Зброя та військове спорядження

НАРОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СВІТУ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ

§ 6. Сільськогосподарські культури в середньовічній Європі

4. Зброя та військове спорядження

В епоху Середньовіччя людина майже все життя була пов’язана зі зброєю. Свободу і честь, дім і багатство не просто було захистити юридичними параграфами. Упродовж багать” століть долі людей вирішували поєдинки, битви, повстання, заколоти, змови, родові й особисті чвари. Усе це сприяло інтенсивному розвитку зброярства.

Найпоширенішою наступальною зброєю були спис і довгий

меч. При потребі залучали великий лук зі стрілами, піки та арбалети. У VII ст. з’явилася шабля. Одним із важливих нововведень у ранньому Середньовіччі стало стремено. Без нього кінний воїн не міг міцно триматися в сідлі, а кавалерія здебільшого складалася із загонів кінних лучників, які не билися з ворогом на мечах чи списах. Застосування стремена вплинуло на розвиток важкої кавалерії – майбутнього рицарства. Під час рукопашного бою використовували також ножі, сокири чи булави. Вершника стягували
з коня за допомогою алебарди – нової зброї, утвореної від поєднання довгого списа із сокирою.

До VIII ст. в бій чи на поєдинок воїн вирушав у панцирі. У бідних людей панцирі були переважно дерев’яними, а в заможніших – шкіряні, з нашитими на них металевими пластинами. Пізніше використовували також кольчугу – захисне військове спорядження ззаду робили її зручною при їзді верхи. Кольчуга звисала до колін. Згодом входять у вжиток кольчужні панчохи та рукавиці, тож все тіло, крім обличчя, було закритим. Із XIV ст. обладунки стали суцільними. їхню основу становила не кольчуга, а лати з металевих лусок чи пластинок. Це було зумовлено, з одного боку, вдосконаленням зброярського ремесла, а з іншого – поширенням арбалетів, проти яких кольчуга надійно не захищала.

 Зброя та військове спорядження

Рицарський обладунок. XV ст.

ПІКА – різновид довгого полегшеного списа з гострим металевим наконечником.

Голову воїна закривав капюшон, підбитий м’якою тканиною. Зверху одягався шолом із захисними пластинами, що прикривали ніс і щоки, або ж на обличчя опускалося забрало зі спеціальними прорізами для очей. Ще одним надійним прикриттям воїна був щит.

Винайдення вогнепальної зброї відкрило новий етап у військовому ремеслі. Відомо, що порох у Європу прийшов зі Сходу через посередництво арабів. Припускають, що активне поширення пороху пов’язане з вдалими алхімічними дослідами німця Бертольда Шварца із Фрайбурга. Він був монахом-францисканцем, роки його життя невідомі. За одними свідченнями, Б. Шварц жив наприкінці XIII ст., за іншими – у другій половині XIV ст., бо нібито 1380 р. навчав виготовляти порох венеціанців. У той же час починають використовувати гармати та рушниці. Мистецтво виготовлення гармат стало досить розвиненим у Західній Європі завдяки одному з найбільш мирних ремесел – литтю дзвонів.

 Зброя та військове спорядження

Лучник і арбалетник

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XIV ст. Із “Хроніки Тарвіса” про бомбарди (гармати)

…Ці бомбарди, яких досі не бачили і про яких і мови ніколи не було в Італії, дивовижним чином виготовлені венеціанцями. Вірно, бомбарда – це дуже могутній залізний пристрій: спереду у нього широкий канал, у який вставляють круглий камінь, а ззаду – труба, вдвічі довша, ніж згаданий канал, з яким вона зв’язана, однак вужча; з боку дула в цю трубу закладають чорний порох, що виготовляється із селітри, сірки та дерев’яного вугілля. І отвір цього дула затуляється дерев’яним затвором…

Після того, як з іншого боку вкладуть круглий камінь, до малого (запального) отвору в трубі підносять вогонь; порох запалюється і виверження каменю відбувається з величезною силою.

 Зброя та військове спорядження

Віз. Німеччина. Мініатюра. 1350р.

 Зброя та військове спорядження

Сідло. Угорщина. XV ст.

Середньовічні люди – рицарі, купці, ремісники, монахи, паломники – перебували в постійному русі. Однак пересувалися вони досить повільно, тому що тодішні транспортні засоби не мали великої швидкості. Було три види транспорту: сухопутний, річковий і морський.

