Соціального партнерства концепція

Соціального партнерства концепція – сукупність поглядів, ідей, в яких проголошується необхідність співробітництва між працею і капіталом. її засновники – англійський економіст Дж. С. Мілль, французькі економісти Ж. Б. Сей і Ф. Баста, який, зокрема, запропонував концепцію соціальної гармонії, що набула розвитку у працях Е. Бернштейна, в поглядах представників інституціонального та неокласичного напрямів (передусім в ідеології неолібералізму) економічної теорії, в концепціях лейбористської партії Великобританії та ін. Теоретико-методологічним

підгрунтям С. п. к. є концепція факторів виробництва (в її початковому варіанті), згідно з якою у створенні суспільного багатства беруть однакову участь праця, капітал і земля (насамперед праця й капітал). З виникненням і поширенням акціонерної власності різновидом цієї концепції стала концепція участі у прибутках. Важлива ознака С. п. к. – ідея патерналізму (див. Патерналізм). У різних варіантах С. п. к. необхідність співробітництва між працею й капіталом західні автори умотивовують на основі
змін, що відбулися в межах капіталістичного способу виробництва. Найпоширенішими поняттями, які відображають ці зміни, є “індустріальне суспільство”, “постіндустріальне суспільство”, “народний капіталізм” та ін. З огляду на це робітничий клас, на думку прихильників С. п. к., повинен виступати не проти зміни власності (оскільки вона змінена), а за перерозподіл національного доходу. Зокрема, йдеться про необхідність укладання нового суспільного договору між корпораціями, профспілками і державою з метою забезпечення високої зайнятості, про укладання контрактів прогресу, соціального контракту, здійснення політики соціального програмування та ін. Важливий напрям С. п. к. – концепції, в яких обстоюється залучення найманих працівників до участі в управлінні виробництвом, у результаті чого, на думку теоретиків лейборизму, формується суспільство демократичного соціалізму. Таке твердження є частково справедливим, оскільки участь найманих працівників в управлінні є важливим чинником побудови демократичного соціалізму, але не повинна цим обмежуватись. Для залучення працівників до участі в управлінні у Швеції з 1946 на більшості підприємств створювалися виробничі комітети, які виконували передусім консультаційні функції. В 1972 прийнято закон про представництво робітників і службовців в управлінні підприємством, у 1977 – закон про спільну участь, який надавав право і найманим працівникам брати участь в управлінні підприємством. Таке право певною мірою отримали і працівники у ФРН та деяких інших розвинених країн. У С. п. к. хибною є її методологічна основа, зокрема твердження про здатність капіталу самостійно створювати суспільне багатство. Насправді єдиним джерелом багатства є праця (в т. ч. праця функціонуючих капіталістів), а в процесі поєднання робочої сили із засобами виробництва виникає нова продуктивна сила – синергічний ефект. Необгрунтованими є твердження багатьох західних економістів про радикальні зміни в існуючих за капіталізму формах власності, зокрема про існування значного суспільного сектора (теорія змішаної економіки в лейбористському варіанті), оскільки державна власність ототожнюється з суспільною. На практиці лише окремі ознаки державної власності мають загальнонаціональну спрямованість. Некоректною є й теза прихильників С. п. к. про недоцільність боротьби та зосередження всіх зусиль лише на вимогах перерозподілу національного доходу. По-перше, такий перерозподіл є важливим об’єктом відносин власності, тому в теоретичному аспекті помилково пов’язувати власність лише із засобами виробництва (хоча вони – найважливіший об’єкт відносин власності). По-друге, такі рекомендації можна вважати конструктивними лише за наявності у працівників адекватної частці їхньої праці власності на засоби виробництва, об’єкти інтелектуальної власності та ін. По-третє, в боротьбі за перерозподіл національного доходу найманим працівникам слід домагатися такої частки заробітної плати, яка б відповідала не лише їхньому внеску як відокремленого фактора виробництва, а й більшої частки створеного ними синергічного ефекту. Щодо участі в управлінні підприємством, фірмою, компанією, то вона навіть у розвинених країнах поки що є обмеженою, не поширюється на ухвалення стратегічних рішень (розподіл прибутків, ціноутворення та ін.). Працівників, по суті, усунено від участі в управлінні макроекономічними процесами. Однак поступове розширення участі найманих працівникі
в в управлінні організаціями свідчить про прогресивні зміни в межах капіталістичного способу виробництва, про формування елементів досконалішого суспільного устрою в розвитку господарського механізму. Такі ж елементи формуються у процесі розвитку власності на засоби виробництва за допомогою держави (політика формування власності трудящих у ФРН, відповідне законодавство про підтримку колективної трудової власності у США та ін.), політики участі у прибутках на рівні відкритих акціонерних товариств та ін. Однак ці способи соціалізації власності лише певною мірою відповідають вимогам розвитку продуктивних сил, передусім потребам та інтересам основної продуктивної сили.




Соціального партнерства концепція