Загострення боротьби за владу серед вищого партійного керівництва України

Тема 3. ПОЛІТИЧНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА (середина 1950-х – середина 1960-х років)

 Загострення боротьби за владу серед вищого партійного керівництва України

§ 11. ПЕРШІ КРОКИ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

4. Загострення боротьби за владу серед вищого партійного керівництва України.

Подолавши опір політичних противників, М. Хрущов мав змогу здійснювати будь-які кадрові перестановки.

Одночасно значно зросла роль українських партійних кадрів у формуванні союзного керівництва. Українська партійна організація підтримувала М. Хрущова як свого колишнього

керівника. Більше того, для зміцнення своєї влади він цілеспрямовано призначав представників з України на найвищі посади в керівництві Радянського Союзу. У 1957 р. перший секретар КПУ О. Кириченко отримав пост секретаря ЦК КПРС, тобто став другою після М. Хрущова особою в партійній ієрархії. Новий лідер КПУ М. Підгорний через деякий час увійшов до складу Президії ЦК КПРС. У 1960 р. виходець з України Л. Брежнєв став головою Президії Верховної Ради СРСР.

Однак значне представництво українських кадрів у союзному

керівництві мало сприяло розширенню політичних прав республіки. Значно більша, порівняно з іншими областями та республіками, концентрація в Україні матеріального та людського потенціалу завжди, але зовсім по-різному турбувала компартійно-радянський центр. Претенденти на верховну владу прагнули отримати підтримку української партійної організації. Кожний із них був готовий іти на поступки. Після перемоги М. Хрущова українська політична еліта мала значну перевагу над управлінською елітою інших регіонів СРСР. У Москві українські політичні діячі отримали високі посади. За законами функціонування номенклатури кожен із них тягнув “своїх”.

Після смерті Й. Сталіна до складу Президії ЦК КПРС входила тільки одна (з десятьох) тісно пов’язана з Україною людина – М. Хрущов. Хоча К. Ворошилов і Л. Каганович були уродженцями республіки, вони не мали в ній етнічних коренів.

Протекція українській політичній еліті та вихідцям з України в Москві не принесла М. Хрущову очікуваних дивідендів. Навпаки, політичні діячі українського походження відіграли значну роль в усуненні його від влади. Микита Хрущов, зі свого боку, нерідко проявляв самовпевненість і невміння прислухатися до чужих думок. Відсутність спеціальних знань не давала йому можливості

 Загострення боротьби за владу серед вищого партійного керівництва України

Порожні прилавки в магазинах. Початок 1960-х років

Зробити правильний вибір під час розгляду варіантів розв’язання важливих проблем.

Ініційовані М. Хрущовим реформи часто створювали потужний громадсько – політичний розголос, але не давали бажаних результатів. У партійно-радянському апараті особливе роздратування викликала його схильність до не виважено різких кроків, які нерідко ламали людські долі. Недарма серед звинувачень на адресу М. Хрущова після усунення його від влади найчастіше фігурував волюнтаризм1, від якого особливо потерпала наближена до М. Хрущова українська еліта.

У липні 1963 р. керівником КПУ обрали П. Шелеста. Його попередник М. Підгорний, який користувався великою довірою М. Хрущова, став секретарем ЦК КПРС.

У 1964 p., коли при владі ще був М. Хрущов, до складу Президії ЦК КПРС входили десять осіб. З них п’ятеро своєю політичною біографією були пов’язані з Україною: Л. Брежнєв, А. Кириленко, М. Підгорний, Д. Полянський, М. Хрущов. Отже, українська політична еліта того часу встановила номенклатурний рекорд – на її частку припадала половина персонального складу компартійно-радянської олігархії2. Ніколи на верхівці правлячої партійної піраміди не було такої конкуренції вихідців з України.

…Свавілля Сталіна стосовно партії, її Центрального Комітету особливо виявилося після XVII з’їзду партії, який відбувся в 1934 р.

…Комісія ознайомилася з великою кількістю матеріалів в архівах НКВС, з іншими документами і виявила численні факти фальсифікованих справ проти комуністів, неправдивих звинувачень, кричущих порушень соціалістичної законності, унаслідок чого загинули невинні люди. Виявляється, що багато партійних, радянських, господарських працівників, яких оголосили в 1937-1938 роках “ворогами”, насправді ніколи ворогами, шпигунами, шкідниками і т. ін. не були, що вони, по суті, завжди лишалися чесними комуністами, але були обмовлені, а іноді, не витримавши звірячих тортур, самі зводили на себе наклеп (під диктовку слідчих фальсифікаторів) у всіляких тяжких і неймовірних звинуваченнях.

Установлено, що із 139 членів і кандидатів у члени Центрального Комітету, обраних на XVII з’їзді партії, було заарештовано й розстріляно (переважно в 1937-1938 pp.) 98 осіб, тобто 70 %.

…Це відбулося внаслідок зловживання владою з боку Й. Сталіна, який почав застосовувати масовий терор проти партійних кадрів.

1 Волюнтаризм – суб’єктивні довільні рішення без урахування реальних умов суспільного життя, можливостей економіки тощо.

1 Олігархія – одна з форм державного правління, при якій політична влада належить невеликій групі осіб.

…У НКВС складалися списки людей, справи яких підлягали розгляду на Військовій колегії, і їм заздалегідь визначалася міра покарання. Ці списки передавалися Єжовим особисто Сталіну для санкціонування пропонованих мір покарання. У 1937-1938 pp. Сталіну було направлено 383 таких списки на тисячі партійних, комсомольських, військових і господарських працівників і отримано санкцію. Маючи необмежену владу, він припускався жорстокого свавілля, пригнічував людину морально й фізично.

…Культ особи набув таких страшних розмірів здебільшого тому, що сам Сталін усіляко заохочував і підтримував звеличення його особи…

…Про ситуацію, що склалася на той час, ми нерідко говорили з М. Булганіним.

Якось, коли ми удвох їхали в машині, він мені сказав: “От їдеш бувало до Сталіна, викликають тебе до нього, як друга. А сидиш у Сталіна і не знасш, куди тебе від нього повезуть: чи додому, чи до в’язниці”.

Зрозуміло, що така обстановка ставила кожного з членів Політбюро в надзвичайно важке становище. Якщо до того ж урахувати, що за останні роки Пленуми ЦК партії фактично не скликалися, а засідання Політбюро проводилися від випадку до випадку, то стане зрозуміло, як важко було кому б то не було з членів Політбюро висловитися проти тієї чи тієї несправедливої чи неправильної дії, проти очевидних помилок і недоліків у практиці керівництва.

Як уже зазначалося, багато рішень приймалися одноосібно або шляхом опитування, без колективного обговорення.




Загострення боротьби за владу серед вищого партійного керівництва України