Педагогічна психологія: навчальний-методичний посібник
РОЗДІЛ 3
5 ПСИХОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ САМООСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
5.2. Основні напрями педагогічного забезпечування розвитку самоосвіти
З позиції визначення основних напрямів педагогічного керівництва самоосвітою учнів психологи виділяють кілька основних видів педагогічного забезпечення розвитку самоосвіти. Головним напрямом у вихованні прийомів самоосвіти є робота вчителя-предметника на уроці по формуванню повноцінної навчальної діяльності в єдності всіх її компонентів.
Другим важливим напрямом роботи є формування прийомів навчальної роботи учнів, які мають статус міжпредметних, тобто необхідних при вивченні будь-якого шкільного предмета, або ж при здійсненні інших форм навчально-пізнавальної активності. На відміну від попереднього напряму суб’єктом організації навчання тут можуть виступати й класний керівник, й психолог або соціальний працівник, які на класних, учнівських зборах, через гурткову й факультативну роботу розгортають педагогічну діяльність по передаванню учнівській аудиторії психологічних прийомів учіння й самоосвіти з метою “навчити вчитись”. Серед цих основних прийомів відзначимо такі:
– прийоми смислового переробляння тексту, укрупнювання його (виділення найзагальніших ідей, принципів, законів, правил і формул, дійсних для всього матеріалу), запис крупних блоків матеріалу у вигляді схем (як зразок застосування такого прийому – складання опорних конспектів за методом В. Ф. Шаталова);
– прийоми культури читання (динамічне читання великими синтагмами) та культури слухання, конспектування й роботи з книгою, підготовка виписок, анотацій, тез, плану, реферату та рецензії;
– прийоми запам’ятовування – структурування навчального матеріалу, використання особливих прийомів мнемотехніки з опорою на образну й слухову пам’ять;
– прийоми зосереджування уваги, які спираються на використання різних видів самоконтролю: на поетапну перевірку роботи, виділення “одиниць”, порядку перевірки;
– прийоми пошуку додаткової інформації та зберігання її в домашній картотеці (робота зі словниками, довідниками, енциклопедіями та бібліографічними каталогами);
– прийоми підготовки до іспитів, заліків, семінарів і лабораторних занять;
– прийоми раціональної організації часу, розумного чергування праці й відпочинку, важких і легких, усних і письмових завдань, загальних правил гігієни праці (режим і порядок на робочому місці, освітлення тощо).
Слід виділити напрями соціально-педагогічної роботи, які покликані розвивати мотиваційний компонент самоосвітньої діяльності:
Перший напрям – це різноманітні форми позакласної й позашкільної роботи, що мають створювати загальну внутрішню готовність учня, його установку на самоосвіту. Це можуть бути будь-які педагогічні засоби, які б допомага-ли учням:
Осмислювати власний досвід виконання домашніх завдань (бесіда, друковане видання або настінна чи радіогазета, що висвітлює прийоми самоосвіти, піднімає для обговорення теми: твій режим дня, твій резерв часу, послідовність виконання домашніх завдань, що таке бути організованим);
Усвідомлювати індивідуальні особливості своєї навчальної діяльності (мотиви учіння, його сильні й слабкі сторони, вміння конспектувати, працювати з довідниками);
Накреслити індивідуальний план власної самоосвіти.
Другий напрям – мотиваційній готовності до самоосвітньої діяльності сприяють і різноманітні заходи по за-гальнокультурному розвитку учнів: відвідування лекторіїв, виставок і театрів, ознайомлювання з освітньо-виховними програмами телебачення й радіомовлення, які стимулюють розвиток особистості дитини в цілому, роблять її відкритою для самовиховання, інструментом якого стає і самоосвіта.
Третій напрям – важливим джерелом становлення інтересу до самоосвітньої діяльності учнів виступає інтелектуальна атмосфера в родині, визнання самоосвіти за цінність, приклад систематичної самоосвітньої, пізнавальної або дослідницької діяльності дорослих, старших членів родинного кола. Сприятливим буде й існування у батьків установки на важливість для їхніх дітей освітньої компоненти соціалізації, їхня готовність до певних кроків і витрат, пов’язаних із забез-печенням задоволення пізнавальних інтересів своїх дітей (створення домашньої бібліотеки, забезпечення доступу до друкованих і електронних носіїв інформації, відвідування публічних заходів, зорієнтованих на розвиток пізнавальних, естетичних і політичних потреб дитини).
Джерелом розвитку самоосвітньої діяльності може виступати й сам індивід, який навчається. Спеціальна програма розвитку самостійності людини у пізнаванні повинна містити такі основні позиції:
– усвідомлення учнем як суб’єктом пізнання власної пізнавальної потреби у розширюванні, поглиблюванні знань, які здобуваються в межах шкільної програми навчання;
– визначення власних інтелектуальних, особистісних і фізичних можливостей, у тому числі й об’єктивна оцінка вільного від відвідування навчального закладу часу;
– визначення мети самостійної роботи – найближчої й віддаленої, задоволення окремої пізнавальної потреби чи продовження навчання, дальша професіоналізація за обраним фахом;
– самостійний вибір об’єкта вивчення та обгрунтування такого вибору (наприклад, іноземна мова як об’єкт самоосвіти людини з метою стажування за кордоном у провідному науковому центрі, який займається дослідженням проблеми, що становить її професійний інтерес);
– розроблення конкретного плану довгострокової й найближчої програми самоосвітньої діяльності: формулювання цілей, добір адекватних їм дидактичних засобів і способів самоосвіти (залучати досвід організації самостійної навчальної роботи на уроці);
– визначення форми і часу самоконтролю (найдоцільніше, щоб формою контролю виступало виконання конкретного виду роботи, яка б становила інтерес не лише для учня, а й для інших людей).
Отже, самоосвітня діяльність людини як суб’єкта пізнавання й особистого розвитку може мати різні модифікації залежно від характеру спонукань, особливості поставлених завдань та пізнавального потенціалу людини, а також досвіду її попередньої навчальної діяльності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)