Педагогічні погляди Григорія Сковороди

Історія педагогіки України

Розділ ІІІ

НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА УКРАЇНИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

6. Педагогічні погляди Григорія Сковороди

Життя і діяльність філософа, самобутнього просвітителя, гуманіс та, педагога, поета Григорія Сковороди (1722 – 1794) – це життя патріота, вірного сина українського народу. У 12 років він вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався в 1734 – 1741, 1744 – 1745, 1751 – 1753 роках.

Досить довге навчання охоплювало й тривалі подорожі країнами Західної Європи. Він опанував латинську, грецьку, польську,

німецьку та церковнослов’янську мови. Сучасник Руссо і Дідро, Лессінга і Гердера, Новикова і Радищева, Г. Сковорода глибоко сприйняв дух тогочасного просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в торжество правди й справедливості.

З 1751 до 1769 р. Григорій Сковорода з перервами викладав мови, етику, поетику в Переяславському колегіумі. Розроблений ним курс поетики був заборонений церковниками. У 1754 – 1759 рр. працював домашнім учителем у с. Коврай. У 1759 – 1764 рр. викладав поетику в Харківському колегіумі, але через сутички зі світськими й духовними наставниками закладу вимушений був залишити

викладання. У 1768 р. його запросили в цей самий колегіум читати курс лекцій з катехізису. Прочитаний ним курс лекцій “християнського добронравія” становив основу його праць “Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной” (1753 – 1754) та “Начальная дверь ко христианскому добронравию” (1766). Викладена у цих працях концепція моралі принципово розходилася з церковними догматами. В результаті його звільнили від викладання в Харківському колегіумі.

Вороже ставлення церковної верхівки до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусило Григорія Сковороду залишити викладання й розпочати життя мандрівного філософа, яке тривало 25 останніх років його життя. Він любив жити в селянському середовищі, переходити від слободи до слободи, з села в село, з хутора в хутір; його зустрічали й проводжали з любов’ю, всюди він був свій.

Як філософ Григорій Сковорода відомий насамперед своїми про-світницькими етичними ідеями, заснованими на критиці соціальної не рівності, паразитизму експлуататорських класів, на моральному звеличенні трудового народу. В центрі уваги Григорія Сковороди, як і всіх просвітителів XVIII століття, була проблема людського щастя. Сенс життя людини він вбачав у самопізнанні, а щастя – у праці, яка відповідає її природним нахилам.

Тому для Сковороди людина – це не просто тілесний індивід, це окремий світ, “мікрокосмос”. Пізнання людини означає, за Сковоро-дою, не просто знання її тілесної організації (плоті), а осягнення її внутрішньої, духовної природи. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Мислитель не за-перечує ролі й значення наукових і технічних досягнень, але наголошує на недостатності прогресу самого по собі для людського щастя. Він чи не першим із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду.

Григорій Сковорода повстав проти соціального поневолення людини, проти влади речей, здирства, користолюбства, наруги над вільним потягом людини до відповідної її нахилам, “сродної”, праці. Ідея Григорія Сковороди про забезпечення всім і кожному “сродної” праці передбачала перебудову суспільного життя на основі перетворення праці у найпершу потребу і найвищу насолоду. Його критика спрямована проти паразитизму панівних класів, проти використання ними результатів людської праці для задоволення егоїстичних, “плотських інтересів”.

Головний педагогічний принцип Сковороди – розвиток природних здібностей людини. Суттєві моменти його педагогічної теорії і практики, викладені у віршах, байках та у філософських творах, давно привернули увагу дослідників.

Метою виховання він вважав не тільки навчити знаходити істину, пізнавати явища природи, а насамперед – прищепити благородні почуття, такі як дружба, вдячність, любов. Природу людини характеризує не стільки її розум, скільки “благое серце”, “добра воля”, тобто схильність до здійснення добрих вчинків. Природа “єсть всенародная и истинная учительница”. Та це не означає, що процес виховання відбувається стихійно, сам собою. Ролі педагогічної науки, вихователя, школи Григорій Сковорода надає важливого значення. Хто бажає нав-чити інших мудрості життя, повинен довго навчатися сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло, наголошував він.

