Національна політика в УРСР (радянський період)

Політологічний словник

Національна політика в УРСР (радянський період) – особливе місце серед етнополітичних процесів, що відбувались у цей період в Україні, займають процеси у 20 – 30-х роках XX ст. Це був складний і суперечливий час, який дав і позитивний досвід у здійсненні державної політики у сфері міжнаціональних та міжетнічних відносин (20-ті роки), і сталінську репресивну національну політику 30-х років. У 20-ті роки Україна вступила із складною ситуацією у міжетнічних відносинах, спричиненою подіями Першої світової та Громадянської воєн, що відбулися на її теренах. Під час Першої світової війни жорстких економічних утисків з боку царського уряду передусім зазнало німецьке населення, яке пізніше потрапило під білогвардійські й махновські погроми. Потім, у роки Громадянської війни, греки, які активно підтримали махновський рух, разом з українцями брали участь у діях махновців проти німецьких колоністів. Цього ж часу зазнало погромів, пограбувань і переслідувань єврейське населення, яке проживало у містах і в землеробських поселенських колоніях. Дослідники наводять на підтвердження цього такі приклади. У районі діяльності махновських формувань (Гуляйпільський повіт) було знищено єврейські землеробські колонії Трудолюбівка і Нечаївка. Житловий фонд єврейських селищ на півдні України було зруйновано на 80 відсотків. Перед політичним

керівництвом України постало завдання виправити стан справ, що склався внаслідок цих негативних явищ, намітити відповідно до потреб часу необхідну державну національну політику, налагодити мирну міжетнічну взаємодію в українському суспільстві. Згідно з рішеннями X (1921 р.) та XII (1923 р.) з’їздів РКП(б) Комуністична партія і уряд України здійснювали державну політику у міжнаціональній галузі двома основними шляхами: коренізаціею (українізацією) та заходами щодо національних меншин.

Новий напрям і зміст національної політики випливали із проголошеного керівництвом СРСР курсу на коренізацію партійного і радянського апаратів. Цей курс був зумовлений такими факторами: падінням престижу інтернаціональних гасел і цінностей в умовах, пов’язаних з переходом до НЕПу, лібералізацією суспільства; зростанням опозиційних настроїв у республіках і регіонах і суто практичної складності управління територіями з іншими мовними та культурними орієнтаціями населення; погіршенням міжнародної обстановки і намаганням розіграти національну карту для виправдання геополітичних домагань. Москва також сподівалась політикою коренізаціі продемонструвати відмінність своєї національної політики від імперської політики Росії і у разі ймовірних невдач перекласти відповідальність на республіканське керівництво. Суть офіційно проголошеної XII з’їздом РКЩб) (17-25 квітня 1923 р.) політики коренізаціі полягала в тому, щоб залучити до поширення комуністичної ідеології у національних районах СРСР місцеві кадри, врахувати національні фактори при комплектуванні партійного і державного апаратів. З цією метою було збільшено прийом до партії представників місцевого населення, розширювалися суспільні функції національних мов, створювалась розгалужена мережа шкіл, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, газет та журналів, культосвітніх закладів тощо. Керівництво процесом українізації було покладено на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з українізації (на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським) та Центральну Комісію українізації радянського апарату при Раді Народних Комісарів УСРР (на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем). Основна роль в українізації відводилась Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х роках відповідно очолювали Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник. Поряд з українізацією у 20-х роках державна політика у галузі національних відносин передбачала реалізацію спеціальних заходів сприяння політичному і культурному розвитку національних меншин, аж до врахування етнічних факторів у адміністративно-територіальному поділі. З метою управління цими процесами було створено мережу спеціалізованих радянських, адміністративних, культурно-освітянських, наукових установ. Передусім у структурі органів державної влади було сформовано спеціальні органи, що проводили роботу серед національних меншин. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. Подальше зростання обсягу та ускладнення завдань роботи зумовило створення в квітні 1924 р. при ВУЦВК Центральної Комісії у справах національних меншин (ЦКНМ). Комісія від самого початку своєї діяльності займалася розробкою змін в адміністративно-територіальному поділі України з урахуванням інтересів національних меншин. Створенню національних адміністративно-територіальних одиниць сприяло і надання пільгових умов. Так, норма кількості жителів, необхідна для виокремлення звичайних районів (25- 45 тис. чол.), знижувалася до 10 тис. чол. – для національних районів і з 1000 до 500 чол. – при утворенні національних рад. Державна політика у міжетнічній сфері 20-х років загалом позитивно вплинула на процес національного відродження українського народу, інонаціональних груп населення. У складі Української СРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських (з них 41 – селищна), 254 німецькі, 156 єврейських (68 селищні), 12 чеські, 4 білоруські і 3 албанські. Особливим напрямом роботи з іноетнічною частиною населення були такі: подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національних груп.

