Теорії (концепції) держави та економічної ролі держави

Теорії (концепції) держави та економічної ролі держави – сукупність теорій та концепцій, ідей, положень про соціально-політичну та економічну діяльність держави на різних етапах еволюції суспільства, її функції та роль у процесі суспільного відтворення. У працях давньогрецького філософа Ксенофонта розглядаються такі види економічної діяльності держави, як надання в оренду державного майна, встановлення податків, митних тарифів, купівля і продаж рабів. Водночас він пропонує державі будувати магазини, готелі з метою їх надання в оренду,

а засобом здійснення такого будівництва вважає випуск позики. Арістотель пояснював появу держави необхідністю взаємного обміну, а устрій держави, або конституцію, характеризував передусім майновими відмінностями. Найдосконалішою формою управління Арістотель вважав політію, яка можлива лише за рівномірного розподілу власності й переважання середнього класу, однак через його нечисленність існує дуже рідко. Заслуговують на увагу положення Арістотеля про можливість переходу однієї форми правління в іншу, про поділ влади на урядову, судову і таку, що обговорює державні питання. Представники раннього меркантилізму, зокрема італійський учений Д. Карафа, основним джерелом доходів держави вважав державне майно на землю, ліси, належні йому різні види капіталу; він пропонував урядові обкладати митом експорт товарів. Аналогічні погляди сповідував французький економіст Ж. Боден. Однак він заперечував доцільність оподаткування. Прихильники меркантелізму обстоювали посилення ролі держави в економіці, її максимальне сприяння розвитку промисловості й торгівлі, регламентування життєдіяльності. Англійський філософ та економіст Т. Гоббс стверджував, що правителі мають абсолютне право обкладати своїх підданих передусім непрямими податками, але ці податки мають бути помірними і пропорційними. Першу спробу узагальнення ролі держави в економіці зробив німецький учений Х. Вольф на початку XVII ст., назвавши науку державного управління “наукою про поліцію”, а діяльність держави – поліційною. Вольф вважав, що економічними функціями держави є передусім контроль за зростанням кількості населення з метою недопущення його випереджального зростання порівняно зі збільшенням засобів споживання, за відповідністю рівня споживання майновому та суспільному становищу громадян. Отже, він перший, а не Т. Мальтус (як стверджують західні вчені) виступив за проведення демографічної та продовольчої політики. За Вольфом, кожен член суспільства повинен виконувати свої зобов’язання, прагнути добра, підпорядковувати особисті інтереси загальним. Водночас Вольф засуджував демократію, називав її правлінням черні, хоча діяльність держави визначав моральними рисами людини. На думку Кене, держава не повинна перешкоджати дії природних вічних законів, а покликана сприяти їх усвідомленню через розвиток освіти та охорони природного порядку. Такий порядок він вважав вигідним людству загалом, кожній окремій людині, а тому був переконаний, що втручання держави руйнує його. Кене водночас виступав за встановлення і дотримання природного порядку в державній адміністрації, важливою його складовою називав вільну конкуренцію, яка дає змогу кожному реалізувати свої прагнення. Аналогічні ідеї про природній порядок – ідеї максимального індивідуалізму та лібералізму – висловив В. Петті, однак він вважав, що управління суспільством загалом й економікою зокрема повинно здійснюватись на підставі давніх звичаїв, спільної угоди між людьми, а важливою функцією держави є належне використання робочої сили, підвищення рівня її освіти і кваліфікації. Петті першим висловив думку про доцільність державним коштом з використанням праці пауперів, бродяг та ін. будувати дороги, мости, водогони, розробляти копальні, розширювати русла річок для судноплавства та ін. На думку Сміта, держава не повинна втручатися в економіку, в діяльність приватних осіб, оскільки неспроможна змінити природних законів. Дії таких законів найбільшою мірою відповідають егоїстичні інтереси та корисливість індивідів, які намагаючись реалізувати їх, нібито сприяють підвищенню загального добробуту, забезпечують економічну гармонію та щастя в суспільстві. Стверджуючи, що держава нічого не повинна планувати і регулювати, Сміт наголошував, що її основними функціями є захист вільної конкуренції; охорона власності; забезпечення порядку в суспільстві та захист особистості; розвиток освіти (через створення та