Поєднання раціоцентризму та кордоцентризму – одна з передумов національного відродження України

Філософія світ людини

Свідомість та самосвідомість як даність та як проблема

Поєднання раціоцентризму та кордоцентризму – одна з передумов національного відродження України
Розглядаючи проблему раціонального облаштування власної “домівки буття” як єдино можливого способу подолання кризи ідентичності і ствердження впевненості у завтрашньому дні, слід ще раз повернутися до питання про роль, значення і нове прочитання гуманізму. В умовах гострої системної кризи в Україні усе частіше почали лунати голоси про те, що вік

гуманістичних (тобто таких, які ставлять у центр своєї уваги людину і її проблеми) підходів взагалі минає, їх треба забути і спиратися лише на технократичний спосіб розв’язання тих чи інших проблем.
Такий спосіб мислення, мислення структурами, коли людина не тільки в теорії, але і в житті перетворюється на фактор зрозумілий, свідчить лише про теоретичну розгубленість, лише про якісь відчайдушні пошуки засобів за відсутності цілей і висхідних смислових орієнтирів у сукупній людській життєдіяльності. Філософсько-антропологічні підходи допомагають проясненню цих буттєво-укорінених смислових орієнтирів і тим самим ствердженню гуманістичних засад суспільної життєдіяльності у їх сучасному прочитанні. Тобто, коли йдеться про самосвідомість сучасної людини, її прагнення і сподівання, то у глибинних своїх підвалинах вони будуються на бажанні раціонального облаштування власного буття, яке максимально звузило б можливості деперсоніфікації, знеособлення і відчуження, відкривало б шляхи для повноцінного самоствердження, що можливе лише за умови врахування усієї складності, неоднозначності й суперечливості людської природи. І до таких особливостей, фундаментальних рис людського єства належить те, що людина є єдністю, сукупністю, ансамблем душі й тіла, макрокосмосу і мікрокосмосу, а людська суб’єктивність включає в себе не лише розум, але і волю, та почуття. Тому, коли йдеться про раціональне облаштування світу в його раціональному розумінні, потрібно завжди виходити з об’ємності, багаторівневості природи людини як істоти буттєво-укоріненої, урівноваженої й екзистенційно напруженої, відповідальної, здатної до здорового глузду і, водночас, безумства, істоти, що працює, грає, сміється, плаче, страждає, творить, руйнує, переживає, воліє, стверджує і стверджується в усіх можливих різноспрямованих проявах, бажаннях і діях. Тобто, поруч із тілом людини та її внутрішнім світом, системою екзистенціалій (страх, турбота, вибір, совість, свобода, відповідальність, часовість, доля, драматичність існування тощо) справжнє, не спаплюжене людське буття характеризується такими вагомими складовими, без яких воно було б просто неможливим, як повноцінне, не понівечене довкілля, розвинена система спілкування – комунікація в культурі, артефакти культури (техніка і світ олюдненої природи), зрештою – творчою самореалізацією особистості.
Якраз виходячи з усіх цих складових людського єства, враховуючи їх, можна говорити про облаштування людиною дому власного буття, взятому в його сучасному прочитанні. При цьому слід особливо підкреслити, що такий підхід відповідає глибинним традиціям української духовної культури, їх визначальним характеристикам, зокрема сформульованим П. Юркевичем у його “філософії серця”. П. Юркевич розуміє як завдання філософії розкриття роботи душі, а душевна діяльність, своєю чергою, нерозривно пов’язана зі ствердженням у людському житті засад добра, істини добра. Пошук останньої, за переконанням П. Юркевича, ніяк не може обмежуватися лише пізнавальною діяльністю розуму. В кожній людині її душа перебуває у нерозривному зв’язку з тілом, відтак постає питання про тілесний орган душевної організації. Таким органом є, вважає мислитель, не мозок, а серце, яке і є осередком душевного життя людини і визначає цілий спектр істотних рис особистісного життя, починаючи від тілесних сил людини, її душевної та духовної сфер, пристрастей і бажань і закінчуючи моральним життям людини, бо ж визначає добре і зле у її намірах і вчинках. Відтак справжня, людино мірна мораль у людських стосунках визначається не голим обов’язком, а людською природою в цілому, наріжним каменем якої і виступає серце як осереддя любові й щирості. Отже, лише у гармонії, злагодженості розуму та серця, або ж, як тоді було прийнято говорити, знання і віри й полягає та глибинна засаднича підвалина, яка дає змогу вибудовувати повноцінне людське буття.
