РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ У XX СТОЛІТТІ – РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Історія психології: навчальний посібник

Розділ 4.

РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

4.3. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ У XX СТОЛІТТІ

Характерною рисою розвитку зарубіжної психології XX століття є критичний перегляд колишніх позицій (відкрита глибока криза 10-х-30-х років), інтенсивний, дуже активний пошук нових шляхів, напрямків в розвитку (повернення до таких трохи забутих понять, як “душа”), природного “зрощення” психології з іншими науками і з магією.

МАНН Т. (1875-1955 рр.). Народився в Любеку, помер у Цюріху. Німецький філософ,

письменник і соціолог. Шлях Томаса Манна як мислителя, що почався наприкінці 90 років XIX ст. під сильним впливом Шопенгауера, Ніцше, Р. Вагнера і загальної культурної ситуації німецького “кінця століття”, стоїть під знаком руху до більш раціоналістичного і гуманістичного світогляду. Художній метод Т. Манна характеризується підвищено свідомим відношенням до творчого процесу: 1) в його твори вводяться прямі міркування про сутність творчості; 2) змістом творів стає проблематика мистецтва і творчості, що виконує роль універсального символу. Буття і психологія художника, що утворює своє життя як твір мистецтва, виступають у Манна як аналог усіляких соціальних явищ. Мислитель інтенсивно працює над проблемою взаємин між раціональною й інтуїтивно-аналогійною сферами людської психіки, виступаючи проти ірраціоналістичної оцінки інтелекту як руйнівника творчої потенції “душі”.

ШВЕЙЦЕР А. (1875-1965 рр.). Народився в Кайзерсберзі (Ельзас) помер у Ламбарені (Габон). Німецько-французький мислитель, філософ, теолог, лікар, музикознавець і психолог. Вихідний принцип світогляду Швейцара – факт життя (протиставлюваний факту як вихідному, заперечуючи Декарту: “Я мислю, отже, існую” (26 с. 34). Швейцер пропонував формулу: “Я – життя, що хоче жити серед життя” (26 с. 35). Звідси учений виводив свій етичний принцип “благоговіння перед життям”, що вимагає збереження й удосконалення життя. Відстоюючи ідею вільного і морального індивіда, Швейцер виступав проти панування “загального” над “конкретно-особистим”. В екзистенціальному дусі він протиставляв два життєвих принципи: волю, як вираження вільної і моральної суті людині, – знанню (розумінню), як такому відношенню до життя, в основі якого лежить прагнення до підпорядкування зовнішньої необхідності. На думку Швейцера, “розуміюче” відношення до світу приводить до скептицизму, що виражає “духовне банкрутство цивілізації”. ЙЕРКС P. (1876-1955 pp.). Народився і помер у Пенсільванії. Американський психолог і натураліст (зоопсихологія, порівняльна психологія). Великий фахівець в області поведінки тварин, зокрема приматів.

ТЕРМЕН Л. М. (1877-1955 pp.). Народився в Джонсон-Кантрі (Індіана), помер у Стенфорді. Американський психолог, фахівець з проблем виміру інтелекту із його розвитку. Пройшов навчання в університеті шт. Індіана (бакалавр мистецтв 1902 p., магістр – 1093 р.) і університеті Кларка, під керівництвом С. Холла – психологія – 1904 p.; доктор філософії – 1905 р. З 1903 до 1910 року працював професором психології і педагогіки в державній середній школі Лос-Анжелоса. З 1910 р. працював асистентом професора на факультеті виховання Стенфордського університету. З 1912 р. по 1916 рік він – асоціативний професор, з 1915 по 1920 рік – професор освіти, а з 1922 р. до своєї смерті – професор психології і виконавчий декан факультету психології Стенфордського університету.

Вчений опублікував більше 200 робіт.

У 1913 р. у зв’язку з підготовкою Америки до вступу у Першу світову війну і необхідністю відбору солдатів військова влада звернулася до P. M. Норку з замовленням розробити відповідні тести, і той доручив це Термену. Працюючи на базі Стенфордського університету, Термен переробив шкалу Біне-Симона, фактично створивши новий тест, що одержав назву “шкали Стенфорд-Біне”. Після одержання численних даних застосування цієї шкали, насамперед при профдоборі новобранців службами збройних сил США, тест був перероблений. Разом з К. Майлсом учений проводив вивчення особливостей знаменитих та геніальних людей. Зокрема проробив близько 300 біографій відомих історичних особистостей і на основі їхніх творів, листів, висловлювань і реальних дій приписав їм імовірний рівень інтелекту, розташувавши їх один за одним) наприклад, Гете одержав 210 балів, Декарт – 180, Наполеон – 145 т. ін.). Надалі ним була досліджена вікова динаміка творчих здібностей, для чого було відібрано близько тисячі високообдарованих дітей, розвиток яких, до дорослого віку (до 45 років) спостерігався в лонгітюдному дослідженні. У підсумку був зроблений висновок, що в повсякденному житті такі індивіди більш активні та ефективні і що ці властивості зберігаються протягом усього життя. У цілому ж Термен розумів, що основним, вирішальним фактором обдарованості є спадковість. У ході своїх досліджень учений прийшов до обгрунтування своєї теорії первинних розумових здібностей. До яких він відносив словесне розуміння, швидкість мови, числові обчислення, просторові відносини, асоціативну пам’ять, швидкість сприйняття, логічне (індуктивне) мислення. Для завдань докладного лонгітюдного вивчення обдарованих дітей ним був створений тест володіння поняттями, що містив у собі завдання на аналогії, синоніми і антоніми.

Крім усього він займався дослідженнями вираження властивості маскулінності-фемінності в залежності від статі, віку, приналежності до певних професійних груп, а також передумов переживання сімейного щастя. І нарешті – дослідник розвивав математичний метод факторного аналізу.

БІРНБАУМ К. (1878-1950 рр.). Народився у Швейдніці (Німеччина), помер у Філадельфії (США). Німецький психіатр і психолог, учень К. Мелі. Освіту одержав з 1897 по 1905 роки в університетах Берліна, Фрейбурга, Вюрцбурга, Мюнхена. Доктор медицини, доктор філософії, доктор права. Після цього взявся до вивчення проблеми аномального розвитку особистості; паралельно працював лікарем і викладачем психології в коледжі. З 1922 р. він працює як приват-доцента Берлінського університету, і з 1927 р. він – екстраординарний професор з кримінальної психології і психопатології, а також – головний лікар міської психіатричної клініки ім. Герцберга. З 1930 по 1933 роки він – директор психіатричної лікарні в районі Берлін-Бух. З приходом нацистів до влади він був звільнений нібито у запас і в 1934 р. змушений був емігрувати в США. У роботі “Побудова психозу” (1919 р.) вчений зробив спробу вирішити завдання побудови архітектоніки особистості, поставивши на місце традиційного клініко – описового методу, прийнятого в психіатрії, свій структурний аналіз, що поєднує передриспозиційні і провокуючі фактори патогенезу психозів. Він написав “Історію психіатричної науки” (1928 р.) і перший “Словник медичної психології” (1930 р.). Вчений працював над багатьма проблемами кримінальної психології, зокрема “тюремні психози”, індуційованість у різних психопатологічних типологіях.