фінансування народних шкіл); підтримка релігійних установ (вони мають сприяти зміцненню притаманного людям почуття симпатії, що закладене Богом); будівництво таких об’єктів економічної інфраструктури, як дороги, залізниці, мости тощо, розвиток яких приватний капітал неспроможний забезпечити. Інші державні підприємства і капітал, на його думку, є збитковими. Шкоди господарству завдає державна власність на землю та лісові угіддя. Обстоюючи інтереси промислової буржуазії, Сміт вважав, що весь прибуток повинен належати капіталістам, які через механізм оподаткування, за умови, що представники капіталу працюють у законодавчих органах, певну його частину передають державі. Французький економіст Ж.-Б. Сей також виступав проти втручання держави в економіку, якщо вона завдає шкоди “природному плину речей”. Найбільшою мірою він заперечував підприємницьку діяльність держави, оскільки в такому разі, на його думку, вона буде нерозумним фабрикантом і торговцем. Він був прихильником найнижчих податків і витрат держави. Державна влада, на думку Канта, існує у формі законодавчої (може належати лише об’єднаній волі народу, що означає підтримку ним ідеї народного суверенітету, висунутої Ж.-Ж. Руссо), судової та виконавчої. Водночас джерелом суверенітету він називав монарха, а найдосконалішою формою правління – республіку. Представники німецької історичної школи середини XIX ст. (Б. Рошер, Б. Гільдебрандт, М. Вебер, А. Вагнер та ін.) почали усвідомлювати, що вільна конкуренція, домінування егоїстичних економічних інтересів має не лише позитивні, а й негативні наслідки для розвитку народного господарства. Вони жили в часи перших економічних криз, виникнення акціонерних компаній, що свідчило про неспроможність індивідуальної (приватної) капіталістичної власності (а отже, приватних інтересів) розвивати продуктивні сили. Вважаючи, що ринок неспроможний забезпечити рівновагу економічної системи, вони виступали за активне втручання держави в економіку, наголошували, що таке втручання – єдина умова ефективного її функціонування. Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, обстоювали соціальні реформи. Найповніше ідеї історичної школи щодо ступеня втручання держави в економіку репрезентував Вагнер. Англійський економіст Дж.-С. Мілль дотримувався думки, що без виконання державою низки важливих функцій неможливий соціально-економічний прогрес суспільства, в т. ч. розвиток економічної інфраструктури, науки, соціальний захист населення та ін. Швейцарський економіст Ж. Сісмонді спочатку був прихильником теорії ринкової економіки Сміта (ролі “невидимої руки” ринкового механізму саморегулювання економіки), невтручання держави в економіку, відтак на основі всебічного аналізу еволюції капіталістичного ладу дійшов висновку про неспроможність ринкових важелів розв’язати низку проблем, що зумовлює посилення економічної ролі держави, необхідність виконання нею таких важливих функцій: організація громадських робіт; розвиток народної освіти; забезпечення суспільного порядку, правосуддя, захист власності та особистості; національний захист; поліпшення життя народу завдяки впровадженню прогресивного оподаткування, передусім багатих верств населення. К. Маркс розвинув раціональні ідеї попередників щодо сутності держави. По-перше, він характеризував державу як інститут, що виражає інтереси наймогутнішого, економічно панівного класу; по-друге, що цей клас завдяки державі стає також політично панівним класом і здобуває завдяки цьому нові засоби експлуатації найманих працівників; по-третє, Маркс і Ф. Енгельс визначали державу як форму організації суспільства загалом, що передбачає виконання спільних справ і випливає з природи будь-якого соціального устрою, яка поєднується з його специфічною функцією, зумовленою суперечністю між урядом і народними масами. Розвиток держави, виконання певних соціально-економічних функцій вони розглядали в нерозривному зв’язку з прогресом продуктивних сил і еволюцією виробничих відносин. Розширення економічних функцій держави, зокрема функцій підприємця і власника, а загалом – процесу одержавлення продуктивних сил Енгельс пов’язував з переростанням продуктивними силами меж акціонерної власності, з появою монополій. В. Ленін сформулював закономірність переходу від монополії до одержавлення. Аналізуючи роль держави в розвитку суспільства і економіки, Маркс і Енгельс акцентували на її відносній самостійності, що посилюється. Це зумовлено особливими інтересами державних чиновників, бюрократизацією