Мова як джерело стилістичних знань – Стилістика як лінгвістичне вчення

Стилістика української мови

Мова як джерело стилістичних знань

Мова є складною комунікативною системою, у якій, як і загалом у світі, все має свою неповторну сутність. Цим зумовлені особливості використання мови в індивідуальному мовленні всіх її носіїв. Завдяки мові сформувалась людина розумна (homo sapiens). Тільки вона володіє мовою. Її мовлення є всеосяжним засобом усвідомлення й вираження всіх ознак людськості в людині, засобом формування й вираження думок, свідомості і незмірно розвиненої духовно-почуттєвої сфери.

Органічною

і необхідною складовою мови як комунікативної системи є мов ні одиниці – різнотипні елементи мови (фонеми, морфеми, слова та ін.), кожен з яких представлений певною мовною матерією і виконує тільки йому властиву функцію (функції). Цим умотивовується існування мовних одиниць. На вивчення функції (функцій) кожної з мовних одиниць зорієнтована стилістика.

Стилістика (лінгвостилістика) – розділ науки про мову; лінгвістичне вчення про функціонування й використання мови.

Термін “стилістика”

утворився від слова “стиль” (грец. stylos, лат. stilus – спочатку назва палички для письма, згодом – певного способу письма). У теперішньому, найбільш звичному розумінні стиль мови (мовний стиль) – це різновид, одна з форм літературної мови, манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування. В українській мові традиційно виокремлюють такі стилі мови: розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науковий, художній, публіцистичний, певною мірою – конфесійний і епістолярний.

Стилістикою охоплено всі мовні структури, мовні одиниці, серед яких є повнозначні (мають лексичне значення, від лат. nomino – називаю) і релятивні (службові, відносні, від лат. relativus – відносний).

Значення кожного повнозначного номінативного (називального) слова є денотативним (лат. denotatus – позначений, визначений) значенням – або предметним, або означальним, значенням певної дії чи стану, кількості тощо. Натомість конотативне (лат. соп – префікс, що вказує на єднання, спільність, і notatio – позначення) значення слова завжди доповнювальне, це значення зменшеності, ласкавості, згрубілості, зневажливості тощо.

Слів, які б не мали значення, у мові немає. Службові слова (прийменники, сполучники, частки) мають значення особливе, релятивне, однобічне, тільки граматичне (морфологічне чи синтаксичне або і морфологічне, і синтаксичне одночасно):

– значення просторове: на столі, в столі, при столі;

– єднальне чи протиставне значення: розумна й бідна; розумна, але бідна;

– значення стверджувальності: Еге, моє серденько! (І. Нечуй-Левицький);

– заперечне значення: Ні! Не робитиму цього! та ін.

Особливим є значення вигуків – слів, які не належать ні до повнозначних, ні до службових, а тільки виражають певне почуття: Ой, яка ж незламна юнь! (П. Тичина).

Тим, що кожне слово в кожній мові має певне значення або кілька чи й багато значень, пояснюється соціально-комунікативна, отже й стилістична, потреба в кожному слові.

Розрізняють стилістику загальну (її теорія і практика однаково стосується всіх літературних мов) і часткову, тобто стилістику певної окремої мови (української, російської тощо).




Мова як джерело стилістичних знань – Стилістика як лінгвістичне вчення