БРЕТТ Д. С. (1879-1944 рр.). Народився в Брайтоні Феррі. Південний Уельс (США), помер у Торонто (Канада). Канадський психолог, педагог і історик психології. Освіту одержав у підготовчій школі м. Бат, потім з 1898 по 1902 рік – у церковному коледжі Христа (Оксфорд), тут у 1908 р став бакалавром мистецтв, а в 1909 році – магістром. Працював два роки викладачем в Англійській школі (1902-1904 роки) і чотири роки (1904 – 1908 роки) – як професор філософії в коледжі управління в Лахорі (Індія). З 1909 р. був викладачем класики і бібліотекарем у Риніті-коледжі у Торонто. Протягом 36 років (до самої смерті) – викладач і адміністратор в університеті м. Торонто; з 1926 р. – декан тільки що утвореного там факультету філософії і психології; з 1932 р. – начальник відділу аспірантури. Член Аристотелевого товариства, член Американської філософської асоціації, член Товариства історії науки. Він займався проблемами історії психології, пропонуючи широкі узагальнення ходу розвитку світової психологічної думки, від античної і східної психології нового часу.

ВІТТЕЛЬС Ф. (1880-1951 рр.). Австрійський психоаналітик. Здійснював психоаналітичне дослідження комплексу сексуальних проблем. Написав книгу “Сексуальний голод”(1909 р,).

ТОМСОН Г. X. (1881-1955 рр.). Народився і помер у Карлайті. Англійський педагог і психолог. Одержав освіту з 1900 по 1904 рік в університеті Дарема (бакалавр соціології – 1904; магістр – 1904; доктор – 1913 роки); в університеті Страсбурга (доктор філософії – 1908 р.). З 1906 по 1909 роки він – асистент у коледжі Армстронга м. Ньюкаслапон-Тайп. З 1909 по 1920 рік – викладач університету Дарема. З 1920 по 1925 рік – професор педагогіки і психології, декан факультету. У 1923-24 роках читав гостьові лекції в педагогічному коледжі Колумбійського університету. З 1925 по 1951 рік – Томсон професор педагогіки в університеті Единбурга і директор педагогічного коледжу Морі в Единбурзі. З 1927 по 1935 рік він – співавтор декількох наукових журналів.

Томсон – член Британського психологічного товариства і Британської асоціації сприяння науці. Був керівником проекту створення тесту для діагностики розумового розвитку і творчої обдарованості дітей. Учений відомий своїми факторно-діалектичними дослідженнями, у яких він виходив з розуміння фактора як описової категорії: поведінкові елементи можуть потрапляти в той самий фактор у силу умови їхнього розвитку, тому факторний аналіз, як одна з можливих класифікаційних схем, дозволяє лише формулювати гіпотези про цей розвиток. У його роботах була закладена інша, ніж у Спірмена і Терсттоуна, модель інтелекту. За його уявленнями, когнітивні досягнення обумовлені функціонуванням великого числа досить незалежних елементарних факторів, а за коефіцієнтами кореляції можна судити про ступінь участі цих елементарних факторів у цілісній діяльності. У рамках факторного аналізу дослідник займався вивченням виконання конкретних завдань (готування їжі, водіння автомобіля, читання книг і т. д.) і здібностями, які для цього потрібні.

БИСТВАНГЕР Л. (1881-1966 рр.). Швейцарський психолог, психіатр і філософ. Народився у сім’ї лікаря (його дядько лікував Ніцше).

Освіту одержав в Лозанні, Гейдельберзі, Цюріху. Працював у клініці і був одним з перших психоаналітиків – клініцистів. Засновник екзистенціального аналізу. Дійсний і почесний член десяти медичних академій. Друг і однодумець Е. Брейгеля, З. Фрейда, К. Юнга. Автор книг: “Вступ до проблеми загальної психології” (1922 р.); “Основні форми і пізнання людського існування” (1942 р.); “Згадка про З. Фрейда” (1956 р.). В 1907 році познайомився і подружився з З. Фрейдом. В 1910 році став президентом Швейцарської психоаналітичної спілки. В 1932 році познайомився з Гуссерлем, чиї ідеї мали вплив на розвиток його світогляду. Трохи пізніше познайомився та багато разів зустрічався з Хайдеггером та відчув на собі вплив його філософських ідей, здійснюється переосмислення психоаналітичних ідей Фрейда.

З 1930 р. почав створювати власну версію психоаналізу – екзистенціальний аналіз, назву і філософські обгрунтування якого запозичив з екзистенціальної аналітики Хайдеггера. Зосередив увагу на “бутті – в світі” як принциповому феномені і дослідив різні форми на модус “буття – один з – одним”, в якому “Ти” і “Я” неподільні і не злиті. Симптоматика нервово-психічних розладів виникає, на його думку, як результат обмеженості горизонту людського бачення.

В останній період життя (1956-1965 рр.) у наукової творчості приділяв особливу увагу проблема любові. Вважав, що бути людиною – значить любити. Вбачав у любові таємницю людини і вважав, що справжнє людське буття є “буття – в – любові”. Підтримував активне листування не тільки з З. Фрейдом, Франком, але й з багатьма психологами, філософами і психіатрами. В 1956 р. був нагороджений найвищою нагородою – медаллю Е. Крепеліна.

МІШОТТА. Е., БАРОН ВАН ДЕН БЕРК (1881-1965 рр ). Народився і помер у Брюсселі. Бельгійський психолог. Після завершення своєї філософської освіти в Католицькому університеті м. Левена (доктор філософії, 1900 р.) приступив до викладацької діяльності, спочатку в Інституті вищої філософії (1905 р.), потім в університеті м. Левена як куратор курсу, доцент. З 1908 по 1912 рік він – ординарний професор і керівник психологічної лабораторії. У 1906 р. Мішотт проходив наукове стажування в науковій лабораторії Лейпцигу, а в 1907-1908 роках – у Вюрцбурзі у О. Кюльпе, з яким познайомився під час конгресу експериментальної психології, що проходив у Вюрцбурзі і який дуже вплинув на нього, зокрема тим, що вказав на праці Ф. Брентано, Е. Маха, А. Мейнонга, Е. Гуссерля, Х. Еренфельса і К. І ІІтаумпфа. У 1923 р. Мішотт заснував у Левенському університеті коледж педагогіки і психології, що 1944 р. одержав статус інституту. Мішотт був учителем П. Фресса, він – президент 15 Міжнародного психологічного конгресу (1957 р.) і президент Міжнародного союзу наукової психології (до 1960 р.), редактор і співредактор наукових журналів (1912-1933 роки). У перший період наукової праці вчений займався аналізом дослідницьких методик, насамперед тих, що розвиваються в рамках Вюрцбурзької школи, таких як систематична інтроспекція, спрямованих на вивчення вищих психічних процесів (мислення, воля, детермінуюча тенденція, логічна пам’ять, утворення понять та ін.). Потім він відмовився від цього підходу, що супроводжується критикою методу систематичної інтроспекції, і переорієнтувався на біхевіористські методологічні настанови. У цей період він ставить ряд нових питань про сприйняття і здійснює новаторські експериментальні до-слідження візуального, у тому числі стробоскопічного, тактильного, кінестетичного сприйняття, психологічного ритму, моторного научання. Особливу популярність йому принесли експерименти, що проводилися в 1945-1965 роках, по вивченню сприйняття причинності і збереження об’єкта (“ефект тунелю”). У своїх дослідженнях Мішотт встановив, що враження, начебто об’єкт А обумовлює рух об’єкта Б, виникає тільки за певних умов: коли є наступність у часі, напрямі, швидкості. Вченим написано кілька великих робіт, у тому числі: “Сприйняття причинності”, “Хрестоматія з відчуття і сприйняття” та ін. Дослідження збереження об’єктів дозволили виявити, що умовою такого збереження є, наприклад, поступовість зникнення того чи іншого об’єкту, але самий головний висновок, що було зроблено Мішоттом за результатами цих експериментів, полягав в тім, що сприйняття причинності і збереження є таким же сенсорним фактом, як і сприйняття квітів чи звуків, чи простору, часу. Вій підкреслював важливість для психічного розвитку також і тактильно-кінестичного сприйняття причинності. Хоча експериментальних досліджень цього процесу він не проводив.

