Стилістика діалогів і монологів – Стилі і форми мови

Стилістика української мови

Стилістика діалогів і монологів

Усне й писемне мовлення поділяється на мовлення діалогічне (діалоги) і мовлення монологічне (монологи).

Діалог (грец. dialogos – розмова, бесіда) – форма усного й писемного мовлення; розмова між двома особами.

Кожне окреме висловлювання мовця в діалозі (окреме речення чи кілька речень) називають реплікою. Кожна з реплік у діалозі звернена до співрозмовника чи співрозмовників. Репліки разом з авторськими (авторовими) словами (ремарками) становлять тексти драматичних

творів. Діалоги наявні і в багатьох прозових творах, напр.:

– Тату!

– Що, синку?

– Що там за люди пливуть?

– То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

– А ми хто? Ми хіба не руські?

– Ні, ми не руські.

– А які ж ми, тату? Хто ми?

– А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько. – Прості ми люди… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось

(О. Довженко).

Для діалогічного мовлення характерне поперемінне чергування реплік двох і більше (полілог) осіб – одна за одною або перериваючи іншу, що особливо характеризує емоційні діалоги. Такі структурні якості діалогу визначаються умовами його функціонування, конкретністю і безпосередністю ситуації, наявністю співрозмовників, які легко розуміють один одного, що призводить до своєрідного використання словникового складу мови, її фразеології, словотвірних засобів, щонайрізноманітніших синтаксичних конструкцій.

У діалогах (особливо розмовно-побутових) переважають речення з еліпсисом – пропуском одного чи кількох членів речення, а також багаті на експресію, емоційність синтаксично не членовані конструкції типу Так, Ні, Хіба? Ого! Геть! і под.

Суттєво по-іншому формуються монологи.

Монолог (грец. monos – один і logos – слово, вчення) – мовлення окремої особи, мовлення із самим собою; більш чи менш розгорнуте мовлення в драматичному творі, яке адресується передусім глядачам.

Висловлюючись монологічно, мовець здебільшого не розраховує на безпосередню реакцію інших осіб, не прагне до того, щоб спонукати їх до певної дії, вчинку чи вислову. Монологи в художніх творах – це різна за обсягом розповідь або невимовлюване вголос міркування автора чи персонажа про минуле, сучасне чи майбутнє, напр.:

Деколи буває, що людина одне думає, а інше робить. Ще й переконана, що те робить, що думає. Насправді ж виходить інакше.

Таке й з сірими галицькими масами.

Ще задовго до війни мріяв народ про свободу, рівність, про краще життя. Мріяв про Україну, де не буде “ні пана, ні холопа”.

З тими мріями носився під час світової війни галицький жовнір по верхах Карпат, Альп, по долинах Північної Італії, по гірських плаях Чорногорії, Албанії, Сербії, аж ген на Дарданеллах (В. Кобринський).

Монологічним мовленням забезпечується значне за обсягом звернення однієї особи до іншої (інших), до аудиторії в офіційній і неофіційній обстановці, у кінофільмі, спектаклі тощо. Прикладом писемного монологічного мовлення є авторська мова в художньому творі, яка нерідко стилізується під мову якогось персонажа, іноді у формі оповіді від першої особи, як у творах української письменниці Марка Вовчка (1833 – 1907). Монолог далеко не завжди чітко відмежовується від діалогу.

Переважання діалогічності в мовленні найбільше пояснюється тим, що воно становить безпосередню форму висловлювання, мовленнєвого контактування з іншими. Наприклад, у діалогах з роману українського письменника Панаса Мирного (1849-1920) “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” репліки старої, забобонної, але доброчесної баби Оришки насичені релігійною лексикою і зворотами розмовного мовлення, які відображають типові особливості мовлення старшого покоління на селі: Чого ти, дочко? Чи, не приведи Господь? – каже вона, коли бачить, що сльози, як горох полилися з очей Мотрі!; Боже мій! …що його робити на світі?!

