СВОБОДА СОВІСТІ І ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

ОСНОВИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

РОЗДІЛ 10. СВОБОДА СОВІСТІ І ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Проблема свободи совісті, по суті, зводиться до того, чи може у людини бути така сфера духовного життя, яка не підлягає будь – якому контролю світської або духовної влади. Свобода – це здатність особи самостійно, у відповідності з притаманним їй світоглядом, визначати свої вчинки, діяти на основі власного рішення. Совість – це спроможність людини здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формувати для себе моральні

обов’язки, вимагати від себе їх виконання і проводити самооцінку власних вчинків, тобто це усвідомлення обов’язку і відповідальності перед самим собою. Свободу ж совісті слід розуміти як внутрішню здатність людини оцінювати і осмислювати свої вчинки стосовно навколишнього світу згідно з власною совістю і реалізувати себе на підставі вибору. Найчастіше поняття “свобода совісті” діє як категорія права, тісно пов’язана зі становленням суспільства і держави, їх ставленням до світоглядних
орієнтацій громадян, насамперед до їх релігійної орієнтації.

Свобода совісті пройшла складний, тернистий шлях свого формування й утвердження – від віротерпимості, визнання суспільством права вільного вибору релігії до права особистості на свободу щодо вибору світоглядних парадигм.

Свобода совісті є однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей, яка співвідноситься з глибинними основами буття людини, охоплює своїм змістом широку сферу духовного життя особи, в якій вона самовивчається і самореалізується, відображає умови, за яких можливе вільне духовне становлення, розвиток особистості, утвердження її суверенітету, вільного вибору цінностей, завізованого власною совістю. Свобода совісті – полісемантична категорія, яка має відношення до філософії, етики, політології, права, релігієзнавства, теології. У релігієзнавстві вона розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях ставлення до релігії, розкривається через поняття “свобода релігії’, “свобода віросповідання”, “свобода церкви”, “свобода в релігії’.

Свобода релігії – незалежне функціонування релігійних течій, рухів та їхніх інституцій, а також правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення й самореалізації особистості.

Свобода віросповідання – законодавчо гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу, обирати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Свобода церкви – соціально-правові гарантії вільного функціонування церкви, релігійних громад та інших об’єднань віруючих.

Свобода в релігії – межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізуватись ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровизнання, відправлення культів.

Свобода совісті – це право мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або несповідувати жодної, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Як категорія права, як практична цінність пройшла складний шлях свого становлення, народжувалась і розвивалась у боротьбі багатьох поколінь людей за право на свободу думки, переконань, совісті. Вона вирішувалася залежно від змісту та характеру суспільних відносин, продуктивних сил, співвідношення політичних сил, від потреб та історичних завдань, які поставали перед суспільством.

Між церквою і державою як соціальними інститутами з часу їх існування встановилися різні відносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Існують такі форми або види правового статусу церкви в системі державно-правових режимів: 1. Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною церквою, або державною церквою. їх інколи називають теократичними. Церква є складовою державного апарату. їй надано певні повноваження державно-владного характеру. Політичний союз держави і церкви надає останній право брати участь у політичному житті країни. Церква отримує субсидії від держави, має монопольне право на виховання та освіту. Такий режим існував за часів середньовіччя, а також у царській Росії. Нині – в країнах ісламської орієнтації (Марокко, Туніс, Мавританія, ОАР, Саудівська Аравія, Алжир, Іран, Ірак та ін.). Церква в цих державах регулює всі аспекти державного й суспільного життя.

2. Держави з конституційно визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань. Одночасно визнається відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов’язана з формуванням національної держави. Так, у ст. 3 (ч. 1) Конституції Греції сказано: “Панівною в Греції є релігія східна православної церкви Христової”. В §2 Конституції Норвегії зазначено, що “євангельсько-лютеранська релігія є офіційною релігією держави”. Подібне становище – в Болгарії (православ’я), Грузії (також православ’я), Італії (католицизм). Офіційна церква виконує інтегративну соціальну функцію.

3. Держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Режим відокремлення церкви від держави передбачає: 1) відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян і держави; 2) невтручання держави у внутріцерковні справи; 3) церква не виконує жодних державних функцій – соціально-політичних, адміністративно – правових (оборони країни, захисту правопорядку, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується з держбюджету; 4) церква не втручається в суверенне право держави (верховенство, самостійність, незалежність, рівноправність влади у зовнішніх відносинах і ін.). Релігійні організації не втручаються в систему правосуддя, не здійснюють правового регулювання шлюбно – сімейних відносин; 5) відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії;

6) правову регламентацію позакультової діяльності релігійних організацій; 7) охорону законодавчої діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих. Ці особливості мають свої форми вияву в Україні, США, Франції та інших країнах (зокрема пострадянських).

В історії державно-церковних відносин, поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на теренах України можна виділити (за А. М. Чернієм) п’ять періодів:

1) Києво-руський (княжий), який тривав майже п’ять століть. Він мав два етапи: Київський (860-1240 рр.) і Галицько-Волинський (до 1349 р.). Визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства і становленню церковної системи, наділення церкви широкою правовою юрисдикцією і передачею їй частини державних функцій.

