Ремесло в середньовічному місті. Цехи

НАРОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СВІТУ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ

§5. Середньовічні міста Західної Європи

4. Ремесло в середньовічному місті. Цехи

Економічною основою західноєвропейського середньовічного міста було ремесло. Ремісники однієї або кількох споріднених професій об’єднувалися в цехи. Цьому сприяли декілька причин: по-перше, разом ремісникам було легше боронитися від свавілля феодалів; по-друге, цехи мали більше можливостей долати конкуренцію ремісників, які прибували з інших міст чи сіл. У більшості міст приналежність

до цеху була, обов’язковою умовою. Головна функція цехів – контроль над виробництвом і продажем ремісничих виробів.

Перші цехові організації виникли в Італії вже в X ст., у Франції, Англії і Німеччині – в ХІ-ХІІ ст. Спочатку цехів було небагато. Однак із часом їхня кількість суттєво зросла. Цехи були найрізноманітнішими. Одні виготовляли продукти харчування (пекарі, м’ясники, пивовари), інші виробляли тканини, одяг, взуття (ткачі, кравці, шевці, чоботарі). Особливо шанувалися цехи, які займалися

обробкою заліза й деревини (ковалі, столяри, теслі).

Із суттєвим розвитком виробництва розпочалося розшарування цехів. Так, цех ковалів міг розділитися на цехи: зброярів, бляхарів, ножівників тощо. Цех зброярів розподілявся на ще вужчі ремесла, кожне з яких займалося виробництвом шоломів, лат, мечів, списів тощо. Існували навіть ще дрібніші цехи, як, скажімо, цех виробників гаманців для подачі милостині жебракам у Парижі або ж цех вишивальників гербів у Кельні. Наприкінці XIII ст. в Парижі працювало понад 130 цехів, які об’єднували близько 5 тисяч ремісників.

 Ремесло в середньовічному місті. Цехи

Ковалі. Середньовічні мініатюри

У XIV-XV ст. цехи поділяються на багатші (“старші”, або “великі”) і бідніші (“молодші”, або “малі”). Цехи, які нещодавно утворилися, були набагато бідніші від цехів, закладених десятиліття чи століття тому. Водночас відчутною була й різниця в предметі виробництва та продажу, бо гончар не міг мати таких прибутків, як золотар, вироби якого купували багатії. Тому іноді старші цехи підпорядковували собі молодші.

Займатися ремеслом у власній майстерні могла тільки людина, яка мала звання майстра. За власні гроші майстер купував необхідне обладнання, сировину й виготовляв виріб від початку аж до надання йому завершеної форми. У майстра були помічники: підмайстри та учні.

Найважливіші питання забезпечення життєдіяльності цеху вирішувалися на загальних зборах майстрів, які вважалися головним органом управління. Тут приймали статут, що регулював функціонування цеху. За дотриманням норм | порядку в цехах стежили старшини, яких обирали з-поміж майстрів.

Згідно зі статутом, кожному майстрові дозволялося мати строго визначену кількість інструментів і верстатів, підмайстрів і учнів. При цьому заборонялося виконувати роботу в нічний час та у святкові дні. Напередодні свят робочий день скорочувався. Статут також установлював, яку кількість сировини закуповувати і яку кількість продукції виробляти. Заборонялося мати занадто великі запаси сировини, щоб у випадку її надлишку заощадливий майстер не скористався непередбачуваними прибутками. Таким чином, обсяг виробництва продукції ремісника залежав від можливостей її збуту.

Велику увагу приділяли якості товару. Адже якщо ремісник виготовляв погані вироби, то це ганьбило весь цех. Відомі також випадки жорстоких покарань безвідповідальних майстрів. Так, у Лондоні пекаря, який зекономив на борошні й

Продав хлібину, що не відповідала встановленій цехом вазі, саджали в клітку і возили по місту всім на глум. А в Парижі неякісні товари виставляли біля ганебного стовпа.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

ХІІІ ст. Зі статуту паризьких виробників олов’яного посуду

1. Кожен, хто хоче бути в Парижі виробником олов’яного посуду, може вільно ним бути, аби тільки добре й чесно працював, і може він мати стільки підмайстрів і учнів, скільки схоче.