Засобами діалогу Панас Мирний передає типові риси сільської старшини минулих часів. Характер стосунків між становим Дмитренком, головою і писарем письменник майстерно відтворив мовностилістичним оформленням їхніх реплік і уважним добором ремарок: становий говорить владно, зверхньо, енергійно, тоді як сільська старшина – запобігливо і покірливо, пор.:

– А! От, добре, – замість привіту каже Дмитренко. – А я тільки що хотів посилати за вами… Завтра вранці щоб мені була громада. Чуєте? Вам кажу й вам! То глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите…

– Тепер, ваше благородіє, – каже писар, – гаряча пора… люди в полі…

– Що мені до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади.

Старшина мовчала, тільки перетикала ногу об ногу.

– Як же, ваше благородіє, сказати громаді? – питає писар.

Приклади свідчать про те, що структурно-синтаксичні якості розмовних діалогів (як і монологів), загалом однаково виявляються в усній і писемній формі.

На думку Л. Щерби, діалог має певні переваги перед монологом: “Монолог є значною мірою штучною формою, і…справжнє своє буття мова виявляє тільки в діалозі”. Однак, як слушно зауважує російський мовознавець Наталія Шведова (нар. 1916), така оцінка монологу “справедлива тільки щодо монолога літературно обробленого і не може бути поширена на літературно не оброблений монолог, розмовний монолог”, що є формою невимушеної оповіді, безпосередньо зверненої до слухача або слухачів.

Монолог і діалог мають свої сфери застосування, становлять комунікативно необхідні рівноцінні форми мовного спілкування, мають свою неповторну вартість, через що не тільки в повному обсязі, але й у частковостях не можна знайти підстав для висновку про мовленнєву перевагу однієї з цих двох форм над іншою.

Отже, діалоги й монологи – це взаємодоповнювальні різновиди висловлювань в усній і писемній формі.

Діалог, як і монолог, не закріплений за мовленням тільки в одному стилі або формі, але стиль (особливо) і форма мають вплив на їх перебіг і структуру. Отже, цілком доцільно говорити про діалог і монолог розмовний (усномовний) і писемний, науковий, публіцистичний, художньо-літературний та ін. У кожній із цих мовних і мовленнєвих реалій перетинаються різні лінії – особливості стилю, форми (усної і писемної) і типу мовлення (діалогічного і монологічного).

Монологи частково характерні і для усного мовлення, навіть щоденного, особливо родинного. Це, зокрема, розгорнуті усні розповіді в колі сім’ї про роботу, знайомих та ін., в яких широко використовуються небагатослівні синтаксичні конструкції, побутова лексика, фразеологія тощо. Монолог за таких ситуацій є однією із словесних форм комунікації, спілкування. Діалогічність більшою чи меншою мірою виявляється також у книжному стилі, поступаючись, однак, важливістю перед монологічністю. У писемному мовленні діалог трапляється рідше, ніж в усному.

У кожному стилі мови встановлюється тільки йому властиве співвідношення між монологічністю і діалогічністю. Наприклад, у сучасній публіцистиці та науці діалогічне мовлення активніше (це обмін репліками з питань поточної політики, господарського, культурного життя тощо; наукові дискусії), ніж в офіційно-діловому мовленні, в якому діалогічність простежується тільки під час усного спілкування, зокрема, в підготовці офіційних документів (протоколів, резолюцій, ухвал, інструкцій тощо). У них поширеними є репліки – пропозиції зі стандартними початковими словосполученнями: Я вважаю…, Мені здається…, Краще, б зробити (записати ) так…, а також репліки – запитання: Якої ви думки?.., Що ви пропонуєте? та ін., які розгортаються і трансформуються в монолог, охоплюючи мовні елементи інших стилів.

Загальної підтримки набула думка Лева Якубинського (1892 – 1945): “На протилежність композиційній простоті діалогу монолог становить певну композиційну складність”.

Порівняно з монологом діалог є поширенішою і природнішою формою усномовного спілкування, формою взаємного (дво – і багатоособового) мовленнєвого процесу, сукупністю відносно коротких словесних акцій і реакцій, питань і відповідей, що й зумовлює його специфічні мовноструктурні особливості.




Стилістика діалогів і монологів – Стилі і форми мови