ШПРАГЕР Е. (1882-1963р.). Народився в Берліні, помер у Тюбенгені. Німецький філософ і педагог. Одержав філо-софську, історичну і лінгвістичну освіту в Берлінському університеті. З 1909 р. він – викладач Берлінського університету, з 1911 по 1920 роки – професор Лейпцизького університету, з 1920 по 1944 рік – професор Берлінського університету. Читав гостьові лекції 1936-39 p. p. у Японії. У 1944 р. Шпрангер був арештований і ув’язнений у Моабітську в’язницю. У 1945 р. був призначений ректором Берлінського університету. З 1946 р. до своєї відставки, в 1953 p., працював як професор університету Тюбенгена. Вчений був прихильником методу В. Дільтея “наук про дух”, заснованому на інтуїтивному досягненні духовної цілісності. Він намагався інтегрувати у свою систему навчання Г. Реккерта про цінності. Грунтуючись на методологічній установці трактувати психологічні процеси тільки з психологічних же процесів, Шпрангер увів поняття “розуміючої психології”. Вихідний принцип психології, на думку вченого, – розуміння як спосіб безпосереднього досягнення смислового змісту явищ об’єктивного духу. Переживання зв’язку внутрішнього душевного життя і цінностей суспільного духовного життя здійснюється в актах діяльності “Я”, у яких реалізується певна ціннісна система. Шпрангером написано ряд праць: “Форми життя”, “Два види психології”, “Психологія особистості”, “Хрестоматія з історії психології” і багато інших. Він рішуче відкинув психологію елементів, що розчленовує психічний процес на складові частини та обгрунтував істинність підходу з позиції розгляду душевного процесу як якоїсь цілісності в її смислових зв’язках у відповідності з тим чи іншим змістом культури. Основним завданням духовно-наукової психології як однієї з наук про дух є дослідження відносин індивідуальної, духовної структури людини до структури “об’єктивного духу” і, відповідно, виявлення основних типів спрямованості абстрактної людини, що одержали в Шпангера визначення “форм життя”.

Основних ідеальних типів індивідуальності, обумовлених орієнтацією на ті чи інші об’єктивні цінності, ним було виділено шість: теоретична (область науки, проблема істинності); економічна (прагнення до матеріальних благ, корисності); естетична (прагнення до оформлення, самовираження); соціальна (суспільна діяльність, спрямованість до чужого життя); політична (влада, як цінність); релігійна (сенс життя). В кожній людині можуть бути представлені орієнтації на всі ці типи цінностей, але в різній пропорції, якась з них при цьому буде домінувати. На основі даної типології особистостей Г. Олпортом, П. Верноном, М. Ліндзеєм був розроблений тест вивчення цінностей, а також створений тест інтересів Дж. Холланда. У своїх психолого-культурологічних роботах Шпрангер розглядав античність, християнство, німецький ідеалізм як основні сили, що обумовили зміст сучасної культури. З типологічних уявлень про індивідуальну душу Шпрангер зробив педагогічні висновки: при вихованні дітей вчитель повинен інтуїтивно зрозуміти той тип орієнтації, що може стати ведучим у даної дитини і забезпечити його відповідним операціональним складом. Методологічні настанови розуміючої психології були реалізовані вченим у його дослідженні психології юності (“Педагогіка юності”), де, зокрема, були порушені питання еротики і сексуальності в юнацькому віці. БОНАПАРТ М. (1882-1960 рр.). Французький психоаналітик. Грецька принцеса. В 1907 році вийшла заміж за грецького принца Георга. З 1925 року – пацієнтка, послідовниця, кореспондент і друг Фрейда. Займалась проблемами некрофілії, садизму і ригідності. В Паризькому інституті психоаналізу читала лекції з теорії інстинктів. В 1953 році опублікувала роботу “Жіноча сексуальність”, в якій дослідила комплекси жіночності та чоловічності.

БАРТ С. Л. (1883-1971 рр.). Народився і помер у Лондоні. Англійський психолог. Фахівець в області інтелекту. У тридцятих роках одним з перших у психології став проводити факторні дослідження інтелекту, займався багатьма проблемами, в тому числі і проблемами злочинців та ненормальних дітей.

РОРШАХ Г. (1884-1922 рр.). Швейцарський психіатр і психолог. Придумав (винайшов), названий його ім’ям тест, що став одним з головних засобів психодіагностичного вивчення особистості, її структури і не усвідомлюваної мотивації. Тест полягає в інтерпретації (тлумаченні, пояс-ненні) людиною, що тестується, набору чорнильних плям різної конфігурації і кольору, що мають певний зміст для діагностики прихованих настанов, спонукань, властивостей характеру і т. ін.). Діагностичний тест, заснований на сприйнятті. Роботи Роршаха дали імпульс розробці одного з головних напрямків у сучасній психодіагностиці, оскільки дозволили підійти до розгляду особистості як цілісності, а не просто як до сукупності окремих здібностей. Роршах – доктор медицини (психіатрія). Помер від апендициту.

БОШЛЯР Г. (1884-1962 рр.). Французький вчений, засновник неораціоналізму. Професор Дижинського університету (1930 р.). З 1940 р. – професор Сорбонни. Сприйняла та зрозуміла дійсність є не що інше, як “хвилеподібне коливання і ритм” “створюваної форми”. Ритм пов’язує психічні явища, життя і фізичний світ, природу; закон ритму править скрізь. Симетроритмія лежить в основі узгодження всього, що існує. Розум не всемогутній в сучасній культурі. Він відповідальний, передусім, за “функцію” зупинки, заборони і погодження наукового знання як предмету епістемології та наукової рефлексії”. Трансцендентальна уява проявляється шляхом встановлення нових змістів “елементів світу”. Вчений широковідомий як автор терміну та ідеї діалектичної сублімації як форми (механізму) перетворення енергії прагнень, заміни несвідомого пригнічення усвідомленим пригніченням та перетворенням.