2) Козацький (козацько-гетьманський) – початок XIV – кінець

XVIII ст. Йому була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорізької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання всесічового статусу церкви як монопольної духовно – культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка.

3) Синодальний – охоплює період існування православної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.). Він характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням православної церкви панівною, дискримінацією щодо інших релігій.

4) Радянський – тривав понад 70 років. Православна церква України перебувала на правах екзархату в складі Московської патріархії. Для нього характерними були формальне проголошення закону про свободу совісті, відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправді ж протягом цього часу були і репресії проти духовенства та церковного активу, і нищення пам’яток сакральної культури, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастирської власності тощо.

5) Сучасний – почався після здобуття Україною незалежності.

Був взятий курс на реальне забезпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх громадян та подолання негативних наслідків політики тоталітарного режиму щодо релігії, церкви і віруючих. Цей курс отримав позитивну оцінку в світі.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті – її конституційно-правовий зміст. Стаття 35 Конституції України проголошує: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”.

Правовий інститут свободи совісті охоплює такі конституційні норми: 1)рівність громадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, рівні права в економічному, політичному, соціальному і культурному житті; 2) використання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, правам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод невід’ємне від виконання громадянином своїх обов’язків.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного комітету України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних депутатів.

В нашій країні діє Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991р. з наступними змінами і доповненнями, внесеними Законами України. Цей закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Доцільно згадати, в яких умовах приймався цей закон. Перші радянські декрети та конституції декларували, проголошували демократичний характер гарантій свободи совісті. Однак на практиці вона гальмувалася так званим законом про релігійні культи. Позитивні сторони окремих правових актів про свободу совісті схвалювалися віруючими і невіруючими, а сталінські та інші державно-партійні, адміністративно-репресивні закони й інституції викликали критику, глибоке обурення і протест світової громадськості. Тому радянське керівництво під час перебудови змушене було заявити людству, що буде створено нове законодавство, яке гарантуватиме повну свободу совісті. Взяте зобов’язання виконане.

Грунтовне обговорення і досить тривала підготовка дозволили прийняти цей закон, на втілення якого вплинув Акт проголошення незалежності України.

Закон має 32 статті, вміщені в шести розділах:

Розділ І. Загальні положення (6 статей);

Розділ ІІ. Релігійні організації в Україні (10 статей);

Розділ ІІІ. Майновий стан релігійних організацій (4 статті);

Розділ IV. Права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання (4 статті);

Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах (4 статті);

Розділ VL Державні органи та релігійні організації (4 статті).

Перший розділ (“Загальні положення”) можна вважати основоположним. Центральною є ст.3, в якій визначається поняття гарантованої для кожного громадянина свободи совісті: “Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноосібно чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання”. Величезне навантаження має ст.5 про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, де визначаються обов’язки обох сторін між собою: держави щодо церкви і релігійних організацій перед державою і суспільством. Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст.6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). В ньому підкреслюється,

Що система освіти в державних навчально-виховних закладах повинна мати світський характер.

Коментувати особливості інших розділів Закону набагато легше, тому що в них реалізовані правові норми, що конкретизують всю повноту релігійної свободи, і їх застосування не викликає особливої полеміки.

Визначаючи характерні риси цього Закону, слід наголосити:

1. Чинний закон стверджує Українську державу безрелігійною, але не антирелігійною, тобто держава не допускає у свою політичну структуру церкву як державний інститут й не визнає за собою права вести боротьбу проти релігії, відмовилася встановлювати обов’язкові переконання чи світогляд.

2. Закон надає громадянам право на свободу совісті, що містить в собі право не лише сповідувати релігію, відправляти релігійні культи, а й змінювати свої переконання, вільно їх розповсюджувати.

3. Закон більшою мірою, ніж попередні Закони, відповідає змістові

Й вимогам міжнародних правових актів про політичні та громадянські права.

4. Закон більше скерований на позитивні настанови і дозвіл, аніж на заборону тих чи інших дій, як це мало місце в минулому.

Захист прав, свобод та інтересів кожної людини, зокрема прав на свободу віросповідання громадян та інтересів релігійних організацій в умовах поліконфесійної країни, є важливою умовою створення в Україні демократичного суспільства, формування правової держави.

Право на свободу совісті визнано нині всім цивілізованим людством і закріплено в таких фундаментальних міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав людини, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітницва в Європі тощо. Сучасна українська модель державно-церковних відносин є виваженою та послідовно демократичною. Вона відображає правове забезпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і повною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими актами.

Ключові поняття: віротерпимість, конституційні гарантії, нормативні акти, правове законодавство, правоздатність, сакральне, світськість освіти, свобода в церкві, свобода віровизнання, свобода релігії, свобода совісті, свобода церкви, секулярне, толерантність.




СВОБОДА СОВІСТІ І ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