Однак з кінця 20-х – початку 30-х років у національній політиці відбуваються кардинальні зміни, пов’язані з остаточним оформленням у СРСР командно-адміністративної системи. Фактично почала здійснюватись сталінська національна політика, яка, грунтуючись на соціально-політичних засадах “казарменого соціалізму,” призвела до практичного відновлення імперського великодержавництва у сфері міжнаціональних відносин у СРСР, що було завуальовано ідеологічною доктриною “дружби народів”. Новий курс у національній політиці в Україні полягав, з одного боку, в згортанні політики українізації, а з іншого – в докорінній зміні роботи з нацменшинами. Показовими у цьому плані є зміст роботи та рішення листопадового (1933 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У. На цьому пленумі гострій критиці був підданий народний комісар освіти М. Скрипник. Якщо на червневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У М. Скрипника розвінчували за його “помилки” у проведенні українізації, то на об’єднаному листопадовому (1933 р.) мова вже йшла про його “націоналістичний” ухил. Зокрема, на пленумі говорилось, що в Україні “виняткову вагу мало викриття та розгром націоналістичного ухилу Скрипника, ухилу, що змикався з імперіалістичними інтервентами фашистської Німеччини й панської Польщі, які намагалися відірвати Україну від Радянського Союзу”. Поряд із звинуваченнями в українському “націоналізмі” на пленумі пролунали заяви й про “фашистів” із середовища національних меншин.

В Україні під тиском з Москви партійні органи ухвалили цілу низку рішень, на підставі яких здійснювалась спочатку “чистка”, а потім ліквідація навчальних закладів, у яких викладання велося мовами національних меншин (як осередків “буржуазно-націоналістичного впливу”).

Приймалися і реалізовувалися рішення щодо закриття й реорганізації національних культурно-освітніх закладів, редакцій газет та журналів. У контексті суспільної командно-адміністративної політики здійснювалася реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць як таких, що не виправдали себе. З огляду на це було прийнято ряд постанов партійними й адміністративними органами (постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про Мархлевський та Пулинський райони” (17 серпня 1935 р.); постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні райони та сільради” (16 лютого 1938 р.); постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад” (7 квітня 1938 р.) тощо. Наприкінці 1930-х років з ліквідацією національних районів та сільрад було припинено функціонування системи національного районування в Україні.

Партійно-державне керівництво України, виконуючи настанови Москви, нав’язувало масовій свідомості думку про те, що представники німців, поляків, інших національностей – потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти, шкідницьку діяльність яких слід викорінювати у будь-який спосіб. Наслідком такої політики стали репресивні акції щодо іноетнічного населення: звільнення з роботи людей у зв’язку з їхньою національною належністю, депортації з місць компактного проживання представників національних меншин, фабрикація шпигунських, диверсійних, повстанських організацій, які складалися з українських, німецьких, польських, грецьких та інших “націоналістів”. Так, у листопаді 1936 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову “Про переселення польських та інших господарств з прикордонної смуги”, в якій ставилося завдання переселити навесні 1939 р. 6-7 тис. таких господарств, “головним чином за кордони України”. Місцями депортації представників етнічних груп України (німців, поляків тощо) були “спец – поселення” у Казахстані, Росії, інших регіонах СРСР. У 1933 – 1934 рр. репресивними органами в Україні було “викрито” контрреволюційні організації “Союз визволення України”, “Польська організація військова”, “Національний Союз німців на Україні”. На стані національної сфери цього періоду позначилась передусім політика офіційної влади, яка здійснювалась в атмосфері підозрілості та упередженості стосовно всіх, хто належав у минулому до “дрібнобуржуазних”, “націоналістичних”, “не більшовицьких” партій, які діяли в Україні. Намагання відшукати “націоналістів”, “фашистів” у середовищі національних меншин, як і масові репресивні акції стосовно “ворогів народу” у суспільстві, були спричинені адміністративно-примусовими методами проведення внутрішньої політики. Репресії щодо “націоналістів” серед населення, в тому числі і представників національних меншин, пов’язувались із “міжнародним фактором”. Посилення антинімецької та антипольської пропагандистських кампаній у зв’язку з погіршенням політичних відносин з Німеччиною та Польщею викликало особливу упередженість владних структур стосовно німецької та польської меншин.