СЕПІР Е. (1884-1939 рр.). Народився в Лауенбурзі (Померанія). Помер у Нью Хевені. Американський лінгвіст, антрополог і психолінгвіст. Народився в Німеччині, з якої родина емігрувала в США в 1889 р. Освіту одержав у Колумбійському (бакалавр гуманітарних наук, 1904 р.; магістр – 1905 р.) і Пенсільванському університетах (1909 р. – доктор). Працював у 1907-1908 роках науковим асистентом антропології в каліфорнійському університеті Берклі; у 1909-1910 роках викладав антропологію в Пенсільванському університеті. З 1910 по 1925 рр. керував відділом антропології Канадської геологічної інспекції при Національному музеї в Оттаві. З 1925 по 1931 рік він – викладач університету Чикаго (соціологія й антропологія). З 1927 р. – професор цього ж університету. З 1931 р. – професор університету Джейл, тут же працював в Інституті людських стосунків (м. Нью-Хевен). З 1931 р. Сепір – редактор наукового журналу і президент Лінгвістичного товариства Америки, а з 1938 р. – президент Антропологічного товариства Америки.

Величезний вплив на вченого зробив Ф. Боас – засновник американської культурної антропології, що розробив метод детального вивчення звичаїв і мови традиційних суспільств і розвиваюче вчення про відносність модально-оцінкових критеріїв, використовуваних у різних культурах. Працюючи в Каліфорнійському університеті Берклі над дослідженням індійських діалектів і виходячи з постулату про можливість їх вивчення тільки в загальному контексті культури, прийшов до висновку, що відмінності в мові пов’язані (через побудову особливої картини світу) з якісними відмінностями в індивідуальному мисленні носіїв цієї мови. Зокрема Сепір показав, що позначення кольорів, пов’язані з практичною діяльністю представників різних народностей, впливають на організацію найпростіших форм перцегтивної діяльності: культурно-специфічний набір слів, що позначає кольори, обумовлює саме сприйняття кольорів, уміння їх розрізняти і класифікувати. Тим самим було дане загальне формулювання “теорія лінгвістичної відносності”, яку конкретизував і додав їй закінченого вираження і категоричності (картина сприйманого світу залежить від національної мови) його учень і послідовник Б. Уорф (1897-1941 рр.). Надалі ця теорія, насамперед в інтерпретації Б. Уорфа, була піддана критиці, у якій було показано і доведено, що відмінності між мовами існують не на глибинному рівні, а на поверхневому, і, крім того, – відносини між мовою і сприйняттям є досить складними і багаторазово опосередкованими (Е. Леннеберг). У 20-х роках Сепір вивчав явища фанатичного символізму за допомогою штучних слів.

РАНК О. (1884-1939 рр.). Австрійський та американський психоаналітик, психолог, філософ. Докторський ступінь (1912 р.).

Основні твори: “Художник” (1907 р.); “Значення психоаналізу в науках про дух”. (1913 р.); “Психологія душі” (1931 р.); “Мистецтво і митець” (1932 р.); “Вольова терапія” (1936 р.); “За межами психології” (1940 р.).

Один з перших послідовників, учнів та колег Фрейда. Спочатку використовував ідеї психоаналізу гри дослідженнях зв’язку мистецтва та статевого потягу, тлумачення творів літератури і мистецтва, процесу художньої творчості. Здійснив дослідження інцесту та інцестуозних мотивів. Підтримував, уточнював психоаналітичну концепцію трансфера та ідею про природу релігії. В 1923 р. в книзі “розвиток психоаналізу” (сумісно з Веренці) піддав ревізії класичну техніку психоаналізу та запропонував віддати пріоритет емоційному досвіду ( а не інтелектуальним процесам та реконструкціям) і назначити в останній стадії психоаналізу дату закінчення лікування.

В 1924 р. опублікував основну книгу: “Травма народження”, в якій стверджував, що основним фактором розвитку тривоги та неврозу є травма народження (та визваний нею страх), яку одержує кожна людина у момент появи на світ та відокремлення від матері. Вчений стверджував, що ця травма є головною травмою в житті людей і подолання її повинно бути головним завданням психоаналізу. Він розробив психотерапію, спрямовану на подолання прагматичного досвіду народження. Вважав, що страх народження є прообразом всіх наступних ситуацій небезпеки. У відповідності концепції Ранка, внутрішній психічний конфлікт виникає через блокування спогадів про ” жах народження” та неусвідомленого прагнення людини до повернення в ситуацію, яка передувала акту народження. Вважав, що сексуальний потяг чоловіка ініціюється наявністю неусвідомленого прагнення людини до повернення у материнське лоно і що прагнення людини до повернення і внутрішньоутробний стан визначає її поведінку, яка у поступовому розвитку набуває все більш сублімованої форми.

Вчений вважав, що процес розвитку індивідуальності породжує почуття одинокості та покинутості, яка є основою травматичного досвіду свободи. Як засіб протидії небажаному травматичному розвитку особистості та психіки Ранк розглядав волю, яку трактував як автономну творчу силу. Здійснив великий вплив на розвиток глибинної психології і особливо – неофрейдизму.

ФОЛЬКЕЛЬТ X. (1886-1964 рр.). Народився в Базелі (Швейцарія), помер у Лозанні (Швейцарія). Німецький вчений, один з провідних представників школи “цілісної психології”, заснованої Ф. Крюгером. Після одержання освіти в університетах Відня, Лейпцига, Тюбенгена і Мюнхена (з 1904 по 1912 рр.). Фолькельт стає доктором філософії і доктором педагогіки, займається викладацькою діяльністю: з 1921 по 1926 рр. він – приват-доцент Лейпцизького університету; з 1922 р. – асистент Психологічного інституту; з 1926 р. – професор Лейпцизького університету. З 1933 по 1936 рр. він – директор Педагогічного інституту в Лейпцизі. У 1936-1939 рр. він читає виїзні лекції в Японії та Італії. З 1939 по 1945 рр. він стає директором Психолого-педагогічного інституту в Лейпцизі. З 1934 по 1938 рр. – Голова німецької асоціації Фребеля.

З 1946 р. вчений займається приватною науковою діяльністю, також є науковим консультантом багатьох університетів і НДІ і не тільки в Німеччині. Крім цього протягом десяти років він є редактором і співредактором наукових журналів. Останні 4 роки за станом здоров’я Фолькельт відійшов від справ.

Вчений ілюстрував принцип цілісності в досвіді, коли павук перестає реагувати на муху, витягнену з павутиння і покладену до нього в гніздо. Тривалі спостереження за дітьми дозволили йому зробити висновок, що структурність сприйняття первинна, а не формується в процесі научання, причому емоційність є обов’язковим компонентом цієї структури. У багаторазових експериментальних дослідженнях він показав, що діти малюють безглузді зображення принципово інакше, чим осмислені, котрі грунтуються на схематизації і словесному контролі.

РУБІН Е. Д. (1886-1951 рр.). Народився в Копенгагені, помер у Холті. Датський психолог. Освіту одержав у коледжі Соломанна, потім вивчав філософію в університетах Копенгагена (1904-1915 рр.). Тут же, після успішного проходження конкурсу, зайнявся дослідженням симультанного світлового контрасту під керівництвом А. Леммана, І. Геттінгена (1911-1914 рр.) Там же працював у лабораторії Г. Мюллера разом з Д. Катцем і під керівництвом Е. Гуссерля. У 1910 р. Рубін – магістр психології, а в 1915 р. – доктор філософії. З 1916 по 1921 р. він – викладач Копенгагенського університету; з 1921 по 1922 р. – доцент; 1922 – професор експериментальної психології (як спадкоємець А. Леммана керував психологічною лабораторією). Був обраний президентом Інтернаціонального конгресу з психології.

