Історія педагогіки України
Розділ IV
ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII-XIX ст.
8. “Родинне виховання” дітей дошкільного віку
Розвиток капіталізму в другій половині XVIII – XIX ст. зумовив значне майнове і станове розшарування українського суспільства. У зв’язку з цим виховання й освіта дітей визначалися належністю їхніх родин до певного класу, стану, верстви.
Втім, до початку XX ст. селянство залишалося основною масою на-селення України. Близькість до природи, шанування народних традицій, пов’язаних із нелегкою
Основу виховання становила народна мораль гуманістичної спрямованості з ідеалами добра, праведливості, честі, гідності, працьови тості, з певним сприйняттям природних явищ – раціональним і водночас емоційним. Селяни дотримувалися здорового способу життя, що в поєднанні з фізичною працею на свіжому повітрі забезпечувало
Виховання дітей дошкільного віку завжди посідало центральне місце в родинній педагогіці. Врешті витворилась окрема галузь народної педагогіки – народне дитинознавство, яке вивчає вікові та психологічні особливості дитини, закономірності й засоби формування її як особистості.
Дитину завжди вважали даром Божим. Любов до дітей, бажання зростити їх добрими і здоровими поєднуються з емпіричними знаннями про дитячу природу.
Народна педагогіка грунтується на родинних почуттях, на моралі й звичаях, витворених у сім’ї. Збереження родинних зв’язків, від яких іноді залежало виживання окремої людини, забезпечувалося вихованням відповідного ставлення в дітей. Гріхом вважалося незнання чи нехтування родоводом. Спокутувати цей гріх могло випасти й наступним поколінням. Виховними заходами служили свята. У свята завжди згадували членів роду, розповідали все, що позитивно характеризувало їх. На свята вносили символ роду – перший вижатий сніп. Спеціальними символами в українській мові вирізняли кревних родичів з тих, які в силу обставин потрапили до родини: батько – вітчим, мати – мачуха, син – пасинок, дочка – пасербиця. Є також слова, які позначають вікові родинні зв’язки: онук – правнук – праправнук, баба – прабаба – прапрабаба тощо.
Культ матері в українців існував з давніх часів. її провідна роль у роді, чимале значення в моногамній сім’ї визначали й відповідний виховний вплив на дітей. Це, зокрема, відбилося у прислів’ях: “Мати народжує тіло дитини й душу”, “Яка клепка, така й бочка, яка мати, така й дочка”. Високий авторитет матері підтримувався низкою звичаїв. Материнське благословення було необхідне, коли одружувалися, орали землю чи засівали її, входили в нову хату, вирушали в далеку дорогу. Вірили, що материнська молитва спокутувала дитячі гріхи, допомагала долати хвороби, відвертати біду, приносила успіх у справах. Завдавати матері прикрощів, зневажати її вважалося великим гріхом: “Хто матір зневажає, того бог карає”, “Хто не слухає матір, послу хає біду”. І справді, життєвий досвід, материнська мудрість часто запобігали багатьом неприємностям чи невдачам дітей. Вдячність безкорисливій материнській любові виражена в таких приповідках: “На найчудовіших землях добре, а під материнським крилом затишно”, “До чужих людей ішли за розумом, а до матері – за серцем”.
Мати – берегиня домашнього вогнища, спокою і щастя, тому вона має бути розсудливою, не піддаватися негативним емоціям, упереджувати сварки. Тобто творити доброзичливу психологічну атмосферу і бути позитивним природним чинником виховання. “Чого не дала мати, того не купиш і в пана”, ” Чого мама навчить, того й батько не перевчить”, “Нічого дивувати, така була її мати”. Мати – найперша наставниця і найщиріша порадниця в багатьох життєво важливих справах дитини: від елементарного догляду по народженні до соціалізації. Вона вчила першої молитви, відводила до школи, до першого причастя, зачинала плести весільний вінок тощо. Усе зроблене матір’ю чи отримане з її рук приносило добро й щастя, оберігало дитину. Рідну мову дитина вперше чула з вуст матері. Цю мову називають материнською. Як і мати, рідна мова є неперевершеним вихователем. Материні колисанки, співанки передають тепло й ласку родини, з якої починається батьківщина для маляти.
Жінка була в домі душею, а батько – головою. Виробився особливий кодекс, який визначав поведінку батька в сім’ї: “Коня не бий, слуги не проклинай, жінки не дражни, коли хочеш, щоб статкували. Вчи жінку без дітей, а дітей без людей”. Отже, у родині дбали про автори тет жінки – матері, зауваження дітям робили не ображаючи їхню людську гідність.
