Політика екологічна

Політика екологічна – комплекс форм і методів цілеспрямованої організованої діяльності держави, суб’єктів господарської діяльності, громадських політичних організацій щодо раціонального ставлення до природи з метою захисту і розвитку довкілля. П. е. передбачає, по-перше, наукове обгрунтування концепції і стратегічної мети, втілених у комплексній програмі захисту і розвитку довкілля. Такою метою є збереження екологічної рівноваги в життєвому середовищі з тим, щоб воно залишалося придатним для людського життя. По-друге, обгрунтування

засобів і методів досягнення мети. В руках держави такими засобами є правові, економічні та адміністративні важелі. Громадські організації, політичні партії впливають силою політичного тиску на органи державної влади та організації, які забруднюють довкілля. Суб’єкти підприємництва повинні не лише виконувати всі рішення держави в цій сфері, реагувати на вплив громадських організацій, а й вживати додаткових заходів. Розрізняють П. е. національну, регіональну (в окремих регіонах країни) і міжнародну.
П. е. грунтується на політичних, соціальних, економічних та екологічних принципах. До політичних належать принцип демократичності, гласності, добровільності, активності та ін. До соціальних принципів П. е. відносять узгодженість інтересів соціальних верств і груп в регулятивній діяльності держави у цій сфері; до економічних – використання надбань науково-технічного прогресу для досягнення екологічної рівноваги, зіставлення витрат і результатів, використання пільг, податків тощо. До екологічних – необхідність збереження довкілля для майбутніх поколінь, задоволення дедалі більших екологічних потреб тощо. Ці принципи, своєю чергою, формують узагальнювальні міжсистемні принципи П. е. Так, на стику економічних і екологічних принципів виникають принципи координації економічного розвитку та екологічних можливостей; розвитку таких економічних потреб, задоволення яких не призводить до руйнування довкілля, та ін. Важливий принцип П. е. – комплексний підхід до розв’язання екологічних проблем, який би оптимально поєднував перелічені принципи. Кожна держава визначає стратегічну мету, принципи та цілі П. е. в контексті суспільно-економічної системи й відповідно до принципів міжнародного права, досягнутого рівня продуктивних сил. Одним із засобів реалізації П. е. є розробка загальнодержавних, регіональних і місцевих екологічних стандартів. З середини 80-х XX ст. у розвинених країнах пожвавилася законотворча природоохоронна діяльність, створюються відповідні розгалужені державні органи для реалізації П. е., здійснюється переоцінка державної політики з урахуванням співвідношення витрат і прибутків у механізмі екологічного регулювання та ін. Сформувалися й інші основні напрями і підходи до реалізації П. е. Так, у багатьох розвинених країнах розробляються екологічно чисті мало – і безвідходні технологічні процеси та виготовляється обладнання, які послаблюють антропотехногенне навантаження на довкілля, активно сприяють відновленню екологічної рівноваги. Про органічну єдність еколого-економічних проблем йшлося на Конференції ООН з навколишнього середовища 1992 (Ріо-де-Жанейро), яка проходила за участю голів і членів урядів. У прийнятих документах зазначалося, що економічний розвиток у відриві від екології призводить до перетворення Землі на пустелю; екологія без економічного розвитку закріплює зубожіння й несправедливість. Усвідомленням цього стали практичні заходи П. е. у багатьох розвинених країн світу: 1) запровадження податків на товари і виробничі процеси, що забруднюють довкілля або знищують його, та їх використання для компенсації раніше заподіяної екологічної шкоди, незважаючи на те, що ці заходи погіршили конкурентоспроможність організацій, зайнятих екологічно брудним виробництвом; 2) надання субсидій на державні екологічні проекти, природоохоронну роботу населенню та дотацій на екологічно досконалу продукцію тощо; 3) запровадження гнучкої системи кредитування; 4) використання екологічних платежів на різні види забруднень; 5) цінове регулювання виробництва відповідних видів продукції; 6) встановлення екологічних квот та їх продаж на шкідливі викиди; 7) запровадження екологічного страхування небажаних еколого-економічних результатів та ін. У розвинених країнах на сучасному етапі використовуються понад 150 різних економічних важелів. З 2005 набув чинності Кіотський протокол, який обмежує кількість шкідливих викидів у повітря (див. Кіотський протокол).




Політика екологічна