Своєю широковідомою роботою “Візуально сприймані фігури” про співвідношення фігури і фону вчений вплинув на подальший розвиток теорії гештальтпсихології. Тут він дав опис суб’єктивних ознак фігури і фону. Фігура, на відміну від фону, являє собою форму, виступає вперед, краще запам’ятовується, фон здається чимось безупинним, що знаходиться за фігурою, фігура сприймається як предмет, а фон – як матеріал; зміна одного тільки фону може призвести до того, що фігура перестане розпізнаватися, при цьому кожна з прилеглих частин може сприйматися і як фігура, і як фон. У 1921 р. він створив класичне зображення обернених фігур, (“Ваза Рубіна”), що здається то двома келихами, то двома обличчями.

ПРИНЦХОРН X. (1886-1933 рр.). Народився в Німеччині (Вестфалія). Помер у Мюнхені. Німецький психіатр і психоаналітик. Виходець з родини торговця, якій були далекі інтелектуальні і художні запити. Філософську, мистецтвознавчу і медичну освіту одержав з 1904 по 1918 рр. в університетах Тюбенгена, Лейпцига, Мюнхена, Фрейбурга, Гейдельберга (магістр мистецтвознавства 1909 р., доктор філософії 1911 р., доктор медицини 1919 р.) Займався медициною, а не співочим мистецтвом, як він хотів після одержання мистецтвознавчої освіти. До цього його змусила психічна хвороба його першої дружини. Ще під час першої світової війни Принцхорн познайомився з професором К. Вільманнсом. Потім з 1919 по 1921 р. він працював у нього асистентом у психіатричній клініці Гейдельберзького університету, де той був директором і одержав від професора завдання вивчити “патологічне мистецтво”. За цей час його колекція (він одним з перших став збирати твори образотворчої діяльності душевнохворих), яка складалася з картин, скульптур, текстів і ін., зросла в багато разів (у даний час це зібрання, більш ніж з 5000 робіт, знаходиться в Гейдельберзькому університеті. Обробка цього матеріалу була описана в його книзі (1922 р.), де вчений розглядав таку творчість як відображення інтенсивних психологічних конфліктів і властивих їм станів незв’язності, безвихідності, особистісної мінливості, безпричинного занепокоєння, порушення і т. ін. Знайомство з цією творчістю громадськості і фахівців зробило зрозумілим психічні захворювання, у першу чергу шизофренію, як особливі форми людського існування.

Саме в Гейдельберзі відбувається знайомство Принцхорна з Л. Клагесом, непохитним прихильником вчення якого він стає. У 1921 р. вчений припинив роботу в клініці і приступив до вивчення глибинної психології, будучи позаштатним асистентом у психіатричній клініці К. Г. Юнга в Цюріху. Потім займався психотерапевтичною практикою в Дрездені у творця аутогеиного тренування Й. Г. Шульца. Після цього Принцхорн намагався організувати приватний санаторій у Вісбадені, але через фінансові труднощі це починання не увінчалося успіхом. Потім він відкрив приватну психотерапевтичну практику у Франкфурті. У цей час він багато публікує своїх робіт із психоаналізу, психотерапії, психології особистості і характерології, наслідуючи систему Клагеса. З 1924 р. є редактором наукового видання, у якому намагається простежити історичний і культурний розвиток на основі біоцентрованої філософії. Він був близько знайомий з Г. Гессе, А. Жидом, Г. Гауптманом. Багато подорожував і читав гостьові лекції. Помер, заразившись тифом під час поїздки в Рим.

ВАЙЦЗЕКЕР В. Ф. (1886-1957 рр.). Народився в Штудгарті, помер у Гейдельберзі. Німецький лікар-інтерніст, невролог, філософ і психолог, один з найбільших представників психосоматичної медицини в Німеччині. Після навчання в Німеччині одержав освіту в університетах Тюбенгена, Фрейбурга, Берліна, Гейдельберга (доктор медицини). З 1910 по 1919 р. одержав додаткову освіту з фізіології (м. Криз, Кембридж). З 1914 по 1919 р. був у діючій армії. З 1923 р. вій – екстраординарний професор неврології в Гейдельберзі. Великий вплив на його розвиток зробив З. Фрейд, якого він вважав генієм.

Вайцзекер – один із засновників антропологічної медицини, що спирається на поняття “буття – у – світі” і “буття – з іншими” і близької за методологічними настановами другій Лейпцизькій психологічній школі (насамперед – “психології цілісності” Ф. Крюгера). Її завдання він бачив у розумінні хворобливих симптомів пацієнта в контексті його духовного розвитку, як конкретне і матеріальне свідчення проблем цього розвитку. Учений ввів поняття “коло форми” для характеристики взаємин організму і навколишнього світу, відповідно до якого початковою одиницею аналізу повинне бути комплексне утворення, що включає в себе і сприйняття, і рух; відповідно до цього поняття “рух очей”, наприклад, повинне супроводжувати сприйняття якої-небудь форми. Він намагався реалізувати свої уявлення про медицину цілісності в “антропологічній психотерапії”, де поєднував підходи до людини з позицій природничо-наукової медицини і психоаналізу, який трактував у екзистенційному ключі, грунтуючись на вченні Хайдеггера.

КОСТАРБИНСЬКИЙ Т. (1886-1981 рр.). Народився і помер у Варшаві. Польський філософ, логік, психолог і естет. Займав позицію, близьку до матеріалізму, розглядаючи психічне, як відображення об’єктивної реальності, принципово доступної почуттєвому сприйняттю. Ці погляди сполучалися з прагненням до максимальної раціоналізації процесу пізнання, засобом якої вчений вважав логічну реконструкцію мови науки як умову звільнення її від неясних, заплутаних і неоднозначних понять. Основний принцип психолого-етичної концепції Костарбинського говорить: “людина повинна прагнути до зменшення зла в житті всіх істот, на долі яких вона може вплинути” (12. с.93).

Демократизм і гуманізм психології й етики Костарбинського послаблюються абстрактністю основних категорій: “голос совісті” однаковий для всіх людей і в будь-яких суспільно-історичних умовах.

БАРТЛЕТТ Ф. Ч. (1886-1971 рр.). Англійський психолог. Працював у різних галузях. Але особливо багато – в галузях експериментальної психології мислення, сприйняття, пам’яті; потім – в області військової психології. Автор декількох книг. Функції і структуру пам’яті вчений розглядав у контексті культури.

