодо регулювання міжетнічних і міжнаціональних відносин можливо розглядати як невіддільну складову (підсистему) усієї державотворчої парадигми, тісно пов’язаної з її іншими галузями.

За допомогою системного підходу дослідження пріоритетів й основних параметрів етнополітичного процесу в Україні виходить за межі політичної сфери й розкриває можливість розглянути цей процес у ширшому контексті із активним використанням матеріалів інших наук – історії, правознавства, філософії, соціології.

Ключова роль в осмисленні етнополітичної сфери суспільства належить історичному підходу, який передбачає вивчення етнополітичних явищ у їх послідовно-часовому розвитку, а також виявлення взаємозв’язку минулого, сьогодення й майбутнього. Цей підхід набув поширення і застосування у західній та вітчизняній етнополітологічній науці. Він є одним з найвідоміших і “найстаріших” в етнології. Як принцип підходу до дійсності, що змінюється у часі та розвивається, він був висунутий і розроблявся у філософських системах Ф. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Й. Фіхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, О. Герцена та ін.

Саме на цьому підході базується примордіалістська концепція етнічності, а також теорія етносу. Визначаючи роль історичного методу в етнографії, Ю. Бромлей писав, що він необхідний “не тільки для розгляду змін, які відбуваються з окремими компонентами її об’єкта, а й для з’ясування генезису і розвитку етносу в цілому. З цим дослідницьким аспектом пов’язаний один із найважливіших напрямків етнографічної науки – етнічна історія; в межах даного напрямку вивчення окремих компонентів етносу у кінцевому рахунку підпорядковане з’ясуванню його динаміки як цілісної системи. Головне завдання розробки проблем етнічної історії – дослідження усіх видів етнічних процесів, у тому числі етносоціальних”.

Історичний підхід до аналізу етнічних та етнополітичних процесів передбачає врахування двох аспектів: по-перше, розгляд цих процесів протягом усієї історії людства та окремих його етносів; по-друге, вивчення їх на конкретно-історичному етапі власного розвитку.

У сучасних умовах, коли особливої актуалізації набули проблеми осмислення етнічного контексту у людській культурі і колективній психології, націобудівництва, причин етнонаціоналізму, взаємозв’язку етногенезису і державного будівництва, значення історичного підходу як методологічного методу значно зросло.

Необхідність застосування такого підходу у вивченні концептуальних засад формування етнополітики в Україні пояснюється насамперед тим, що у власній історії України, особливо починаючи з другої половини XIX ст. накопичився великий історичний досвід (позитивний і негативний), який неможливо обминути не лише з теоретичної точки зору, а й з практичного боку.

Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвіду набуває надзвичайної цінності у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом вирішення етнополітичних проблем, нагромадженим передусім західним світом.

У межах такого співставлення відкривається широка можливість осмислення ступеня взаємопроникнення і взаємозв’язку вітчизняного історичного досвіду з досвідом, нагромадженим світовим співтовариством.

За допомогою історичного підходу етнополітика в Україні розглядається як у ретроспективі. так і в різні конкретно-історичні періоди існування українського суспільства, а також досліджується еволюційний шлях становлення поліетнічного складу населення, виникнення і розвиток на території держави української нації як титульної, національних меншин. Цей підхід дає змогу виявити проблеми і основні пріоритети в етнополітичному процесі на різних історичних етапах, простежити внутрішні тенденції і системні зв’язки між етнокомпонентами українського суспільства в нових історичних умовах.

Застосування історичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полікультурного українського соціуму; специфіку культурної взаємодії на різних історичних етапах між українцями як титульним етносом та іноетнічним населенням; чинників збереження етнічними групами в умовах глобальної універсалізації та стандартизації самобутньої матриці етнокультурного розвитку; проблем державної етнонаціональної політики та політико – правових колізій у галузі етнокультурних відносин й шляхів їх подолання.

Провідне місце у етнополітичних дослідженнях належить порівняльному (компаративному) методу. Його важливість пояснюється насамперед тим, що він дає змогу звільнитися від етноцентризму – світоглядного принципу, представники якого вважають той етнос, до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. По-друге, завдяки цьому методу є можливість максимально використати різноманітність етнополітичного досвіду з метою знаходження оптимальних моделей для порівняння з реальним станом українського поліетнічного суспільства, що потребує власної концепції етнополітики.

Серед політологів цей метод цінується як перспективний за багатство методологічного інструментарію порівняльного аналізу політичних, у тому числі й етнополітичних явищ, які грунтуються на принципах подібності й відмінності, дедуктивних теоретичних моделях політичних інститутів й індуктивних методах їх верифікації за допомогою діахроно-історичного та син – хронно-емпіричного способів нагромадження даних.

В Україні порівняльний метод набуває дедалі більшої популярності в рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На сучасному етапі цю школу найповніше репрезентують наукові студії, започатковані українським вченим Ф. Рудичем та іншими дослідниками на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Завдяки цьому методу їм вдалося осягнути політичну систему України в її цілісності, розглянути її складові: державні структури, механізм взаємодії гілок влади, основні засади функціонування органів місцевого самоврядування, тенденції становлення партійної та виборчої систем, формування інститутів правової держави і громадянського суспільства. На основі порівняльного аналізу, виявлення загальних рис і відмінностей показано трансформацію політичних систем у країнах СНД і Балтії, Центральної та Східної Європи.

Застосування у дослідженні етнополітики у зазначеному ракурсі порівняльного методу забезпечує: по-перше, можливість здійснити компаративний аналіз відповідності законодавства України в етнополітичній сфері міжнародно-правовим нормам; по-друге, вироблення пропозицій щодо шляхів гармонізації вітчизняного правового поля з міжнародним механізмом захисту прав національних меншин та прискореного процесу входження України до єдиного міжнародного правового простору; по-третє, з’ясування загального і особливого в конституційно-правовому статусі етнічних груп як в Україні, так і в інших європейських державах; по – четверте, осмислення власного шляху етнополітичного розвитку на основі збереження традиційних цінностей та вибору найбільш прийнятних для нинішнього державотворчого етапу елементів існуючих у сучасному світі структур, систем, підходів у вирішенні етнонаціональних проблем.

В осмисленні етнополітичних процесів велике значення має діалектичний метод, який дає змогу визначити внутрішні суперечності етнополітики як джерела її саморозвитку та рушійну силу етнополітичних змін в українському поліетнічному соціумі. Цей підхід дає можливість проаналізувати етнічний, національний та державотворчий процеси в Україні у їхній діалектичній єдності і взаємозумовленості, виявити основні тенденції, пріоритети в етнополітиці, розглянути їх у динамічному розвитку, органічному зв’язку з соціально-економічною, політичною, духовно-культурною та іншими сферами.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю. І. Римаренка. – К., 1997; Соціологія; короткий енциклопедичний словник / Уклад. B. І. Волович, В. Г. Тарасенко, М. В. Захарченко та ін.; Під ред. В. І. Воловича. – К., 1998; Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, C. М. Ковалев, В. Г. Панов. – М., 1983.

О. Антонюк


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Методи етнополітологічних досліджень - Довідник з політології