У 1939 і 1940 р. відбулися важливі історичні події. До складу України увійшли західноукраїнські та буковинські землі. Партійно-державне керівництво республіки з метою якнайшвидшої інтеграції Західної України та Буковини в існуючу політичну систему розпочало здійснювати в західних областях заходи щодо “українізації” та задоволення етнокультурних потреб національних меншин. Було прийнято ряд постанов про відкриття польських, румунських, інших національних навчальних закладів, видання літератури мовами національних меншин тощо. Однак у руслі великодержавницького шовіністичного курсу сталінського режиму національній політиці, яка здійснювалася в західноукраїнському регіоні, як і в цілому в Україні, були властиві подвійні стандарти. Політичні рішення, оцінки, теоретичні висновки, що давалися в офіційних документах, засобах масової інформації, докорінно відрізнялись від подій, явищ і процесів, що реально відбувалися на місцях. Репресивні акції, здійснювані на західноукраїнських землях проти національних меншин, нерідко набували такого розмаху та громадського розголосу, що вищі партійні та державні органи змушені були втручатися і вносити певні корективи у боротьбу з “націоналістами” та “фашистами” у середовищі іноетнічного населення.

Під приводом боротьби з українським буржуазним націоналізмом жорстоким репресіям піддавався інтелектуальний потенціал українського народу та частина комуністів, що виступали на захист національних інтересів. Значних депортацій зазнали українці під час розкуркулювань та розгрому національно-визвольного руху у західних областях України. Наприкінці 30-40-х років були проведені масові депортації поляків, німців, інших етнічних груп, кримських татар з місць їх постійного проживання, в тому числі і за межі України.

У наступних 1950 – 1970-х роках в УРСР, як і в інших республіках, командно-адміністративна система ігнорувала потреби національного розвитку, під гаслами “пролетарського інтернаціоналізму”, “розквіту і зближення націй у СРСР”, “формування нової історичної спільності “радянський народ” здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з виявами “українського буржуазного націоналізму”. Значної шкоди завдала хибна теза про “вирішення” національного питання в СРСР. Ще у 1935 р. відомий у ті часи радянський партійний і державний діяч А. Андрєєв проголосив, що “національне питання в нашій країні можна вважати остаточно вирішеним”. Суть справи полягала не тільки у помилковості такої оцінки процесу національного розвитку і загалом у СРСР, і в республіках. У контексті цього висновку будь-яка заява чи згадка щодо національних проблем слугувала приводом для негайних звинувачень у буржуазному націоналізмі і жорстоко переслідувалась. На офіційному рівні визнавалась наявність тільки двох тенденцій – розквіт і зближення націй. Тому політика була зорієнтована лише на форсування міжнаціонального зближення. Демографічні, економічні та соціальні процеси, які насаджувались під гаслом “інтернаціоналістської допомоги” та злиття націй, суттєво змінювали в ряді регіонів співвідношення корінного і осілого населення, прирікали нації і народності на втрату національної самобутності, а національні меншини – на асиміляцію, врешті-решт згубно позначились на міжетнічних відносинах, на соціально-економічному розвитку регіонів, нерідко викликали опір місцевих жителів, що виявлявся у різних формах. Такі дії, як і інші, зокрема зумовили активізацію певних процесів серед лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот. У другій половині 80-х років у СРСР внаслідок глибоких змін у його внутрішній та зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став одним із факторів розвалу СРСР. Цей етнічний ренесанс був передусім зумовлений низкою зовнішніх і внутрішніх причин, які мали місце в розвитку міжнародного співтовариства після Другої світової війни: посилення соціальної та територіальної мобільності населення багатьох країн, регіонів і континентів; розвиток торговельно-економічних і туристичних зв’язків; науково-технічна революція, інформаційний вибух; зростання гетерогенності (етнічної мозаїчності) людства; поглиблення процесів інтернаціоналізації та інтеграції тощо.