Батько для дитини мав уособлювати розум, мужність, силу, справедливість, пов’язувати з широким світом за порогом рідного дому. Слово батька мало силу закону, було безперечним. “Якщо не навчив батько, не навчить і дядько”, “Батькова лайка дужча, ніж материнська бійка”. Зморений цілоденною хліборобською працею, батько небагатослівно, іноді лише одним поглядом міг приголубити, заохотити чи осудити вчинок дитини.
Засобами виховного впливу служили як позитивні стимули, так і покарання. У час відпочинку, зимовими вечорами батько сам забавляв дітей, розповідав їм бувальщини, казки. Діти раділи таким хвилинам, були щасливими. По-різному ставився батько до синів і дочок. Дочки користувалися у батька певним привілеєм за свою слабкість, тендітність, жіночність. Він ніколи не карав дівчину фізично. Жінка, яка після одруження йшла в сім’ю чоловіка або на власне господарство, згадувала рідну домівку як осередок щастя і мала її за взірець. Ставлення батька до дружини, дочок наслідували сини.
Щоб утримати дитину від недозволеного, іноді для остраху різку чи пасок клали на видному місці. Неслухів застерігали: боги, зображені на іконах, усе бачать. Щоб приховати свої пустощі від такого свідка, діти виколювали богам на іконах очі. А щоб уникнути покарання, кидали у піч пасок чи лозину. Припускаючи тілесне покарання, батьки зважували, чи може дитина усвідомити провину. Для цього запровадили досить хитромудрий жест: “як дай ж перед нього грейцирь (крейцер – гроші) і ватру (вогонь), а оно бере ватру; як бере грейцирь, то мож бити, не шкодить”. Якщо дитина 2 – 2,5 років брала на вибір свічку, робився висновок, що вона ще мала для покарання різкою – не зрозуміє за що карають. Якщо ж обирала гроші, це означало, що вона здатна ус-відомити, за що покарана. Отже, можна застосовувати цей засіб. Фізично карати мали право лише батьки. За шкоду у чужих знімали штани чи забирали шапку, очевидно, як заставу, щоб батько прийшов за власністю і почув скаргу, а можливо, й відшкодував збитки. Батьки застосовували й погрози не дати їсти, не справити очікуваної необхідної одежини, віддати в найми, вигнати з дому. Це все були життєво важливі для дитини мотиви, які, очевидно, утримували неслуха від негативних вчинків, пустощів.
Отже, тверде батьківське слово, а можливо, й рука, допомагали усвідомити його як голову сім’ї, турботи якого треба шанувати, а добуток зберігати. Вимоги батька є нормою сімейного виховання.
Виховним засобом була праця. Спочатку сини спостерігали за тим, як батько працює, потім допомагали йому по господарству. Це сприяло формуванню у них не лише трудових навичок, а й почуття господаря. На цей ідеал орієнтувалися й дівчата, добираючи собі пари.
Отже, працьовитий, стриманий, часом суворий, але люблячий батько справляв сильний вплив на дітей. Батько виступав і як захисник вітчизни, борець з поневолювачами. Його образ пов’язаний з героїкою козацьких, гайдамацьких, чумацьких пісень. Такі батьки викликали у дітей пошану, сприяли вихованню патріотичних почуттів. Сумом і тугою сповнювались дитячі душі, коли згадували про батьків – рекрутів, бурлаків, емігрантів та інших заробітчан, які протягом довгих місяців і років були відірваними від сім’ї. У таких випадках виховним чинником був образ батька, який створила мати, чи який залишився в пам’яті маляти. Батьки дбали, щоб діти в родині зростали дружними, щоб допомагали одне одному, любили одне одного.
Поступово коло спілкування дітей розширювалось: вони спілкувалися з сусідськими дітьми, далі виходили до дитячого гурту на вулицю. Родина заохочувала дружбу, товаришування дітей, завдяки якому вони прилучалися до громади свого покоління: “Сонце і місяць, то двоє, ростіть дітки обоє”. Як правило, сільські дитячі гурти були різно-віковими, що зумовлювало їх значний виховний вплив.
У гурті діти проводили час в іграх, забавах, розповідях про те, що чули від дорослих, тощо. Це були перші дитячі колективи, де вчилися спілкуватися, пізнавали одне одного, вчилися дружити, товаришувати. Іноді ці стосунки зберігалися на все життя. На час жнив, коли все працездатне населення було в полі від світанку до смеркання, кілька сімей зводили докупи дітей і залишали їх під наглядом бабусі. Такі дитячі гурти також виконували роль суспільного виховання і були провісниками дошкільних закладів.