Іншими словами – саме узгодження, поєднання раціоцентризму та кордо-центризму може у методологічному плані значно прислужитися при розв’язанні гострих кризових явищ сьогодення і пошуку тих висхідних смислових орієнтирів, за якими можна було б відновлювати цілісність та органічність як на особистісному, так і на соціокультурному рівнях, може відбуватися постійний процес становлення людського і розумного в людині.
До таких смислових орієнтирів передусім належить буття людини у світі, або залученість. Саме залученість, а не просто закинутість. Велич людини – у її здатності розв’язувати екзистенційні дихотомії, усвідомлювати власні межі й долати їх. По-новому в такому контексті постає проблема людського “Я” і його тотожності. Остання може бути з реалізованою лише тоді, коли людина відкрита для світу, для інших людей, здатна до повноцінного спілкування і самовіддачі. Людина за своєю природою є буттям для інших і лише завдяки цьому відбувається як особистість.
Не менш важливим смисловим орієнтиром, визначальною для людини цінністю є відповідальність: перед іншими, собою, товаришами, родиною, відповідальність за доручену справу, зрештою – відповідальність за подальшу долю буття. І лише на цій основі може йтися про ідентифікацію власного “Я”. У цьому ж контексті можна говорити і про свободу (вільної думки і дії), про свободу як постійне зусилля особистості, спрямоване на подолання будь-яких негараздів, віднайденню засад істинно людського буття.
Висхідною цінністю для особистісної самоідентифікації, для повного, різнопланового розкриття природи внутрішньої є припасованість, неконфронтапійність людини і природи зовнішньої, людини і довкілля.
Наступним смисловим орієнтиром для сучасної людини є необхідність відпрацювання і ствердження у соціальному житті й суспільній психології таких механізмів, які б не роз’єднували людей і не вносили дисгармонію в їхні душі, а які, навпаки, виводили б їхнє співбуття на цивілізовані, по-сучасному раціонально відпрацьовані й людиномірно зорієнтовані обрії, що давало б можливість постійно функціонувати в соціокультурному середовищі й гідно, по-людськи почуватися в ньому окремій особистості.
І, нарешті, говорячи про визначальні людські цінності, котрі задають їй висхідні смисложиттєві орієнтири, не можна оминути таку з них, як необхідність нового пошанування простих людських вартостей: сім’ї, дружби, товариських стосунків, інших форм не рольового, неконкурентного спілкування тощо. Та водночас норм моралі й почуттів, які б виходили за межі утилітаризму і голого розрахунку.
Отже, поєднання, гармонізація раціоцентризму та кордо-центризму є необхідною передумовою ствердження некласичної раціональності на українських теренах, реалізація у суспільній життєдіяльності самосвідомості, зорієнтованої передовсім на внутрішні достовірності, а вищенаведені смисли є відправними моментами, орієнтація на які була б запорукою подальшого поступу в обопільному процесі створення нормальних умов для реалізації кожним своїх життєвих шансів і побудови відпрацьованої, нормативно закріпленої комунікативної системи, відпрацьованої структури соціокультурних механізмів повноцінного, заснованого на не цинічних моральних засадах співбуття людей.
Підсумовуючи, зазначимо, що проблема свідомості та самосвідомості є однією з визначальних як для з’ясування кризи просвітницької моделі облаштування буття, так і для пошуків більш різновекторної сучасної моделі такого облаштування. Сучасне світобачення відштовхується від визнання неоднозначності, багаторівневості людського єства і, відповідно, світу людини. Йдеться про поєднання в цьому світі раціонального та ірраціонального, душевного й тілесного, божественного й диявольського, творчого й деструктивного. На сьогодні з’ясовано чимало сфер: несвідомого і підсвідомого, часом утаємниченого і страшного в людській природі. Чи означає це, ніби треба відмовитися від свідомої поведінки й ціле-раціональної діяльності? Чи йдеться все ж про наполегливі пошуки гармонізації несвідомого та свідомого в найрізноманітніших аспектах. Ідеться також про використання багатого методологічного інструментарію феноменології, герменевтики та психоаналізу для більш об’ємного осмислення сфери людського буття як екзистенційно-напруженого. Йдеться, нарешті, про врахування величезної значущості архетипів колективного несвідомого, питання про які набуває нової актуальності, зокрема з огляду на появу у вітчизняних дослідженнях спроб радикального переосмислення теорії архетипів К. Г. Юнга, як і про не меншу значущість міфологічно-символічної, семіотичної сфер, котрі відіграють принципову роль у людській життєдіяльності.