Методичні принципи мовленнєвої підготовки учнів

Методичні принципи мовленнєвої підготовки учнів

До основних методичних принципів, що забезпечують ефективність роботи з розвитку мовлення учнів, належать: 1) єдність розвитку мовлення й мислення; 2) взаємозв’язок розвитку усних й писемних видів мовленнєвої діяльності; 3) випереджаючий розвиток усного мовлення; 4) зв’язок розвитку мовлення з формуванням мовної компетенції; 5) зв’язок розвитку мовлення з формуванням стратегічної компетенції; 6) зв’язок розвитку мовлення з формуванням соціокультурної компетенції; 7) взаємозв’язок

роботи з розвитку мовлення на уроках мови і літератури.

Єдність розвитку мовлення й мислення. Цей принцип грунтується на врахуванні найважливішої функції мовлення в процесі спілкування – передавати думки – та зумовлює когнітивну методику навчання мови н мовлення в школі.

Мовлення вважають процесом матеріалізації думки, перетворення думки в слово. Оволодіння мовними засобами є необхідною умовою розвитку мислення та поступового ускладнення пізнавальної діяльності. На думку психолога М. Жинкіна, мовлення є каналом розвитку інтелекту, чим раніше людиною буде засвоєна мова, тим легше

й повніше будуть засвоюватися знання. Мислення – ширше поняття, ніж мовлення, оскільки спирається не тільки на мову. Механізми мислення людей мають значний ступінь універсальності, незалежно від національності та соціальних чинників. Мовлення ж має національну й соціальну диференціацію, стилістично забарвлене, тобто варіативне.

Учені розрізняють внутрішнє і зовнішнє мовлення. Внутрішнє мовлення реалізується з великою швидкістю як мовне оформлення думки без її висловлювання усно або на письмі. Це може бути “мовлення мовчки “; внутрішнє програмування одиниць мовлення; власне внутрішнє мовлення (з використанням предметних, образних кодів). Зовнішнє мовлення – це процес мовленнєвої діяльності: кодування (говоріння, письмо); декодування (аудіювання, читання). Діяльність, спрямовану на створення відповідних зв’язних висловлювань (текстів), називають мисленнєво-мовленнєвою.

Тому успішне формування вмінь і навичок мовленнєвої діяльності на уроках української мови залежить від урахування вчителем особливостей мислення учнів, від правильного добору методів, прийомів, засобів навчання, моделювання таких навчальних ситуацій, що спонукають до спостережень, бажання висловити свої думки, дібрати вагомі аргументи тощо.

Взаємозв’язок розвитку усних і писемних видів мовленнєвої діяльності. Вибір усної або писемної форми мовлення залежить насамперед від умов, мети, характеру спілкування, кількості учасників. У навчальному процесі учні паралельно розвивають уміння й навички слухання, говоріння, читання й письма. Це зумовлено тим, що всі види мовленнєвої діяльності характеризуються цілеспрямованістю й складаються з кількох послідовних фаз (орієнтування, планування, реалізації та контролю). Відповідно до цих фаз і здійснюється окрема мовленнєва дія, зумовлена мовленнєвою ситуацією, наприклад, необхідністю відповісти на запитання, спонукати до дії, написати листа тощо. Кожна мовленнєва дія містить етап підготовки висловлювання (усвідомлення мотивів, мети спілкування, прогнозування результатів), структурування висловлювання (відбір мовних одиниць, розташування їх у певному порядку на основі оперативної мовленнєвої пам’яті), перехід до зовнішнього мовлення (звукове або графічне оформлення висловлювання). Про ефективність мовленнєвої дії свідчить його сприйняття та реакція на висловлювання (зворотний зв’язок).

Крім спільного, усне й писемне мовлення має свої особливості. Так, усна форма мовлення використовує такі засоби, як звуки, наголос, паузи, підвищення або зниження тону, темп мовлення, тембр голосу тощо. Особливої ваги під час усного спілкування набувають невербальні засоби (жести, міміка, постава). Писемне мовлення потребує розвитку умінь правильно використовувати графічні знаки письма, розбірливо записувати, передавати особливості інтонації за допомогою розділових знаків. Між усним і писемним мовленням існує міцний зв’язок (уміння сприймати інтонацію впливає на уміння ставити розділові знаки: перелічувальна інтонація – кома, підвищення голосу, пауза, логічний наголос – тире та ін.).

Дитина, як відомо, починає засвоювати мовлення в усній формі. Під час усного спілкування можливе швидке реагування на певні порушення й помилки та виправлення їх. Учасники спілкування використовують невербальні засоби для посилення впливу. Засвоєні уміння й навички усного мовлення є підгрунтям писемної вправності. Тому серед принципів мовленнєвої підготовки учнів виділяють випереджаючий розвиток усного мовлення.

Зв’язок розвитку мовлення з формуванням мовної компетенції зумовлений тим, що мовленнєві уміння й навички залежать від знань мовної системи, володіння нормами літературної мови. Мовленнєві уміння й навички формуються поступово, відповідно до сформованих мовних умінь і навичок як засобу пізнання, спілкування, самовираження людини. Комунікативна орієнтація навчання зумовлює необхідність поєднання різнорівневих та різноаспектних мовних явищ, що функціонують у мовленні комплексно, у тісному взаємозв’язку. Тоді мовні та мовленнєві уміння й навички формують комунікативну вправність. Наприклад, знання учнями функцій кличного відмінка, написання й вимови закінчень слів у цій формі допомагають реалізувати комунікативну мету (привітати, запросити тощо), здійснити позитивну самопрезентацію.

Зв’язок розвитку мовлення з формуванням стратегічної компетенції. Мовленнєва підготовка учнів залежить від розвитку загально-пізнавальних, організаційних, естетико-естетичних, творчих умінь, ціннісних орієнтацій, від опанування стратегій, що визначають оптимальність мовленнєвої діяльності, спрямованої на розв’язання навчальних завдань і життєвих проблем.

Названі вміння становлять стратегічну компетенцію та представлені в діяльнісній (стратегічній) змістовій лінії програми, наприклад: організаційні (уміння визначати мету власної пізнавальної діяльності, планувати діяльність для досягнення мети, здійснювати намічений план); контрольно-оцінні (оцінювати результат); загально-пізнавальні (аналізувати мовні та позамовні поняття, порівнювати, узагальнювати їх, моделювати мовні та позамовні поняття); творчі (уявляти словесно описані предмети і явища, переносити раніше засвоєні знання й уміння в нову ситуацію, добирати аргументи); естетико-естетичні (помічати красу в мові, мовленні, явищах природи, у вчинках людей, критично оцінювати свої вчинки). Удосконалення таких умінь супроводжує процес розвитку мовлення учнів.




Методичні принципи мовленнєвої підготовки учнів