БЕНЕДИКТ РУТ (1887-1948 рр.). Американський етнопсихолог та антрополог. Доктор філософії (1923 р.), професор Колумбійського університету (1948 р.). Учениця антрополога Боаса. Співробітничала з 1922 року з М. Мід. Досліджувала взаємозв’язок психіки та культури, психології та антропології. Здійснила психологічну орієнтацію антропології. В результаті соціально-антропологічних досліджень прийшла до висновку, що етнічні особливості визначаються переважно соціальним середовищем, в якому суттєву роль відіграє “етос культури” – специфічна сукупність структур основних суспільних цінностей і постанов, які визначають зміст і спрямованість виховання дітей та життєдіяльність дорослих. В 1934 р. в статті “Антропологія та аномалія” показала, що уявлення про “нормальне” і “анормальне” є відносними і варіюються від культури до культури. Підкреслюючи культурогенний та релятивістський характер даних уявлень, відзначила, що їх відносність розповсюджується і на соціальну і на сексуальну поведінку людей. Вивчала “транскультурні” фактори, які дозволяють згладжувати та зменшувати етноцентризм і міжнаціональну ворожнечу.

СПІТЦ Р. А. (1887-1974 рр.). Народився у Відні, помер у Денвері (Колорадо). Німецько-американський психоаналітик і психіатр. Освіту одержав у Будапешті, Лозанні, Берліні. У 1910 р. пройшов курс навчального психоаналізу в З. Фрейда. З 1926 р. працював у Відні, з 1932 р. – у Берлінському психоаналітичному інституті. У 1933 р. емігрував спочатку в Париж, а в 1938 р. – у США, де з 1939 по 1956 р. працював у Нью-Йорку і з 1956 по 1970 рр. – у Денвері.

Вчений відомий своїми дослідженнями дітей, в яких широко використовував метод прямого (прихованого і відкритого) спостереження, кінозйомок і звукозапису. Він виявив наслідки для психологічного дозрівання і розвитку дітей, що виникають при ранньому розлученні з матір’ю і при відсутності взаємин з іншими людьми (ефект “госпіталізму”). Спітц констатував, що нормальна потреба в контакті з’являється в дитини в 6 місяців, і, якщо в цей час відбувається відділення дитини від близького дорослого, то вона спочатку довго плаче, вимагаючи матір чи того, хто може її замінити, через місяць у неї з’являється реакція втечі (уповзання, схову), якщо до неї хтось підходить; ще через місяць вона починає уникати всіх контактів з навколишнім світом, а потім її реакції на зовнішні впливи зводяться до мінімуму. Вона байдужіє, не кричить, зникають усі мімічні вирази. При цьому в психіці відбуваються такі зміни, що носять незворотний характер, обумовлюючи виникнення “депресії залежності”. Вчений також вивчав сприйняття дітьми людського обличчя, виявляючи ті його частини, що є найбільш важливими стимулами для дитини. Він намагався трактувати виникнення посмішки у тримісячних дітей як символ переходу від принципу задоволення до принципу реальності, коли підсвідомість і передсвідомість починають відокремлюватися одне від одного і виникають найперші елементи “Я”. У своїх пошуках дослідник прийшов до висновку, що ефективний розвиток передує перцептивному і когнітивному. ГЕЛЬБ А. М. (1887-1936 рр.). Народився в Москві. Помер у Шемберзі (Шварцвальд). Німецький психолог. Після закінчення німецької гуманітарної гімназії Петра і Павла в Москві одержав філософську освіту в Мюнхені. У 1910 р. він захистив дисертацію під керівництвом К. Штумпфа в психо-логічному інституті Берлінського університету. Тут же під його керівництвом працював позаштатним асистентом. З цього часу і почалися його контакти з Грацькою психологічною школою. З 1912 по 1914 р. він – асистент у К. Коффки в Психологічному інституті академії соціальних наук у Франкфурті-на-Майні. З 1915 р. працював у військовому лазареті по мозкових ураженнях м. Франкфурта. У 1919 р. на природничо-науковому факультеті університету Франкфурта захистив дисертацію на заміщення посади доцента з проблеми порушення кольоросприйняття, займався також дальтонізмом. З 1919 р. Гельб – приват-доцент і в цей час проводить дослідження (разом з Гольдштейном) з функціональної перебудови сітківки при випадінні поля зору, а також з амнезії на назви квітів при збереженні їх розрізнення, при якій пору-шується здатність до їх класифікації, а орієнтація на них виявляється можливою лише за емоційним відгуком. З 1924 р. Він – екстраординарний професор філософії і психології, з 1929 р. – содиректор (разом з М. Вертхеймером) Психологічного інституту Франкфуртського університету. Він одночасно працював у Франкфуртському інституті вивчення наслідків уражень мозку. З 1931 по 1933 р. він – ординарний професор університету Мартіна Лютера в м. Галлі; тут керував семінаром “Психологія мозкових уражень”, у якому поряд з фахівцями-нейропсихологами брали участь і філософи (М. Хоркхаймер. Б. Тіллих, Т. Одорно й ін.). У зв’язку з нацистськими переслідуваннями євреїв був відсторонений у 1933 р. від роботи, подав апеляцію, але в 1934 р. відбулося загострення його хвороби (туберкульоз легень), що не дозволило завершити справу. У 1635 р. чигав тільки гостьові лекції (м. Лунд у Швеції).

За своїми науковими поглядами Гельб належав до організмічного і гештальтпсихологічного напрямку. Деякі його філософські ідеї, зокрема про виділення суб’єкта з навко-лишнього світу при еволюційному переході від тварини до людини, дуже високо оцінювалися Л. С. Виготським. Особливо відомі його експериментальні дослідження процесів зорового сприйняття, зокрема сприйняття білого кольору і так званий “тау – феномен” (феномен Гельба), відповідно до якого при неоднаковому тимчасовому інтервалі пред’явлення трьох світлих крапок у тому самому місці простору, виникає ілюзія їх неоднакової просторової близькості – близькі за часом крапки здаються близькими просторово (1914 р.). Разом з Р. Граніт вчений встановив, що поріг різниці на фігурі більший чим на фоні. Він намагався поширити закони гештальта на нейропсихологічну сферу, інтерпретуючи мозкові поразки в термінах порушення формоутворення психічного образу, для чого аналізував руйнування функцій сприйняття, мови, пізнавальних процесів.

ШНАЙДЕР К. (1887-1967 рр.). Народився в Крайлсхаймі (Вюртенберг). Помер у Гейдельберзі. Німецький психіатр і патопсихолог. Освіту одержав з 1905 по 1920 р. в університетах Тюбенгена, Берліна і Кельна (доктор медицини, 1912 р.; доктор філософії, 1921 р.). Після захисту в 1919 р. дисертації для заміщення посади доцента працював у А. Ашффенбурга в Кельнському університеті як приват-доцент. З 1922 р. Шнайдер – екстраординарний професор. З 1931 р. він – ординарний професор і директор лікувального інституту Німецької дослідницької психіатричної клініки в Мюнхені. З 1934 р. він – професор гістології і неврології (невропатології) університету. З 1946 по 1955 р. – ординарний професор психіатрії і директор психіатричної клініки в університеті Гейдельберга; 1951- 1952 рр. був ректором університету. Разом з К. Ясперсом вважається основним представником феноменального напрямку в психіатрії. У своїх працях він дав практичну ознаку психопатії – особливості особистості, відяких страждає або сам пацієнт, або його оточення. Шнайдер фактично вивів вчення про патологічний розвиток особистості на новий рівень. Він запропонував тут загальну емпіричну номенклатуру психопатій (які він розглядав насамперед як ендогенно обумовлені), виділяючи – на основі найбільш яскраво виражених рис – гіперінтимних, депресивних, невпевнених у собі, фанатичних, марнолюбних, лабільних, вибухових, байдужих, безвладних, астенічних і ін. психопатів. Він також зробив спробу визначити шизофренію як патологічну зміну особистості і її світогляду, а не як нозологічну одиницю. При цьому ним описаний ряд характеристичних симптомів шизофренії: переконання хворого, що його думки вимовляються вголос; слухові галюцинації, що коментують його поводження; соматичні галюцинації; марення і відчуття того, що дії контролюються іншими. Він трактував надмірну (фанатичну) релігійність як психічне відхилення (патологію).

