Стилістика української мови
Стиль мови і стиль мовлення
Терміни “стиль мови” і “стиль мовлення” синонімічні. Все ж у мовознавчій теорії і в мовленнєвій практиці їх потрібно розмежовувати.
Стиль мови – різновид літературної мови; один із своєрідних способів використання літературної мови.
Поняття “стиль мови” засвідчує високий рівень розвитку мовних засобів, їх багатство, уніфікацію, відпрацьовуваність, унормованість у межах певного стилю мови. Це оцінка мовних засобів кожного із стилів у статиці. Термін
Стиль мовлення – функціонально-стилістичне використання тих мовних одиниць, з яких сформувався кожен із стилів мови.
Коли йдеться про стилістичні можливості виражальних засобів сучасної української літературної мови як цілісної системи, доцільно вживати термін “стиль мови”, а термін “стиль мовлення” застосовувати тоді, коли це стосується конкретного комунікативного використання окремою особою мовних елементів певного
Теорія і практика стилів мови і стилів мовлення оперують тими ж самими мовними одиницями (лексичними, морфемними та ін.), але в стилях мови структурні елементи мови (від фонем, літер і до тексту) усвідомлюються лише як не однотипний і статичний мовний матеріал з його особливими комунікативними можливостями, а в стилях мовлення ті ж самі мовні явища розглядаються у використанні, функціонуванні. Найбільші стилістичні можливості мають речення (особливо в контексті з іншими реченнями), а ще більшою мірою – тексти. Порівняймо дві синонімічні одиниці у формі простих речень (риторичного й нериторичного): Хто ж цього не знає! і Всі це знають. Семантично вони однозначні, але стилістично нетотожні. Стилістично синонімічними є конструкції: Я думаю (двоскладне речення) і Мені думається (односкладне безособове речення).
Отже, терміни “стиль мови” і “стиль мовлення” та позначувані ними лінгвальні реалії поєднують у собі як спільне, так і своєрідне. Стиль мови (як і мова в повному обсязі) є явищем тільки соціальним, спільним для всіх носіїв мови, а стиль мовлення – явище хоч і соціальне (за своєю сутністю, змістом), але водночас обов’язково і явище індивідуальне, суто особистісне, бо кожен у своєму усному чи писемному мовленні послуговується мовою в межах усіх її стилів по-особливому, індивідуально.