2. Ніхто з виробників олов’яного посуду не може працювати вночі або у святкові дні, коли все місто святкує; а хто так учинить, зобов’язаний заплатити королю 5 су штрафу, оскільки нічне освітлення недостатнє для того, щоб він міг добре й чесно виконувати своє ремесло.

3. Виробник олов’яного посуду по праву повинен створювати всілякі вироби свого ремесла лише з доброякісного сплаву, як справа цього вимагає; якщо ж робить інакше, втрачає виріб і сплачує королю штраф.

4. Ніхто не може і не повинен продавати старі олов’яні вироби як нові; а коли хто так учинить, винен королю 5 су штрафу.

 Ремесло в середньовічному місті. Цехи

Висячий замок із ключем. Богемія. XVII ст.

Цехи були тісно пов’язані з життєдіяльністю міських ремісників. Кожен цех мав свій будинок, де проводилися збори, засідали старшини, організовувалися бенкети та зберігалася скарбниця, що поповнювалася за рахунок внесків і штрафів. У разі потреби цех надавав допомогу сиротам чи вдовам померлих майстрів. Цех також споруджував церкву або каплицю на честь святого – покровителя ремесла.

Після перемоги комунального руху всі важелі правління опинилися в руках патриціату. Цехи, які на той час зміцнили свої позиції, вступили з ним у боротьбу. Вони вимагали, щоб їхні представники допускалися в міську раду. Почалися так звані “цехові” революції за владу в місті. Там, де міське ремесло було розвинуте слабше, ніж торгівля, перемога залишалася за патриціатом (Гамбург, Любек, Бремен та ін.). Натомість у містах, де ремесло сягнуло високого рівня розвитку, перемога була за цехами (Кельн, Базель, Флоренція). Але й у цьому випадку доступ до влади мали далеко не всі ремісники, а тільки найбагатші цехи.

Кожен ремісник тримав при собі секрет власної майстерності. Саме тому батьки були змушені віддавати дітей на навчання до майстра. Термін навчання, залежно від складності ремесла, коливався від 2 до 8, а в окремих цехах – навіть до 12 років. Навчання було платним. Майстер розпоряджався учнем на свій розсуд, звалюючи на його плечі ще й різну роботу по господарству. Після завершення навчання, у міру засвоєння основ ремесла, учень ставав підмайстром. Тепер його становище дещо змінювалося. За свою тяжку працю, що подеколи тривала 16 годин, він отримував у скарбничку цеху, а також виготовити і подати на розсуд майстрів шедевр – вишуканий і дорогий виріб свого ремесла. Якщо іспит було витримано, підмайстер за власні кошти частував усіх членів цеху і ставав його повноправним членом.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XV ст. Зі статуту любецьких золотарів

…Хто хоче посісти становище самостійного майстра в цеху, повинен [крім виконання багатьох інших вимог] зробити такі речі: золотий перстень ажурної роботи, англійське зап’ястя, зап’ястя, що дарується при заручинах, гравійоване і почорнене, і кільце для рукоятки кинджала. Ці речі він повинен подати старшинам і найстарішим членам цеху…

Зрозуміло, що не всі підмайстри мали кошти для виготовлення шедевра та влаштовування бенкету. Крім того, намагаючись захистити себе від конкуренції майстри обмежували доступ підмайстрів у цех. Повноправними членами цеху могли стати хіба що син або зять майстра. Так утворювався прошарок “вічних підмайстрів”. У XIV-XV ст. відбувалося поступове “замикання цехів”. Для захисту своїх інтересів підмайстри створювали особливі спілки – братства.

Цехи на ранній стадії свого існування відіграли надзвичайно важливу роль у розвитку ремесла. Однак заборона на нововведення і технічні вдосконалення з часом призвели до гальмування процесу виробництва.




Ремесло в середньовічному місті. Цехи