Так, розвиток сухопутного транспорту був тісно пов’язаний зі станом доріг. Ще давні римляни проклали добре вимощену мережу шляхів, яка створювалася передусім у військових інтересах. Однак у ранньому Середньовіччі каміння та брили зі збудованих римлянами доріг інколи бездумно використовувалися як будівельний матеріал. Більшість тогочасних доріг була вузькою, деколи настільки, що два вози не могли на них роз’їхатися. Зразковою вважалася така дорога, на якій рядком безперешкодно могло проїхати троє коней. У найкращому стані знаходилися дороги Франції, завдяки запровадженню королівською владою та монастирями спеціальних повинностей щодо їхнього будівництва та утримання. Цікаво, що частина з них була вимощена вже наприкінці XI ст.

Упродовж XII-XIV ст. у зв’язку з розвитком торгівлі з’являється чимало нових шляхів. Відбувається своєрідна “дорожна революція”. Проте ці нові дороги, протоптані полями, луками чи лісами, були переважно Грунтовими й часто мало чим відрізнялися від звичайних стежок. Пересуватися ними можна було тільки в хорошу погоду. Взимку та під час дощів вони ставали непрохідними.

Основним способом транспортування вантажу залишався в’ючний. Він передбачав доправляння спакованого вантажу на спинах тварин, зазвичай, ослів чи мулів. Послуговувалися також і возами, запряженими спочатку волами, а з часом – і кіньми. Вирішальну роль у використанні коней як тяглової сили відіграли поява хомута, залізної підкови й дишла. Віз став легшим, бо винайшли колесо зі спицями та залізним ободом. Паралельно з удосконаленням транспортних засобів покращувалися й шляхи сполучення. Усе це разом дозволило перевозити важчі вантажі.

Оскільки римські мости були практично зруйновані, а нових з’явилося не так і багато, потоки й ріки деколи доводилося переходити вбрід. Більше мостів почали будувати в середині XII ст. Так, упродовж 1135-1146 pp. поблизу Регенсбурга спорудили кам’яний міст через Дунай. Найчастіше зводили мости через невеликі річки. Переважно вони були дерев’яними й деколи настільки слабкими, що віз не міг ними проїхати. Іноді біля мосту будували каплицю й пожертви віруючих використовували також для ремонтних робіт. Крім того, із проїжджих майже завжди збиралося мостове мито. Бувало, місцеві феодали зумисно псували дороги та мости у своїх володіннях, аби з розхитаних возів падав вантаж. За тодішніми звичаями такий вантаж переходив у їхню власність. Цей принцип відображено в народній приказці: що з воза впало – те пропало. А іноді феодали самі вдавалися до розбійних нападів.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

X ст. Чернець Рішер (Ріхер) про стан середньовічних мостів

У сутінках я ледве розгледів міст, під’їхав до нього, уважно обдивився й був пригнічений новою неприємністю в дорозі. У мості виявилося стільки дірок, що в той час навіть городяни навряд чи перейшли б його, якби мали нагальні потреби. Мій невтомний попутник із Шартра, людина бувала, досвідчений мандрівник, пошукавши довкола човен і не знайшовши жодного, повернувся до небезпечного мосту і, хвала небу, все-таки провів по ньому коней неушкодженими. Підкладаючи під ноги коням у місцях прогалин то щит, то знайдену десь дошку, то згинаючись, то прямо, то повільно, а то бігцем, він зрештою успішно переправив мене з кіньми.

Перепони на дорогах і повільність сухопутного транспортування робили особливо важливим водний транспорт. В епоху Середньовіччя такі ріки, як Дунай та Рейн, становили першорядну лінію зв’язку та давали можливість перевозити товари й інформацію набагато швидше, дешевше й надійніше, ніж сухопутні засоби. З XI ст. почали прокладати канали, які дозволяли безперешкодно пересуватися від однієї річки до іншої. Наприклад, 1257 р. в Мілані розпочав роботу 50-кілометровий канал, будівництво якого тривало понад 80 років. Річками, їхніми притоками та штучними каналами на плоскодонних барках і великих баржах перевозили об’ємні вантажі. Баржі ходили під вітрилами, мали систему веслування, а при необхідності їх тягли волоком. Для дрібніших річкових переправ застосовували й звичайні човни. Під час пересування річками також доводилося сплачувати мито.

