Позаекономічний примус

Позаекономічний примус – форма примусу до праці, що базується на особистій залежності працівників, на відносинах панування й підкорення. Найбільшою мірою П. п. був властивий рабовласницькому способу виробництва (див. Рабовласницький суспільний спосіб виробництва). П. п. характерний і для боргового рабства. За феодалізму П. п. полягав у примусі селян до праці в поміщицькому господарстві, що знаходило своє економічне відображення в існуванні відробіткової ренти. До П. п. вдавалася й держава, стягуючи податки з селян і ремісників. Крім відробіткової

ренти, селяни відбували чимало інших повинностей: будували замки й дороги, утримували військові загони та ін. За капіталізму існує переважно економічний примус до праці (наявність особистої свободи, але відсутність засобів виробництва у найманого робітника змушували його продавати свою робочу силу капіталістові), а П. п. використовувався в період первісного нагромадження капіталу та експлуатації народів у колоніях. П. п. існував на окремих етапах за т. зв. соціалізму в СРСР під час втілення в
життя сталінської політики колективізації, масових репресій проти мільйонів безневинних людей і запровадження рабської праці у спецтаборах та ін. П. п. існує і на початку XXI ст. В умовах рабства проживає бл. 400 млн осіб, існують залишки феодалізму.




Позаекономічний примус