РЕЙК Т. (1888 -1969 рр.). Австро-американський психоаналітик. Учень Фрейда. Доктор наук. До 1938 р. жив у Берліні, а потім емігрував у США. Основні праці: ” Притаманне і чуже Богові”, ” До психоаналізу релігійного розвитку”(1923 р.); “Догма та ідеї примушування” (1927 р.); “Ритуал”;(1928 р.) ; “Мазохізм в сучасній людині”(1941 р.); “30 років з Фрейдом” (1956 р.); “Міф і вина” (1957 р.) та ін. Здійснив психоаналітичне дослідження релігії. Детально проаналізував зв’язок між специфікою переживання єдиного комплексу з формуванням різних типів побожності, зв’язок релігії та релігійного догматизму з неврозом нав’язковості та інші проблеми. Досліджував розбіжності між коханням і сексом, явища садизму та мазохізму в релігійних, національних та соціальних осередках. Критикував теорію сексуальності Фрейда як “прекрасну помилку”.

КРЕЧМЕР Е. (1888-1964 рр.). Народився у Вюстенроті (біля Хайльброна). Помер у Тюбенгені. Німецький психіатр і психолог, творець типології темпераментів на основі особливостей статури. У 1906 р. почав вивчати філософію, всесвітню історію, літературу і історію мистецтв у Тюбінгені, але через два семестри змінив спеціалізацію і став вивчати медицину, спочатку в Мюнхені, де на нього сильно вплинули психіатричні заняття Е. Крепеліна, потім був на стажуванні в Гамбурзі і Тюбінгені у Р. Гауппа, під керівництвом якого підготував і захистив у 1914 р. докторську дисертацію з теми: “Розвиток марення і маніакально-депресивний симптомо-комплекс”. Із вступом на військову службу займався організацією неврологічного відділення військового госпіталю в Бад-Малгентхаймі. У 1918 р. він перебрався в Тюбінген, де працював як приват-доцент і у цей же час опублікував свою роботу “Сенситивне марення відношення”, яку К. Ясперс оцінив як близьку до геніальної. У 1926 р. Кречмер був запрошений як ординарний професор психіатрії і неврології в університеті Марбура. З 1946 по 1959 р. він працював як професор і директор неврологічної клініки в університеті Тюбінгена. Після передачі клініки учням вчений організував власну лабораторію конституціональної і трудової психології, якою керував до самої смерті.

Серед його публікацій ( їх більше 150) особливе місце займають роботи зі співвідношення конституції тіла і характеру. На початку 20-років він пережив особливий творчий підйом і в цей час з’явилася основна його робота, що принесла йому всесвітню популярність – “Побудова тіла і характер” (1921 р). Тут було описане обстеження близько 200 хворих. На підставі безлічі обчислень співвідношення частин тіла Кречмер виділив типи побудови тіла (чітко виражені – лептосомний, чи психосоматичний, пікнічний, атлетичний і, менш визначений, диспластичний. Ці типи конституцій він співставив з описаними Крепеленом психічними захворюваннями – маніакально-депресивним психозом і шизофренією і, виявилося, що існує визначений зв’язок: до маніакально-депресивних психозів більш схильні люди з пікнічним типом конституції, а до шизофренії – з лептосомним. Далі він зробив малообгрунтоване припущення, що ті ж особливості темпераменту, що є ведучими при душевних захворюваннях, можуть бути виявлені, лише при меншій їх виразності, і в здорових індивідів. Розходження між хворобою і здоров’ям по Кречмеру, лише кількісне: будь-якому типу темпераменту властиві психотипічний, психопатичний і здоровий варіанти психічного складу. Кожному з основних психічних (психотичних) захворювань визначена форма психопатії (циклоїдна, шизоїдна), а також визначений характер, точніше, темперамент здорової людини) цикло – тимічний, шизотимічний). Найбільш схильні до психічних захворювань пікнік і психосоматик. Циклотимічний характер при надмірній виразності може доходити, через вже анормальну циклоїдну варіацію характеру, до маніакально – депресивного психозу. При шизотимічній формі темпераменту, у випадку відхилення від норми, виникає шизоїдна, що трансформується при форсуванні хворобливих ознак у шизофренію. Надалі вчений виділив сім темпераментів, співвідносних з трьома основними групами: 1. Циклотимічна, на основі пікнічної статури (а : гипоманічний, б: синтонний; в: флегматичний). 2. Шизотимічний, лептосомної статури (а: гіперістеричний, б: власне шизотимічний, в: анестетичний); 3. Глузкий темперамент на основі атлетичної статури як особливий вид темпераменту, що характеризується в’язкістю, труднощами переключення і схильністю до афективних спалахів, найбільш схильний до епілептичних захворювань. Як основні властивості темпераменту Кречмер розглядав чутливість до подразників, настрій, темп психічної діяльності, психомоторику, індивідуальні особливості, що, у кінцевому рахунку, обумовлені хімізмом крові. У своїй роботі “Геніальні люди” (1929 р.), для якої почав готувати матеріал в 1919 р., він зробив спробу переносу свого вчення про типи конституції в область наук про дух. Вчений проводив також дослідження конституціональних особливостей злочинців, на основі чого давав рекомендації про проведення з ними реабілітаційної роботи. Надалі спробував підвести під своє вчення біологічний базис – на основі розуміння конституції організму як обумовленої індивідуальними особливостями роботи системи залоз внутрішньої секреції. Крім усього цього, починаючи з 1946 р., Кречмер займався також великими дослідженнями морфології і фізіології розвитку дитячої і юнацької психопатології. Велику популярність принесла вченому розроблена ним ще в 1923 р. психотерапевтична методика (гіпноз активний східчастий), заснована на проробленні пацієнтом імажинативних образів. Він ввів поняття ключової психічної травми як такої, що торкає найбільш уразливі сфери переживань.

МЕЙЕРСОН І. (1888-1983 рр.). Французький психолог, історик і мистецтвознавець. Творець школи порівняльно-історичної психології, автор досить відомої книги “Психологічні функції і надбання” (1948 р.). Вчений трактував розвиток особистості як історично обумовлений процес об’єктивації психічних функцій у продуктах культури.

РОТХАККЕР Є. (1888-1965 рр.). Німецький вчений. Співробітничав з Дільтеєм, Гуссерлем. Значну частину життя працював у Боннському університеті (з 1929 р. – професор).

Частина його робіт: “Прошарки особистості (1938 р.); “Проблеми культурної антропології” (1948 р.); “Людина й історія” (1950 р.). До генеалогії людської свідомості (1966 р.).

