Predmety


Закони про тимчасовий державний устрій України

Закони про тимчасовий державний устрій України – закони, які виконували роль тимчасової Конституції Української держави з 29.IV. по 14.ХІІ.1918. Формально ухвалені власноручно гетьманом П. Скоропадським і головою уряду, якого насправді ще не було, а фактично написані під диктовку окупаційної влади. Визначали компетенцію гетьмана, Ради міністрів, Генерального суду, церкви, права і обов’язки громадян та законодавчу процедуру. Гетьман ставав верховним правителем Української держави (без його санкції жоден закон не набирав сили), призначав отамана Ради міністрів, формував і скасовував Кабінет міністрів у повному складі, призначав і звільняв інших вищих посадових осіб, керував закордонними Справами, ставав верховним воєводою армії і флоту, оголошував ту чи іншу територію на воєнному, облоговому або виключному стані, відав помилуванням засуджених, податковою політикою тощо. Рада міністрів і члени уряду наділялися правом і обов’язком координувати діяльність окремих відомств і відповідали перед гетьманом за загальний стан державного управління, за власні вказівки, а за порушення підлягали цивільній і карній відповідальності. Генеральний суд проголошувався вищим охоронним і захисним органом і водночас вищим судом України у справах судових та адміністративних. На нього покладалися також обов’язки опублікування законів. Голова Генерального суду, як і всі інші генеральні судді, призначався гетьманом. У спеціальному розділі “Права і обов’язки українських козаків і громадян” насамперед наголошувалося не на правах, а на обов’язках населення захищати режим, сплачувати податки і мито та відбувати інші повинності. Далі у документі проголошувалося: 1) право на недоторканість особи (“ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, законом визначеній; ніхто не може бути затриманий під стражею, крім як у випадках, законом визначених; ніхто не може бути судимий і покарання, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами”); 2) право на недоторканість житла (“оселя кожного недоторкана. Робити обшукання й виїмку у будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як у випадках і порядку, законом визначених”); 3) право на вільне обрання місця мешкання і працю (“придбати і відчужувати майно і без заборони виїзжати за кордон Української держави”); 4) право на зібрання (“українські козаки і громадяни мають право робити зібрання в межах, не шкідливих законам, мирно і без зброї”); 5) свободу слова і друку (“кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами”); 6) право на об’єднання у громадські організації (“українські козаки і громадяни мають право гуртувати громадян у спілки в межах, не противних законам”); 7) свободу віросповідання (“всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно свобідним відправленням їх віри і богослужінням по обряду оної”). Однак “первенствуючою в Українській державі” визнавалася православна християнська віра. Ці закони були обов’язковими для всіх українських громадян і чужоземців, які перебували на території України. Усі вони мали бути опубліковані і до обнародування не набували чинності. Незнання закону не позбавляло винного від відповідальності за порушення його. Проекти законів розроблялися у міністерствах, обговорювались і схвалювалися на засіданнях Ради міністрів, а потім передавалися гетьману на затвердження. Право офіційного тлумачення законів надавалося членам уряду, але таке тлумачення підлягало попередньому схваленню Кабінетом міністрів. У грудні 1918 р. 3. п. т. д. у. У. були скасовані Директорією.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...