Закон економії часу

Закон економії часу – закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між зменшенням суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці товару та послуги у процесі розвитку продуктивних сил й позитивного впливу на них відносин економічної власності та супроводжується зростанням вільного часу працівників. Складові З. е. ч.: 1) економія робочого часу; 2) економія неробочого часу; 3) економія вільного часу. Дія закону безпосередньо пов’язана з використанням сукупного фонду часу, тобто робочого і неробочого (в

т. ч. вільного). Конкретні форми вияву З. е. ч. – економія живої та уречевленої праці на виробництво одиниці продукції. У різних соціально-економічних умовах З. е. ч. діє неоднаково, залежно від характеру, стану й мети, яким підпорядковане суспільне виробництво. Важливі умови реалізації З. е. ч.: науково-технічний прогрес, раціональніше використання засобів виробництва та робочої сили, впровадження нових технологій, стабільне підвищення виробничої кваліфікації, культурно-технологічного рівня працівників, організації виробництва та праці, пошуки нових методів управління господарством, насамперед економічних та ін.




Закон економії часу