Політизація етнічності і етнізація політики

Політологічний словник

Політизація етнічності і етнізація політики – процес трансформації інтересів етнічної спільноти, етнічних ідеалів і цінностей у мотиви і цілі політичної участі (або відмови від неї). Являє собою також різні способи політичного тиску з метою прийняття органами державної влади рішень, необхідних для задоволення актуальних потреб етнічних утворень. Більш концентровано П. е. і е. п. виражається у ставленні до політичних явищ через призму інтересів етнічної спільноти і, навпаки у використанні інститутів політичної

системи суспільства, засобів і методів політичної боротьби для їхньої реалізації. Сутність П. е. і е. п. – це перетворення етнічної спільноти суб’єкта політики (формування самосвідомості, політична мобілізація і діяльність) та участь у вирішенні етнічних проблем суб’єктами політичного процесу (інститути держави, партії, суспільно-політичні рухи, міжнародні організації, ЗМІ тощо). Різноманіття інтерпретацій сутності і виявів П. е. і е. п. зумовлено наявністю в науковій і повсякденній свідомості широкого спектра уявлень про політику і етнічність. Але якщо стосовно природи політики сформувалися досить визначені і загальноприйняті науковим співтовариством трактування, то термін і сутність феномену “етнічність” не мають однакового тлумачення. Найпоширенішими є такі варіанти: 1) застосування поняття “етнічність” для позначення етнічної групи, національної меншини; 2) використання терміна “етнічність” як поняття, яким позначають культурну і мовну своєрідність, етнопсихологічну самобутність групи людей; 3) вживання поняття “етнічність” як синоніма етнічної чи національної самосвідомості, самоідентифікації індивідів і груп. Загалом поняття “етнічність” означає як сукупність об’єктивних факторів виникнення й існування деякої групи людей з особливою культурою і цінностями, так і суб’єктивні фактори групової самоідентифікації, що поєднують індивідів у таку спільноту, яка відрізняє її від інших спільнот. Серед ознак колективної етнічної самоідентифікації найбільш значущі такі: мова, традиції, звичаї, раса, територія (держава) походження, віросповідання, менталітет, загальна історія. Поява в науковому побуті теорій етнічності, з їх категоріальним апаратом і пояснювальними схемами етнічних і етнополітичних процесів у сучасному світі, припадає на другу половину XX ст. Це пов’язано з потребою осмислення й адекватної політичної реакції на загрозу нового для західного суспільства явища, що одержало назву “етнічний ренесанс”. Його політична сутність і загальний негативний вияв характеризуються відродженням етнічної самосвідомості (у формі етноцентризму, ксенофобії й етнофобії, націоналізму тощо), сплеском політичної активності етнічних груп і посиленням міжетнічних протиріч у рамках національно однорідних співтовариств, тобто давно сформованих національно однорідних політичних націй (демократичних національних держав). Причини і форми П. е. і е. п., які є взаємозалежними і взаємопроникними явищами, зумовлені складним і суперечливим комплексом державних і міжнародних трансформацій соціально-політичних і економічних, правових і духовних реалій життя людей. Економічна модернізація, ліберально-демократичне вдосконалення політичної системи західного суспільства, посилення соціальних функцій держави, глобалізація світового розвитку спричинили в універсальній системі розвитку цивілізації “одна нація – одна держава” серйозні протиріччя. За нових історичних умов всесвітня прогресивна тенденція розвитку суспільства, що склалася в межах західної цивілізації ще на початку XX ст., стала наприкінці XX ст. деякою мірою регресивною, політично консервативною. Вона перетворилася на стримуючий фактор державно-політичного оформлення та розвитку для багатьох національних і етнічних спільнот. Створення міжнародної нормативно-правової бази та інститутів як гарантів державно-територіальної цілісності, а також суто декларативне визнання права націй на самовизначення практично унеможливили, особливо для західного світу (за винятком федеративних утворень радянського типу – СФРЮ, Чехословаччина, СРСР), таку форму реалізації самовизначення національних і етнічних спільнот, як державно-політичне відокремлення або створення нових національних незалежних держав. За цих умов численні етнічні спільноти були об’єктивно змушені шукати інші форми самовизначення та використовувати існуючі в демократичній державі легітимні політичні методі та засоби, а в деяких випадках і нелегітимні, силові