Освіту Григорій Сковорода розглядав як один з основних засобів у реалізації свого соціального ідеалу. Виходячи із своєї філософської концепції та особистого педагогічного досвіду, він обгрунтував низку актуальних проблем. Вирішуючи їх, зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки. У притчах, байках, листах філософ оголошував війну невігластву. Він критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного благородства, манери світської поведінки.

Як до одного із засобів виховання Григорій Сковорода звертався до рідного слова, народної творчості. Він засуджував механічне засвоєння чужоземних педагогічних теорій, стверджував, що люди простого звання здатні до самостійної педагогічної діяльності. На глибоке переконання мислителя, освіта має бути доступною для всього народу.

У його педагогічних поглядах відбились основні напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини і народу. У притчах та байках Сковорода висміював без-духовне дворянсько-аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого – утвердження високих моральних якостей, формування гармонійно розвинутої людини.

Григорій Сковорода наголошував, що в кожній людині закладені великі творчі сили, здібності. Завдання педагога полягає передусім у тому, щоб ці здібності розпізнати і відповідно розвинути. “Клубок сам собою поточишся из горы, отними только препятствующий камень претыкания. Не учи его катиться, а только помогай. Яблони не учи родить яблока, уже сама натура ее научила…”

Григорій Сковорода твердив, що природа, вільні нахили, а не штучна муштра, є основою виховання. Він відкидав поширене тоді серед панівних класів захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків як природних вихователів своїх дітей, підносив принцип гармонійного виховання розуму, серця і тіла, обстоював тру-дове виховання.

У притчі “Благодарний Еродій” Григорій Сковорода протиставляє дві системи виховання: демократичну та реакційну і фактично викладає основи своїх педагогічних поглядів.

Письменник вірить у здібності народу, всіляко підносить його мистецтво слова і виживання, протиставляючи їх “желудковой и череватой философіи”, яка пропагує спосіб життя та освіти панства. Вустами мудрого птаха Еродія він так пояснює різницю між вихованням бідняків і панівних класів: “У них воспитаніе дело драгое. У нас же вельми дешевле. Мы воспитываем даром. В них же великою ценою”.

Автор уявляє ідеал виховання людини згідно з її природними дани ми. На його думку, “главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое здравие; 3) научить благородності!”.

У своїх працях Григорій Сковорода поверховій “світській” освіті протиставляв трудову освіту і виховання, обстоював переваги народної педагогіки. Виходячи з положень гуманізму, вій звертав увагу на важливе значення у вихованні поваги педагога до особистості дитини. Він підкреслював, що чуйність, гуманність і чесність можуть сформувати у юнацтва тільки такі педагоги, яким ці риси властиві.

Високо цінуючи працю вчителя, Григорій Сковорода був до нього вимогливим. Учитель, твердив він, приклад для інших, його шлях тернистий, але “труд сладостен, если ты к сему рожден”. ” Учитель повинен вміти володіти голосом, уміти викладати прилично, тихо без крику”.

Твори Григорія Сковороди, залишаючись у рукописах і списках, за його життя були відомі досить обмеженому колу читачів. Окремі його пісні увійшли до репертуару кобзарів і лірників, анонімних наслідувачів XVIII – XIX ст. Перше наукове видання творів Григорія Сковороди у 1894 р. здійснив Д. І. Багалій.

Григорій Сковорода збагатив і продовжив найкращі традиції вітчизняної педагогіки. Його педагогічні ідеї розвивали Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко. Вони вплинули на освітню діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, на формування педагогічних поглядів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

Іван Франко зумів визначити місце Григорія Сковороди в історії нашої духовної культури. Він справедливо розглядав Григорія Сковороду як постать “вельми замітну в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітнішу з усіх діячів XVIII віку”.