Морський транспорт відрізнявся від річкового передусім своїми масштабами. Морські судна рухалися вздовж узбережжя, тривале плавання взимку вважалося ризикованим. У IX ст. найбільш витривалими були скандинавські судна з високими бортами, пристосовані для далеких морських переходів. На їхньому борту могло розміститися від 200 до 300 осіб. Такі судна візантійці називали “карабія”. Очевидно, звідси й походить слово “корабель”.

 Зброя та військове спорядження

Міст у Флоренції. Сучасне фото

 Зброя та військове спорядження

Печатка із зображенням корабля. XIII ст.

 Зброя та військове спорядження

Висадка військ Вільгельма Завойовника на англійський берег. Фрагмент гобелену з Байо.

Упродовж XIII-XV ст. відбуваються відчутні зрушення в суднобудівництві. Першість у цій справі вели німецькі та середземноморські майстри корабельної справи. Вони будували галери, які пересувалися на веслах, іноді з допомогою вітрил, а також одно-, дво – і навіть трищоглеві кораблі: галіоти, коки, караки. Такі судна мали місткість 500-600 тонн, на їхньому борту могли розміститися понад 1000 осіб. Крім того, з’являються та удосконалюються прилади й пристосування, що полегшують мореплавство: кермо, компас, морські карти. Зводяться також нові маяки. Скасовується так зване берегове й запроваджується морське право, яке передбачає ширші можливості для мореплавців. Зокрема, накладається заборона на привласнення феодалами вантажів із суден, що розбилися в їхніх володіннях.

Регулярного поштового зв’язку в період середньовіччя не було – листи та новини приносили посли, гінці чи взагалі випадкові люди. Деколи важлива інформація приходила з великим запізненням. Наприклад, звістка про смерть німецького імператора Фрідріха І Барбаросси надійшла до його сина Генріха через чотири чи п’ять місяців. У XIII ст. з Візантії в Європу було завезено спеціально підготовлених поштових голубів. Перешкодою для розвитку поштового зв’язку був і низький рівень освіченості тогочасного суспільства.

 Зброя та військове спорядження

Д. Гірландайо. Молода жінка. 1486 р.

Люди раннього Середньовіччя мали на диве одноманітне вбрання. В одязі знатної людини й селяни на не було великих відмінностей. Майже не відрізнявся чоловічий і жіночий одяг. Основу одягу становили короткі штани та спідня лляна сорочка, яка сягала до колін і перепоясувалася. Поверх неї одягали ще одну верхню сорочку, виготовлену з цупкої тканини; вона сягала трохи нижче пояса. У чоловіків рукави верхньої сорочки були довшими й ширшими, ніж у жінок. Усе це вбрання одягалося через голову, тому що гудзиків тоді ще не було. Заможні люди носили як верхній одяг ще й плащ простого покрою. Чоловіки перекидали його через плече, а жінки вкривали ним плечі повністю. Наприкінці раннього Середньовіччя почали одягати плащ із капюшоном. На ногах як у чоловіків, так і в жінок були однакові гостроносі черевики, причому без розрізнення на лівий та правий.

 Зброя та військове спорядження

Пулени

ПУЛЕНИ – чоловіче взуття з довгими загнутими догори носками, які іноді прикрашали фігурками звірів, дзвіночками і навіть маленькими дзеркальцями.

 Зброя та військове спорядження

В. Карпаччо. Портрет рицаря

Важливим елементом одягу в епоху раннього Середньовіччя був пояс, який, крім прямого призначення, ще й заміняв кишені. Річ у тім, що на той час кишень як таких взагалі не існувало. Усе необхідне людина носила в торбинках і гаманцях, прив’язаних до пояса. При потребі в пояс зашивали монети чи листи.

У XII ст. спостерігаються зміни в манері одягатися. Саме з цього часу з’являються перші ознаки моди, відбуваються відносно незначні зміни в уяві людини про те, що варто носити. У цей час жінки почали носити спідниці, а чоловіки – довгі панчохи, які прикріплювалися до пояса коротких штанів. До того ж фасони одягу змінилися завдяки появі гудзиків.