У науковій літературі визначені також основні внутрішні причини етнічного відродження народів колишнього СРСР, зокрема українського: перебудова, демократизація, гласність; реабілітація незаслужено звинувачених і репресованих народів, їхніх національних героїв, культурних діячів; активна діяльність національно-патріотичних об’єднань та організацій; вплив зарубіжних діаспор, які довгий час були штучно ізольовані від своїх “матірних” націй; спротив усіх етнонаціональних спільнот насильницькій асиміляції та русифікації; зародження нового (критичного) етнополітичного мислення тощо. Вплив цих чинників на внутрішньополітичне життя в СРСР значно посилився після припинення “холодної війни”. Тогочасне партійне керівництво зробило спробу трансформувати посттоталітарний авторитарний режим у демократизовану радянську систему. Розпочаті зверху перебудовні процеси шляхом гласності та демократизації сприяли відродженню національної самосвідомості, яке охопило всі регіони, в тому числі й Україну. У суспільно-політичному житті офіційний дозвіл отримала широка критика сталінської національної політики, наслідків її здійснення, що поставило під громадський сумнів усі теоретичні постулати, на яких грунтувалась радянська національна теорія. Це відкрило можливості не тільки для дискусій щодо суперечливих питань національної політики, які доти були закритою темою, а й, зрештою, для вираження відкритого невдоволення, що довго нагромаджувалось і всіляко придушувалося, а також до дедалі зростаючих вимог докорінних змін у внутрішній і зовнішній політиці.

Реформаторська частина керівної Комуністичної партії, до якої перейшла влада в країні, щоб утримати свої політичні позиції, зробила ставку на ті громадські сили, які раніше не допускались до політичної діяльності. Це посилило процес об’єднання невдоволених діючим політичним режимом і надало їм нових форм самовираження та самоорганізації. У республіках, у тому числі й Україні, почалась реабілітація незаслужено звинувачених і репресованих народів, представників етнічних спільнот, їхніх національних героїв, політичних і культурних діячів тощо.

Примітним, зокрема, є те, що такий розвиток етнополітичних процесів у СРСР спрогнозував видатний український громадський і державний діяч, один із активних діячів Української революції 1917 – 1920 рр. В. Винниченко. Проживаючи в еміграції у Франції, він написав у 1949 р. “Заповіт борцям за визволення”, в якому зазначив таке: “Советський Союз так чи інакше розвалиться, що цьому розвалові будуть сприяти “зовнішні чинники”, що вони, ці чинники, матимуть, до певної міри силу вирішувати долю підсоветських народів. І з другого боку… є численні вороги української державності, які будуть напружувати всі свої сили, щоб її скасувати, щоб схилити на це “чинники”, щоб роздерти Україну і шматками її торгуватись на інтернаціональному торжищі”. Українська державність “за цього відтинку історії (тобто радянського періоду. – О. А.), – писав В. Винниченко, – не є задовільна для нас. Так, – вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволять ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, – вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів”.

На території України, в інших республіках СРСР почали утворюватись і розгорнули активну діяльність національно-патріотичні об’єднання й організації, яким передувала боротьба дисидентів за збереження національної мови і культури. Ідеологічний вакуум, який утворився внаслідок кризи марксистсько-ленінської ідеології, став заповнюватися такими теоретичними інтерпретаціями найбільш вузлових моментів історії, які спонукали до національного самоутвердження й утворення незалежних держав.

Антонюк О. В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан // Український історичний журнал. – 1999. – № 3, 4; Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991; Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи / Відп. ред. І. Курас. – К., 1997.

О. Антонюк



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Будова слова прийменник
Національна політика в УРСР (радянський період)