Народна педагогіка витворила й зберегла гуманні способи впливу на дитину, серед яких переважало виховання прикладом і заохоченням над покаранням. Враховувались також вікові особливості дітей.
Ефективним виховним чинником був природний гумор українців, який залишався з ними попри всі життєві випробування. Він сприяв вихованню оптимізму й життєрадісності, які допомагають долати негаразди, виживати. Гумор створював доброзичливу атмосферу в родині, забезпечував сприятливий для розвитку дитини емоційний стан. Цьому служили й різноманітні забави, приповідки, прислів’я, приказки тощо. Багато кумедних ситуацій, зрозумілих дітям, змальовано в байках, казках, жартівливих піснях, небилицях, які висміюють негативні риси, вчинки і цим застерігають від їх наслідування. Чимало гумору в дражнилках, прізвиськах, які часто відображають щось негативне в поведінці, зовнішності й допомагають його позбутися. Щоб не виникало образ на висміювання, існували й мирилки, які закликали налагодити дружні стосунки.
Сільська родина, як правило, складалася з трьох поколінь. Діду й бабі належало в ній почесне місце (“Поки баби – доти й ради”). Як вихователі баба й дід були незамінними: “Де баба, там і діти”. Старші в родині, вони були носіями й охоронцями моралі, звичаєвого права, християнських доброчесностей, сімейних традицій.
Баба і дід не лише доглядали малят між господарськими справами. Вони обдаровували онучат теплом і ласкою. Як тільки онук чи онука починає бігати й лепетати, баба починає з ним балачку або оповідає найперші казочки – “Телесика”, “Козу”, “Кабанця”. До сучасних прийомів розвитку зв’язної мови, активізації словника бабусі вдавалися споконвіку: спонукали дитину переказувати прослухану байку чи казку. Якщо вона помилялася, то повторювали доти, доки дитя навчиться переповідати самостійно.
Бабуся вчила дітей чемно звертатися, чемно вітатися з усіма. Застерігала від лайливих слів, згадок про нечистого, що завжди засуджувалось у родині. Онукам робили іграшки: баба – ляльок із клаптиків тканини, з природного матеріалу – різних тварин; дід – більше хлоп’ячі забавки – фуркалки, іграшкову зброю тощо. Дід і баба застерігали і боронили дітей від усіляких несподіванок, які могли їм зашкодити.
Діти відчували любов, опіку й захист: “Доки жива бабуся, я нікого не боюся”. Старенькі завжди знаходили посильну роботу в хаті, на подвір’ї. Вони бралися за справи, на які не вистачало часу у молоді. Так, дід міг бути пасічником, рибалкою, працював на баштані тощо. Баба виконувала багато хатніх справ. Під час весняних, літніх чи осінніх польових робіт утримувала все домашнє господарство. Догляд за дітьми вона поєднувала з навчанням: просила їх “допомогти” – щось потримати, подати, прибрати тощо. Поступово, крок за кроком розкривала дитині мудрі житейські заповіді, вчила раціональним господарським умінням.
Баба знайомила дитину з домівкою, подвір’ям та його мешканцями – домашніми тваринами. Дід і баба відкривали перед дітьми неписану книгу природи у саду, на городі, на луці, в лісі. Дід і баба вчили розріз няти й збирати цілющі трави, їстівні ягоди, гриби та оберігати природу: не руйнувати пташиних гнізд, мурашників тощо. Щодо цього існували перестороги: “Толочитимеш жито – залоскочуть русалки”, “Видереш лелечі яйця – згорить хата”.
Щовечора сільська родина незмінно збиралася в повному складі за столом. При цьому дотримувались ритуалу, який справляв на дітей сильне враження. Першим сідав до столу батько і як основний годувальник займав почесне місце – на покуті, під образами. Поряд на почес-ному місці садовили й діда з бабою. Перед тим, як сідати до столу, усі мили руки. Перед їдою хтось із членів родини читав молитву і за знаком батька починали їсти. Етикет забороняв сміятись, голосно розмовляти, пустувати за столом. Обідали не поспішаючи, поважно, мовчки. Непосидючих попереджали: “Якщо ногами рухаєш під столом – нечистий причепиться”, “Коли щось впало зі столу, будуть збитки”. Ці застереження й приклад батьків регламентували поведінку дітей. Якщо сім’я була велика, дітей садовили окремо.
