Тексти для диктантів – Пряма і непряма мова

УКРАЇНСЬКА МОВА. ПІДГОТОВКА ДО ЗНО
СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

Пряма і непряма мова

Тексти для диктантів

* * *

Поснідавши, батько йшов на роботу, а я, підсукавши холоші, біг на кінець городу, щоб наламати широких капустяних листків. За цей час в оселі вже стояв паркий дух. На ліжкові, засланому простирадлом, а поверх іще й рушником, пузатилося кілька кругленьких паляничок. Мати були вся в роботі – легкими помахами рук вони вигвалтовували опецьок тіста, вмокали у воду руки, щоб воно не прилипало, й, перекидаючи з однієї долоні в другу,

формували круглу, наче сонце, хлібину. Злегка поплескавши верхівку, ненька клали паляницю на рушник. Робили вони це так вправно, що я навіть не встигав вволю надивитися.

Доки мати викачували останню, найменшу, що призначалася мені, паляничку, я біг за лопатою і, внісши, приставляв її до припечі. Розіславши капустяний листок поверх ясеневого язика лопати, вони змащували його олією або притрушували борошном й усаджували хлібину. Біле тісто паляниці нараз обдувало гарячим духом печі. Нагнічені челюсті покліпували, наче в безмісячну ніч зорі, іскорками розжареної сажі здригався жар. Зробивши виделкою зверху кілька

проштиркнів, мати метко шугнули лопату з хлібиною в гарячу утробу печі; потім другу, третю, аж доки не сховалася за челюстями й моя паляничка.

(1 76 сл.) В. Скуратівський

* * *

Метелиця, стоячи на палубі катера, дивився, як хутко віддаляється круча, де видно тонку постать Григорія Івановича, як ховається за деревами транспортний будиночок, пофарбований у зелене. Мовби все западає в небуття, в минуле, але чому так неправдоподібно швидко?

Боліло Метелиці в самісінькій душі, бо їхав ізвідси проти своєї волі. Багато перебалакав із Ольгою, але найголовніше, либонь, так і не було сказано.

Поблизу й далеко попереду Десна розстилала гладенькі водні сувої, й ті сувої міняли своє забарвлення, й Метелиці несподівано знову пригадались Ольжині слова, мовлені – коли ж це? – позавчора, авжеж, позавчора (а здається, наче проминула цілісінька вічність, сповнена тривог, переживань – то зворушливих, то гірких), забриніли слова Ольжині… пливемо по дзеркалах… пливемо по дзеркалах – із сивого на голубе, з голубого на блакитне…

Вийшов на палубу старий Небаба, поставив складного брезентового стільчика на металевих ніжках, сів. Пружний річковий вітерець заіскрився, засяяв у його вибіленому лляному волоссячку в зачісці м’якої бороди. Так сидів старий, дивився перед собою, а потім, зловивши запитливий погляд Метелиці, сказав голосно, бадьоро:

– Славна річка, любо-дорого на серці! Ніяк надивитись не можу, все мало та мало!

Слалась у далечінь прадавня річка, несучи в своїх берегах розплавлену небесну голубизну, несучи розілляте сонце, переблиски його живі, срібні. Слалась у далечінь вічною незбагненною мелодією, звучання якої – радісне, урочисте – можна було, здається, почути, тільки слід було тонше наструню-вати свій слух.

Вода мерехтіла, вода світилась різними барвами, вода міняла настрій, де всміхалась по-дитячому щиро, а де стриманіпіе, вода наче пісню співала весь час, пісню, в якій вона жила так само, як у річці, авжеж, так само, бо линула вона в пісню прямісінько з оцих деснянських берегів, линула, линула…

(260 сл.) За Є. Гуцалом

***

Стежина до маминої хати петляє через город. Усе тут до болю знайоме: он дбайливо опоряджена розора стьобнула через картоплю – здвобіччя висаджені кущики квасолі, а між ними поважисто розплелося гарбузове гудиння, на видолинку густою порослю буяє морква, сизіє тугими голівками капуста, густими листочками пішли у зріст буряки…

Усе довкола живе неньчиною присутністю… задавніла роками хвіртка поскрипує хрипким поголосом – в обійстяних присмерках, що вже встигли розсусідитись довкіл хати, бачу найдорожчу поставу. Присівши на порозі і схиливши на обіруччя голову, зажурено спочиває ненька… Аби зненацька не потривожити її, удавано покахикую і бачу, як ураз зводиться сива голова, сплескують долоні, і прорізує тишу мамина окличка: “Синочок, мій дорогенький!..”

Кидаю на спориш похідну валізу і підбіжки поспішаю до неньки, щоб не завдати їй клопотів – знаю, як важко старенькій зводитись, але вона таки встигає випередити мене, кидається в обійми. Я чую, як натужно б’ється її ніжне серце, важко дихають груди. Роки беруть своє, і від того крадькує невтішна думка: а що, як ураз відійде найдорожча тобі людина, хто ж тоді зустрічатиме в рідному обійсті?..

Поволі йдемо до хати. Мати украдьки висушує кінцями хустини зволожені очі й наче виправдовується: “…Ось повечеряємо, і я наспіваю тобі колискових. Ти ж минулого разу просив…”

Колискова пісня. Скільки їх створив народний геній!.. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов’ю до людей, до природи, до усього живого.

(215 сл.) В. Скуратівський




Тексти для диктантів – Пряма і непряма мова