форми тиску та боротьби. Крім того, у другій половині XX ст. для розвинених країн Заходу набула практичної актуальності проблема, пов’язана із забезпеченням та реалізацією демократичним, політико – правовим шляхом прав і свобод багатьох етнічних меншин. Особливо це стосується питань вираження та захисту інтересів етнічних утворень, їх окремих представників і локальних груп у культурно-мовній сфері (Бельгія, Канада, Іспанія тощо). Фактично багатовимірна сукупність етнічних інтересів в умовах розвиненої та прогресуючої західної демократичної держави увійшла в сферу практичної реалізації невіддільних прав і свобод особистості. В цьому контексті свою роль відіграло й інтенсивне економічне зростання. Соціально-економічний прогрес забезпечив високий життєвий рівень і соціальні гарантії більшості населення, завдяки чому було знято актуальність і першочерговість соціально-класових конфліктів, які раніше витісняли з політичного спектра інші, більш другорядні, життєві проблеми представників різних національних та етнічних груп. Такі другорядні конфлікти були своєрідним відкладеним соціально-політичним попитом, суть якого полягала в тому; що в умовах реалізованості основних життєво важливих соціально-економічних і політичних потреб у громадян розвинених країн з’явилась можливість перейти до нової стадії існування – боротися за реалізацію вже “вторинних” інтересів, зокрема духовно-культурних, суто етнічних. До певної міри процеси П. е. і е. п. у Західній Європі, США та Канаді стали відповіддю, реакцією “етнонаціонального захисту” на виклик політичної, економічної й інформаційної глобалізації світу. Однак впливовішим фактором вибуху етнічних почуттів як вияву та стимулу П. е. і е. п. була масштабна міграція з країн, що розвиваються. Інтенсивний міграційний потік з Азії, Африки, Латинської Америки, пострадянських країн почав відчутно змінювати етнодемографічний склад населення, особливо в Західній Європі та США. Емігранти, з одного боку, розмивали етнокультурну монолітність західних суспільств, змушуючи представників національної більшості відчувати і захищати свою етнічність, з іншого – активно заявляли свої “права” на збереження власної етнічності, вимагали поваги до неї від представників корінного етносу – нації, а також прагнули одержати для себе рівні соціальні можливості та гарантії. При цьому не слід скидати з рахунку і той факт, що переселенці нерідко опинялися в атмосфері упередженого, негативного, а то й ворожого, навіть дискримінаційного ставлення до себе з боку представників “етнічних домовласників”. Етнічний ренесанс у формі яскраво вираженого прагнення до збереження етнічності, акцентування уваги на ролі етнічної належності індивіда та етнічних групових особливостях стали в умовах економічної модернізації суспільства другої половини XX ст. новою формою групового суперництва. По суті, П. е. і е. п. стали наслідком процесів соціально-економічної трансформації та міграції робочої сили, в умовах яких класова боротьба перейшла в сферу культурних розбіжностей, а звертання до етнічних коренів, усвідомлення значущості етнічної належності дало можливість використовувати етнічність для досягнення як матеріальних, так і духовних переваг. У середовищі етнічного розмежування соціально-економічних статусів та поділу праці темпи модернізації вплинули на механізми соціальної мобільності, виявилися в етнополітичних процесах. Умови швидкої модернізації і трансформації стимулювали етнічну солідарність. І вона, як ідейно-психологічний фактор групового самозахисту і боротьби за доступ до соціальних благ, активізувала П. е. і е. п. Таким чином, усупереч очікуванню і прогнозам багатьох дослідників, котрі безпосередньо або опосередковано впливали на державну політику, наслідком модернізації сучасного суспільства ставала не тенденція інтеграції численних етнічних утворень у соціокультурну систему етнічної (національної) більшості країн, а навпаки, тенденція етнічної дезінтеграції та поляризації. Модернізація не створювала громадянського миру, а породжувала систему багатополюсної міжетнічної напруги, ставала причиною відкритої міжетнічної конфронтації. Нові реалії суспільства другої половини XX ст., породжені процесами економічної трансформації і модернізації, а також подальша демократична еволюція політичної системи проявилися у характері формування соціальної ідентичності. Інтенсифікувався бурхливий процес розмивання раніше міцних соціально-класових меж, соціальної маргіналізації буття і свідомості, виникла криза традиційної