Філософія світ людини
Багатомірність людського буття та сутності людини
Образ людини в епоху модерну
В дослідженнях з теорії культури, в сучасній філософській антропології ми стикаємося з безліччю спроб визначити модерн як самостійну культурну епоху з притаманними для неї образами, стереотипами та світоглядними уявленнями. Хронологічно визначити межі модерну набагато складніше. Відомі на сьогодні оцінки та роздуми щодо модерну надають можливість ототожнювати цю епоху з початком Нового часу (XVII ст.), або ж з епохою Просвітництва
Врешті-решт епоха модерну сформувала ідеї, котрі й для сьогодення залишаються такими ж визначальними та принциповими. Мова, першою чергою, йде про ідею автономності та індивідуальної свободи людини. Але, разом із тим, запропоновані
Важливим для формування людських уявлень та цінностей є панування в культурі модерну сцієнтизму, тобто уявлень про науку як констатуючу картину світу. Моральні засади суспільства це визначало не останньою чергою. Адже саме в епоху Просвітництва сформувалось уявлення про знання як спосіб досягнення щастя. Для модерну характерні спроби перенесення принципів наукового пізнання на тлумачення людської поведінки, по глядів, цінностей і т. ін.
Таким чином, детерміністично-аналітичні методи, сповідуванні модерною наукою, визначали універсальний образ дійсності, зокрема уявлення про природу, особистісне та суспільне буття людини. Так, панування каузально-детерміністичних моделей світобачення визначило уявлення про історію як лінійний, цілеспрямований процес і, відповідно, уявлення про місце людини в історичному процесі. Людина не лише в контексті суспільних взаємин, але й подекуди в просторі власних самооцінок розглядалася як засіб реалізації цілей та завдань історичного прогресу.
До того ж, для епохи модерну притаманна не лише віра в абсолютну можливість пояснення світу за допомогою природничих наук, але й віра в універсально-істинну та єдино можливу модель світу і людини зокрема. Це дає змогу багатьом дослідникам говорити про обожнення або ж абсолютизацію розуму як чільну ознаку модерну. Але ж така абсолютизація розуму призводить врешті до тотального панування розуму щодо інших виявів людського, вже не кажучи про спробу будувати суспільний устрій відповідно до раціонально уніфікованої ідеї.
Не випадково в історії сучасної філософії неодноразово зазначалось, що наслідки абсолютизації ідеї розуму в епоху модерну є такою ж мірою релігійною ситуацією, як і віра в потойбічне існування в межах, зокрема, монотеїзму. Для розуміння панівного в епоху модерну образу людини це важливо хоча б тому, що можна усвідомити також іншу проблему. Панування ідеї розуму, обмеженої лишень причинно-наслідковим баченням світу, викликає не тільки відчуття безмежної свободи в знанні, в освоєнні світу, але й відчуття страху та безсилля щодо абсолютного. Які ж наслідки тотальність ідеї розуму мала для особистісного та соціокультурного буття людини і, врешті, як вона вплинула на характер антропологічних теорій?
Одним із найсуттєвіших наслідків для модерної культури став, за визначенням П. Козловського, техноморфізм. Інакше кажучи, техноморфізм є спробою перенесення неорганічно-технічних моделей світу в царину органічного життя, зокрема в царину людської свідомості та відносин з іншими людьми. На думку багатьох дослідників, саме техноморфізм став суттєвою причиною кризи модерної моделі світу. Адже розуміння в поняттях техніки таких явищ, як історія, суспільні стосунки та особистісне буття людини, породжувало почасти або ж утопічні ілюзії, або ж песимізм як своєрідний розпач перед нездійсненністю визначених суспільних та моральних ідеалів. Власне, за умов технократичного бачення світу людська суб’єктивність тлумачиться лишень як наслідок взаємин з навколишнім світом та іншими людьми. “Характер відносин є конститутивним для людської сутності” – це принцип, певною мірою визначальний для формування образу людини в епоху модерну.
Таке тлумачення суспільного та особистісного буття людини виявило себе в межах філософських та антропологічних теорій у функціональному підході. В цілому функціоналізм можна визначити як своєрідну редукцію суспільних процесів, цілісності людського життя лишень до окремих способів функціонування. Зокрема, в розумінні людського “Я” це призводило до обмеження багатомірності людського тільки певними проявами, що розглядались як абсолютні та визначальні. Інакше кажучи, ми можемо говорити як про важливу ознаку модерну про своєрідне розчинення людського “Я” в панівних об’єктивних закономірностях культури.
Попри всі ідейні та світоглядні протиріччя, саме породженням епохи модерну були ідеї індивідуальної свободи та автономії особистості, ідеї емансипації, прав людини та громадянських свобод. Звичайно, можна стверджувати, що у своєму баченні людської сутності модерн сповідує або індивідуальну абсолютну волю, або ж цілковите панування суспільного закону, що в суспільній практиці є однаково небезпечним, породжуючи анархізм або політичний тоталітаризм. Але саме ідеям автономності та індивідуальної свободи завдячує своїм існуванням культура сьогодення. Щодо особливостей модерну як суспільної системи та уявлень про сутність людського ми можемо сказати інше. Модерн у своєму тлумаченні свободи був націлений на безмежне кількісне розширення сфер економічної, наукової та політичної діяльності людини. Саме межі, поставлені природою та соціокультурною реальністю сьогодення, були причиною кризи світоглядних уявлень епохи модерну. Окрім того, технократизм та функціоналізм епохи модерну, з притаманними для них прагненнями до абсолютизації та уніфікації, суперечили ідеальним уявленням щодо абсолютності людської волі, ідеям автономності та самодостатності людського “Я”. Це, власне, можна розцінювати як внутрішні протиріччя культури модерну.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)