Особливо шанували хліб, який діставався нелегкою працею і був основою добробуту сім’ї. Іноді хліба не вистачало до нового врожаю. Тому існували “хлібні” правила, які виховували ощадливість, повагу до нього. Зокрема, після заходу сонця не надрізали нової хлібини. Кусень, що впав, обтирали, цілували (мов би перепрошуючи) й клали на стіл. Не можна було залишати недоїдений шматочок хліба, запевняли, що в ньому вся сила. Крихти зі столу збирали й клали до рота або згодовували домашнім тваринам, але не викидали. Різати хліб можна було лише в руках, притискаючи до грудей, бо він святий. їсти черству цілушку вважалося на добре здоров’я. Отже, її не викидали. Хліб з почтом супроводжував багато обрядів. Шанобливе ставлення дорослих до хліба діти спостерігали з дитинства і, звичайно, наслідували.
Обряд хрещення немовляти віддавав його під опіку й захист Всевишнього. Його виконували хрещені батьки, які в разі сирітства дитини мали ростити й виховувати її. Куми на правах рідні були обов’язковими гостями на святах, допомагали па толоках (гуртових роботах). Дітей вчили шанувати хрещених батьків. Поряд з рідними батьками вони були вихователями, несли моральну відповідальність за вчинки хрещеника, пильнували за його духовним розвитком, вчили грамоти тощо. Вважалося, що гріхи кумів, як і рідних батьків, можуть перейти на дитину. Тож кумів обирали з числа найдостойніших людей. Вони повинні були відзначатися моральними й господарськими якостями, праведним життям. На свята чи одруження хрещені батьки, як і рідні, обдаровували дитину.
На хрестинах висловлювались побажання: “Щоб дитина щаслива була, велична, як квітка на хрестинах”, “Щоб дитина здорова була і ні в чому не знала нужди, як той, хто має хліб”.
В умовах невеликих міст і поселень життя кожної родини було досить відкритим для оточення, тому думка й оцінка односельчан чи ближніх міщан надзвичайно впливала на всю родину, в тому числі й на дітей. Охайні споконвіку українки зранку прибирали в хаті й залучали до цього дівчаток. Хатина й подвір’я у кожного мали виглядати краще, ніж у сусіда. Завжди біля дому й під парканом висаджували квіти. Йдучи селом, усі чемно віталися. Цей звичай досі зберігся в селах і дотри-муються його з дитинства. Важливий виховний вплив мала громадська думка. Про роль сільської громади свідчать приказки: “Що громада скаже, то й пап не поможе”, “Копа переможе й попа”, “Дружній череді вовк не страшний”. До громади зверталися в різних життєвих справах, іноді при розподілі сімейного майна, при визначенні опікунів над сиротами.
Громада підтримувала певний господарський і соціальний статус села. Це сприяло формуванню в дітей патріотичних почуттів до місця, де народився, де рідний дім, де живуть батьки, рід, і утримувало юнаків і дівчат в рідному краї, біля своєї землі, родини.
Життя на людях зумовило виховання таких моральних якостей, як правдивість, чесність, щирість. Сором було збрехати, вкрасти. Порушників моралі громада зневажала. Щоб такого не трапилось, дитину привчали бути правдивою, нічого не брати без дозволу.
Громадська думка стояла на захисті сім’ї. Розірвати шлюб вважалося гріхом і викликало людський осуд. Тому типові для українців розважливість, а також гордість утримували навіть нещасливі шлюби. Проте дослідники підкреслюють, що в переважній більшості українських сімей шанували, любили одне одного й були досить гарні стосунки. Стабільність, врівноваженість, доброзичливість взаємин у родині служили позитивним чинником сімейного виховання дітей, були їм прикладом.
Зберігаються й підтримуються родинні стосунки між молодими сім’ями і старшими, з яких ті виділяються на власне господарство. Сім’ї родичаються. Діти ходять провідувати дідуся і бабусю. Витворився навіть звичай носити вечерю па святвечір старшим у роді та хрещеним батькам. Шанобливе ставлення до старших, виховане народни ми звичаями, служило охороною від недобрих впливів.
Патріархальний лад сільської родини був вагомим і поширеним виховним чинником. Адже Україна навіть у період розвитку капіталізму залишалась аграрним краєм.
Стан народної освіти українців у другій половині XVIII – XIX ст. зумовлений їхнім периферійним і підневільним статусом у складі Австро-Угорщини та Російської імперії. Імперські чиновники забороняли підкореним народам здобувати освіту рідною мовою. На захист народної освіти виступили прогресивні громадські діячі й педагоги. Вони обстоювали права українців на освіту рідною мовою, критикували тогочасний зміст і методи роботи школи, принизливе і непрестижне становище вчителя. Активна позиціяпатріотично налаштованих прогресивних діячів освіти і культури та родинна народна педагогіка допомогли зберегти національну освіту, її науковий потенціал у нелегкий для України час.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)