соціальної ідентифікації особистості. Об’єктивно склалася така ситуація, коли однією з переважних соціально значущих складових, що реально фіксують та підгримують статус людини, залишилась в основному етнічність. А культурна та мовна належність, у якій одним зі стійких формотворчих чинників виступає етнічна неповторність і відмінності, перетворилася з другорядних детермінант процесу соціальної самоідентифікації особистості на домінуючу. У соціально-психологічному плані атмосфера кризи ідентичності підвищила значущість етнічної самосвідомості, а історично традиційний елемент соціалізації – етнічність, став відігравати роль ефективного інструменту соціальної терапії, але вже як впливовіший порівняно з іншими фактор. Етнічна належність дала людині можливість уникати соціального знеособлювання, а відчуття етнічної належності забезпечило індивіду “психологічну підтримку”, “почуття соціальної солідарності”, “емоційні зв’язки” із соціальним середовищем. Більш того, П. е. і е. п. дали змогу соціально мобілізувати особистість, стимулювати та трансформувати її індивідуальний пошук власної значущості і належності “у вимоги поваги і політичної влади”, а в деяких випадках і навпаки – через владу етнічної спільноти до підвищеного статусу індивіда. В сучасних процесах П. е. і е. п., поряд із факторами трансформації соціально-економічних і політичних засад сучасного суспільства, свій вплив зберегли і механізми “традиційності”. Етнічність, особливо у зв’язку з релігією, залишилася стійкою інституціональною формою (наприклад, мусульманство), що визначає установки і поведінку індивідів, їх уподобання та переконання. Це стосується також і характеристики етнічної самосвідомості, яка, на відміну від інших видів соціально-групової самосвідомості в суспільстві, є традиційною формою світосприйняття. Тому цілком закономірно, що етнічната етнорелігійна самосвідомість залишилися фундаментальною детермінантою у формуванні національної самосвідомості та її політичного виміру – національного ідеалу, який ідеологічно забезпечує формування політичної свідомості, політичну мобілізацію і групове самоствердження етнічної спільноти, впливає на процес державотворення, політику держави, тобто здійснює масштабну П. е. і е. п. Особлива роль серед факторів П. е. і е. п. як процесу перетворення етнічної спільноти в групу інтересів, і таку, що організаційно може набувати форми суспільно-політичного руху або партії, належить політичним лідерам. Лідер свідомо переводить настрої та інтереси представників етнічної спільноти у форму політично організованої дії, у зв’язку з чим здійснює соціально-політичні функції з вироблення ідеології та програми політичної боротьби за інтереси представників етнічної спільноти, забезпечує процес політичної мобілізації. Тому окремі західні дослідники для пояснення механізмів і інституціональних основ П. е. і е. п. навіть запропонували особливий термін – “політичні антрепренери етнічності”. Такі “підприємці від етнічності”, спираючись на стимулюючу емоційну силу національних почуттів, зробили політизацію етнічності вкрай вигідною для політики і політиків. Граючи на національних настроях, симпатіях до свого і підкреслюючи антипатію до чужого (іноземця, носія іншої етнічності), політичні лідери одержали спосіб швидко набирати популярність та посилювати політичній вплив на маси. Показовим щодо цього є електоральний успіх в останні роки правих націоналістичних партій у Західній і Східній Європі. Межа між політичними і неполітичними виявами етнічності досить умовна, чітких критеріїв для їх поділу, як і однозначних причин цих явищ не існує. І зумовлено це не тільки протиріччям тенденцій суспільного розвитку, а й тим, що навіть у найбільш демократичних суспільствах і правових державах здійснення процесу етнічного самовизначення, суверенізації життя етнічних спільнот як колективних утворень можливе тільки за допомогою політичних, а не правових механізмів.

Гекман Ф. Народ, нация, этническая группа и этническое меньшинство: к некоторым основным категориям этничности // Зарубежный мир. – 1990. – Вып. 19; Етнодержавознавство. Теоретико-методологичні засади. – К., 2001; Картунов О. В. Вступ до етнополітологи. – К., 1999; Нікітюк В. О. Статус національних меншин. – К., 1996; Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994; Феномен нації: основи життєдіяльності / За ред. В. В. Попова. – К., 1998; Хобсбаум Э. Дж. Принцип этнической принадлежности и национализма в современной Европе // Нации и национализм. – М., 2002.

В. Вілков