Філософія світ людини
Мова як домівка буття
Мова та екзистенція
Співвідносячи ці поняття в “Листі про гуманізм”, М. Гайдеггер писав: “Мова є домівкою буття. У домівці мови живе людина. Мислителі й поети – охоронці цієї домівки. Вони вартують – здійснення відкритості буття, оскільки вони дають їй (думці. – Авт.) слово у своєму мовленні й тим самим зберігають її у мові”.
Причому мова тут – це не просто мова, як ми її собі зазвичай уявляємо (і то лише в кращому разі) як єдність фонетичного (письмового) образу, мелодії,
Щодо останньої мова є здійснюваною буттям і пронизаною його ладом домівкою буття. Тому ще потрібно осмислити сутність мови у її відповідності буттю,
Отже, якщо не виривати відому гайдеггерівську метафору із загального контексту, то не важко помітити, що у його концепції перевертається традиційне для метафізики відношення “думка-мова”. Для німецького мислителя мова є не стільки засобом для вираження думки, скільки думка є способом актуалізації первісних смислів, які притаманні мові.
Тому філософ повинен уміти вчуватись у “буття сущого”, слухати “глибоку тишу”, котра оповиває річ. Він повинен критично ставитися до різного роду логічних та інформаційних систем, “штучних” мов, які подавляють природні, органічні форми мови. Цим пояснюється та увага, яку приділяє Гайдеггер мові поезії. Звідси і вільна, асоціативна манера викладу власної філософської концепції. Такий тип філософування, на його думку, був притаманний давнім мислителям, які завдяки своїй відкритості світу мови, завдяки “довірі до мови” були набагато ближчі до істинної мудрості, ніж сучасні філософи. Відмова від органічного розвитку мови призведе до її виродження в знаряддя чисто формального впорядкування емпіричних фактів і подій, її перетворення в “універсальну” мову, придатну лише для логіко – знакової презентації світу. Якщо ж мова буде обмежена лише однією утилітарно-прикладною функцією, тобто буде тільки засобом для чогось, що є чужим відносно її сутності (а саме до цього, на думку Гайдеггера, і йде), то їй загрожує небезпека перетворитися на безмовний автоматичний регулятор потоку інформації. Тим самим мова втрачає своє сутнісне призначення бути “домівкою буття”, перетворюючись на безслідно зникаючу миттєвість між діянням і буттям. Щоб запобігти цьому, мова не потребує якогось “позамовного” носія, адже вона є не “мовою субстанції”, а є “мова-субстанція”.
Незважаючи на перестороги, філософи упродовж тривалого часу не змогли відмовитися від, по суті, суїцидальної ідеї абсолютної, довершеної, універсальної мови. Досить пригадати спроби побудови досконалого синтаксису Р. Карнапа, логіко – атомістичної теорії (Дж. Айєра, М. Шліка, Б. Рассела) тощо.
Більш вдалою виявилася доля Гайдеггерового розвінчання репресивного характеру наукової й метафізичної мови як дискурсу панування та покори. Цю гему продовжили філософи Франкфуртської школи. Саме завдяки зміні універсальних для європейської цивілізації мовних форм, на їхню думку, можливо було забезпечити зміну соціуму. Практичні спроби створення дискурсу, вільного від панування репресивних структур, зробили Т. Адорно в “Негативній діалектиці”, Ю. Габермас у концепції комунікативної дії та інші. Ці ідеї франкфуртців, своєю чергою, помітно вплинули на розвиток сучасного постструктуралізму. Саме їм значною мірою завдячують “дискурс легітимності” Ж.-Ф. Льотара, граматологія Ж. Дерріда, “генеалогія влади” М. Фуко, “номадологія” Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі.
Уважний читач уже, певно, помітив, що стосовно сучасних концепцій мови ми все частіше вживаємо поняття “дискурс”. Це поняття, тісно пов’язане з мовою, є одним із найбільш уживаних у сучасній філософській літературі й потребує спеціального висвітлення.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)