державного апарату, конкуренцією між різними групами панівного класу, загостренням класової боротьби, посиленням окремих ланок державного апарату (військових, політиків та ін.), впливу демократичних рухів. Маркс називав бюрократію замкненою корпорацією в суспільстві. Розглядаючи державу як елемент надбудови, Маркс, Енгельс і Ленін твердили про відносну самостійність держави від економіки, суспільства загалом, від інтересів ворогуючих класів, завдяки чому вона здатна впливати на розвиток економічної системи: прискорювати розвиток суспільства й економіки, гальмувати його або здійснювати суперечливий вплив, який є результатом поєднання двох попередніх. Оскільки держава існувала не завжди (її не було за первіснообщинного ладу), вона, на думку цих учених, не існуватиме вічно, відімре в комуністичному суспільстві, перетвориться на комуністичне самоуправління. Процес бюрократизації державного апарату глибоко осмислив німецький економіст і соціолог М. Вебер (першим його розглядав Г. Спенсер). Спираючись на їхні ідеї, американські вчені Р. Міллс і Ф. Хантер довели, що верховна влада у США перебуває в руках фінансово-промислової олігархії та військово-промислового комплексу. Такі висновки підтверджують американські соціологи У. Домхофф, Ч. Рейч, англійський учений Д. Бертон, американський економіст та історик Б. Селігмен та ін. Важливу роль у процесі зрощування фінансової олігархії з вищими чиновниками державного апарату відіграють союзи підприємців, їх особиста унія, зосередження засобів інформації у руках правлячої еліти та ін. Водночас значна кількість науковців не погоджується з такими висновками, стверджуючи, що панівна еліта є відкритою системою, в яку можуть входити представники різних верств суспільства; що вплив широких мас на бюрократичні організації змушує їх певною мірою враховувати інтереси цих мас; що в суспільстві формуються опозиційні сили, діяльність яких впливає на посилення демократії. Окремі політологи (Т. Парсонс, Р. Берельсон та ін.) виправдовують відстороненість народу від державної політики для підтримання рівноваги в суспільстві. Представники неокласичного напряму, найвідоміші з яких – Ф. Хаєк, Л. Мізес, М. Фрідмен, вважають недоцільним активне втручання держави в економіку. Зокрема, Фрідмен запевняє, що принцип “невидимої руки” показує, як складна та організована система, що постійно розвивається, може еволюціонувати і процвітати без будь-якого централізованого управління. Ідеї неолібералізму було покладено в основу концепції соціально орієнтованої ринкової економіки, найвідомішими представниками якої були Л. Ерхард, А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін., які важливою функцією держави називали необхідність обмеження монополістичного ціноутворення (див. Неолібералізм). Водночас вони недооцінювали роль форми власності у вирішенні соціально-економічних проблем. Погляди окремих сучасних неолібералів змінилися. Так, на думку Г. Ортліба, стара суперечка про те, чому надати перевагу, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована ринкова економіка. Загалом формула “назад до Сміта” є, по-перше, відірваною від реалій дійсності, оскільки в часи Сміта (XVIII ст.) економічна роль держави була такою незначною, що теза англійського вченого про виконання державою функції “нічного сторожа” здебільшого відображала реальний стан речей (див. Держава). По-друге, під кутом зору методології запропонована деякими неокласиками формула відображає антиісторичний підхід до аналізу капіталістичного способу виробництва. По-третє, позиції неокласиків властиве нерозуміння основ діалектики суспільного, передусім економічного, розвитку, що передбачає поступову заміну менш розвинених і досконалих форм прогресивнішими, адекватнішими, у процесі еволюції яких відбувається діалектичне заперечення попередніх форм. По-четверте, підхід представників неокласичного напряму відображає інтереси здебільшого наймогутніших монополій, яким досягнутий ними економічний потенціал загалом дає змогу обходитись без регулятивної ролі держави і за певних умов навіть стає перешкодою в їх експансіоністській політиці. По-п’яте, гасло “назад до Сміта” відображає інтереси найбагатших верств населення, яким не потрібний соціальний захист і для яких обтяжливою є соціальна політика держави (тому зрозумілою є вимога неокласиків скорочувати соціальні витрати держави). По-шосте, положення неокласиків не враховує посилення негативних наслідків ринкової системи господарювання (глибокої економічної