Спостерігаються також відмінності між одягом знаті, городян і селян, що були пов’язані передусім із кольором.

Простолюд мав носити чорне, сіре та коричневе вбрання, тоді як знать – червоне, зелене, синє. Одяг знаті й городян прикрашали орнаментальною вишивкою, мереживом і навіть коштовним камінням. Убрання стали виготовляти з бавовняних і шовкових тканин професійні ремісники. Домотканий одяг залишився лише в селян.

У XIII ст. замість верхніх сорочок почали носити приталений шерстяний одяг, що вдало підкреслював фігуру, особливо в жінок. Іншим новим елементом, зокрема в багатих жінок, була безрукавка з гудзиками, прикрашена вишивкою та облямована хутром. Самостійною деталлю одягу поступово стає капюшон, який відокремився від плаща. Так з’явилися перші головні убори – шапки, ковпаки, капелюхи. Серед городян особливо популярними були берети. Заможні люди носили берети з дорогих тканин, оздоблені хутром і коштовним камінням.

Пізнє Середньовіччя можна назвати карнавалом моди, адже ніколи досі народи Західної Європи не одягалися гак примхливо та яскраво. Серед знаті простежується прагнення зробити талію якомога тоншою і в жінок, і в чоловіків. Жінки намагалися досягнути свого ідеалу з допомогою сукні особливого покрою та шнурівки. Від жінок не відставали й чоловіки. У XIV ст. чоловічі панчохи трансформувалися в штани сучасного типу. Крім того, майже кожен знатний чоловік починає носити вузький короткий камзол, застібнутий на всі гудзики. Поверх камзолу й довгих за – вужених штанів одягалося ще вбрання довільного крою з широкими рукавами або прорізами замість них. Такий верхній одяг шили, як правило, з оксамиту.

Селяни носили переважно дерев’яне взуття. Брудними міськими вулицями часто пересувалися в патінах – дерев’яних колодках із високими підборами. Інше взуття було переважно шкіряне, без підборів. Із XII ст. почали шити черевики з витягнутими носками. У XIV ст. в Бургундії з’являється особливий вид взуття знатних чоловіків – пулени. Моду на пулени запровадили рицарі, щоб підкреслити свою непричетність до фізичної праці. Потім взуття стали видовжувати й багаті бюргери.

 Зброя та військове спорядження

Брошка із зображенням Клеопатри. 1590 р.

 Зброя та військове спорядження

Камея із зображенням орла. Мюнхен. 1230 р.

Членам королівської родини дозволялося носити пулени завдовжки до 70 см, родовитим дворянам – до 60 см, простим рицарям – до 45 см, городянам – до 30 см а простолюдинам – до 15 см. Довгі носки таких черевиків підв’язували до коліі або навіть до пояса.

Знала епоха Середньовіччя й рукавиці. їхнє виникнення зумовили потребі селянського побуту. Але поступово рукавиці стали елементом розкоші й набули символічного значення: увійти в рукавицях у церкву вважалося непристойністю, потиснути руку приятелеві, не знімаючи рукавиці, сприймалося як образа. Врученні рукавиці означало визнання васальної залежності. Кинути її першим кому-небудь було способом виявлення презирства й виклику суперника на двобій. Рукавиці були невід’ємним атрибутом соколиного полювання, коли птаха тримали на руці Виготовляли рукавиці з оленячої, телячої та овечої шкіри.

Не лише жінки, а й чоловіки носили різноманітні прикраси: персні, браслети, намиста, ланцюжки, брошки, розшиті шовком гаманці, золотисті та сріблясті гудзики тощо. Представники знаті чимало уваги приділяли своєму тілу. За шалені гроші вони купували в торговців зі Сходу косметику, бальзами, ароматичну олію, парфуми.

Убрання мало не тільки практичну мету, воно визначало місце людини в суспільстві. Звідси й прагнення виразити себе в одязі, не шкодуючи коштів. Багаті городяни намагалися не відставати в розкоші від сеньйорів. Королівська влада вимагала від бюргерів носити вбрання з тканин темних відтінків, а їхнім дружинам під страхом покарань не дозволяли одягати шовкові сукні, довгі шлейфи та хутро. Однак ці укази не виконувалися, тому що тоді, як і нині, жінки йшли на все, аби лишень бути гарними.




Зброя та військове спорядження