кризи, надмірної соціальної диференціації в суспільстві, зростання тіньової економіки та ін.). По-сьоме, для представників неокласичного напряму здебільшого характерний метафізичний спосіб мислення, один з елементів якого – формула “або-або”. Цього разу вона передбачає протиставлення ринкових важелів саморегулювання економіки державному регулюванню. Тому представник французького неолібералізму М. Аллє виступає за посилення економічної ролі держави в економіці, за запровадження економічного планування. Звинувачуючи ринкову економіку у глибоких вадах капіталізму, Кейнс та його послідовники зазначали, що держава відповідальна не лише за стан сукупного попиту, а й за масове безробіття, нестійкість економічної системи. Основними засобами державного регулювання кейнсіанці називали бюджетну (витрати державного бюджету), податкову та грошово-кредитну політику. Прихильники лівого кейнсіанства (П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) обстоюють обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і розширення соціальних програм, справедливий перерозподіл національного доходу. Теоретико-методологічна основа лівого кейнсіанства – поєднання окремих положень їх теорії з раціональними ідеями марксистської політичної економії. Основними недоліками кейнсіанської моделі державного регулювання економіки є, по-перше, не комплексне використання принципу історизму. Вони вдаються до нього лише в межах капіталістичного способу виробництва (коли йдеться про невідповідність ринкових важелів саморегулювання економіки щодо реалій середини – другої половини XX ст.), але не застосовують до капіталістичного способу виробництва загалом, вважаючи його вічним і найсправедливішим ладом. Кейнсіанські теоретики не беруть до уваги той факт, що зворотний бік підтримки державою існуючих економічних форм (а отже, форм приватної капіталістичної власності) є одночасне заперечення їх у процесі зростання економічної діяльності держави, підрив священних принципів приватної власності. По-друге, пропоновані кейнсіанцями рекомендації не мали системного характеру, не поширювалися на всі сфери суспільного відтворення, тому не могли бути використані для одночасного розв’язання проблеми економічного зростання, повної зайнятості та стабільності цін – т. зв. магічного трикутника. По-третє, некоректно як засіб досягнення “повної зайнятості” рекомендувати зростання військових витрат, оскільки це антигуманно, до того ж такі витрати скорочують кількість зайнятих порівняно з витратами на виробництво товарів і послуг невійськового призначення. Представники інституціонального напряму (Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген та ін.) також розглядали ринок і механізм ринкової рівноваги як інститут здебільшого XIX ст., який перестає відповідати вимогам сучасності, перетворився на один із численних економічних інститутів (поряд з корпораціями, державою, профспілками та ін.) і є засобом збагачення великих монополістичних підприємств. Найважливішим інститутом інституціоналісти вважають державу, яка провадить активну соціальну політику, використовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Ідеалом суспільного устрою вони проголосили державу соціального благоденства, засобом побудови якої є дієвий соціальний контроль. Представники інституціоналізму висунули прогресивну ідею про необхідність дій держави проти диктату монополій, про доцільність державного контролю за економічними процесами, освітою, медициною та ін. Заперечуючи марксистську тезу про державу як виконавчий орган буржуазії, Дж. Гелбрейт називає її виконавчим комітетом техноструктури – менеджерів, осіб, зайнятих маркетинговою діяльністю, інших найманих працівників розумової праці. З трьох напрямів сучасної західної економічної теорії інституціоналізм є найгуманнішим. Водночас інституціональній теорії держави властиві окремі недоліки кейнсіанського напряму (зокрема, некомплектність запропонованих методів), а також відірване від практики капіталістичної дійсності положення про державу як підпорядкований техноструктурі інститут, суперечливість окремих ідей (з одного боку, про диктат підприємців, з іншого – про підпорядкованість держави техноструктурі), не реалістичність прогнозів про можливість побудови держави соціального благоденства без усунення влади союзів підприємців, які є персоніфікаторами панування гігантських монополій. Певного поширення набули концепції, в яких стверджується про послаблення ролі держави та посилення наднаціональних органів.