Людина завжди живе у певній ситуації з відповідним горизонтом світосприйняття (переживань), виходячи з якого і будується її діяльнісна активність. Люди завжди належать певному суспільству, яке утворює їх специфічне середовище і самореалізується культурами (етнічними і мовними з їх неповторними традиціями і настановами). Культура задає “життєві стилі” як форми самовираження індивіда. В них людина “веде себе” і ставиться до “самої себе”, в них вона постійно “перекладає себе”, об’єктивуючи “своє внутрішнє”. Тим самим вона реалізується як історична особистість, що конструює “свої світи”. В стилістиці людської поведінки нічого початково природного не закладено, вона постійно формується і підтримується діяльнісними зусиллями, виражаючи те, що людина сама двояка – вона і дана і задана, що робить її справжньою (аутогенність, ідентичність) проблемою. Індивід майже завжди виявляється “між”.

ВЕРНЕР X. (1890-1964 рр.). Народився у Відні, помер у Бустері (Массачусетс). Німецько-американський психолог, один з найбільших фахівців із психології розвитку, близький у своїх поглядах до Г. Кафки. У 1926 р. у Гамбурзі йому було присвоєне звання професора. З 1933 року він читав гостьові лекції в американських університетах (до 1947 р.): Мічиган, Бруклін, Кембридж, Бустер.

Вернер належав до піонерів порівняльної психології розвитку. На його думку, генетичний підхід може застосовуватися в тих випадках, коли в наявності будь-які зміни поведінки, тобто у порівняльній, дитячій, диференціальній психології, у патопсихології і у психології народів. Розвиток усіх форм життя розумівся ним як здійснення онтогенетичного закону, відповідно до якого система, що саморозвивається, переходить від стану відносної розмитості, невизначеності до малої диференційованості, до стану більшої чіткості, диференціації, зв’язку та ієрархічної інтеграції. В силу цього, якщо мова йде про розвиток дитини, то суспільство стає лише приватним фактором, що провокує розгортання споконвічно властивих дитині, іманентних психологічних структур) за цим напрямом написана монографія, 1957 р.). Вчений намагався використовувати даний закон у крос-культурних дослідженнях, насамперед, – у вивченні процесу понять. На його думку, у мисленні як примітивної людини, представника традиційного суспільства, де немає писемності, так і неповноцінної чи людини чи дитини є схожі структурні елементи.

Характерним є не диференційованість, синкретичність мислення, яке здійснюється за типом комплексів (окремі, актуально сприймані і тому часто випадкові ознаки стійко поєднуються в єдиний образ, мислення не відділене від сприйняття, емоцій і дій, немає розбіжностей суб’єкта і об’єкта, використовуються лише конкретні способи класифікації). При цьому, сучасна людина (звичайно ж розумна), у порівнянні з примітивною, пізніше досягає зрілості, але її інтелектуальний розвиток продовжується значно довше, а не зупиняється на ранніх етапах. Вернер проводив також дослідження розвитку сприйняття і мови, зокрема, вивчав процес переключення орієнтування дітей з форми предмета на його колір.

ХАЙДБРЕДЕР Е. Ф. (1890-1969 рр.). Народилася в Квінеї (штат Іллінойс), померла в Каліфорнії. Американський психолог. Після коледжу (бакалавр мистецтв, 1911 р.) вчилася в університеті штату Вісконсин (магістр, 1918 р.), у Колумбійському університеті (доктор філософії, 1924 р.). Працювала в Міннесотському університеті 1923 -1925 рр. як викладач, 1925-1928 рр. як асистент професора. З 1929 р. вона – асоціативний професор факультету психології цього університету, де працювала майже 30 років.

Хейдбредер вивчала процеси мислення і научіння, зокрема, досліджувала вікову динаміку ефективності научіння і вплив несвідомих настанов на научіння. Разом зі співробітниками вона розробила тест для виявлення технічних здібностей. Якийсь час вона займалася психологією мистецтва і психологією творчості, а також – історією психології.

АЛЕКСАНДЕР Ф. Р. (1891-1964 рр.). Американський психоаналітик і лікар. Професор Чиказького університету з 1930 року, засновник і директор Чиказького інституту психоаналізу (1932- 1956 рр.).

Одержав визнання Фрейда за розробку ідеї “супер-его”.

Основні праці: “Психоаналіз сукупності особистості” (1927 р.); “Підвалини психоаналізу”(1948 р.); “Двадцять років психоаналізу” (1953 р.); “Значення Фрейда” (1960 р.). На відміну від Фрейда, Александер вивчав різноманітні емоційні порушення та психосоматичні розлади, виявляючи їх залежність від своєрідних неусвідомлюваних внутрішніх психічних конфліктів та вбачаючи головну причину скоріше в деформаціях міжособистісних стосунків, ніж у сексуальних відхиленнях. Він досліджував негативні наслідки виховання дітей в надмірній суворості або пестливості.

ПОЛАНІ М. (1891-1976 рр.). Американський вчений, виходець з Угорщини. З 1932 р. – професор Манчестерського університету.

Деякі з його праць: “Наявне знання”(1962 р.); “Знання і буття” (1969 р.).

В структурі орієнтованої і пізнавальної діяльності в сенсомоторних знаках, сприйнятті, використанні мови, методах діагностики і експериментування, актах наукової творчості і т. ін. Полані відрізняє явні і неявні компоненти. Останні освоюються людиною в практичних діях, в сумісній науковій роботі і слугують підгрунтям її цілеспрямованої активності. В науці явне знання надане як інтерперсональне (в поняттях і теоріях), неявне як особисте знання, вплетене в мистецтво експериментування та теоретичні навички вчених.

МОРЕНО Д. Л. (1892-1974 рр.). Народився в Румунії, освіту одержав у Відні, де в 1917 р. захистив дисертацію. З 1919 р. до 1927 р. працював психіатром в Австрії.

Він сформулював принцип групової психотерапії, заснованої на соціометрії, вивчення міжособистісних відносин у групі людей. Морено ввів термін “соціометрія” – уявлення про неправильну організацію груп і про те, як контролювати поведінку, що відхиляється. У 1927 р. Морено переїхав у США, де працював психіатром і був відомим фахівцем з психодрами. З 1936 р. і до самої смерті завідував санаторієм “Морено” у Нью-Йорку. Між 1929 і 1936 р. заснував театр спонтанностей у Відні, Театр імпролентю і Терапевтичний театр у Нью-Йорку.

У 1964 р. Морено був обраний почесним Президентом Першого міжнародного конгресу з психодрами.

Він викладав у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, читав лекції в багатьох інших університетах Америки і Європи, включаючи Чехословаччину, Румунію, Угорщину й інші країни. Морено заснував американське товариство групової психотерапії, активно сприяв виданню журналів: “Соціометрія і групова психотерапія” і “Міжнародний журнал соціометрії і соціатрії”.

Вчений був супротивником аналізу Фрейда, вважав його штучним світом слів і снів, що виникають і живуть у кабінеті. Він робив акцент на дії та поведінку у природних умовах.

Психодрама заснована на зустрічі, головним принципом якої є антимімезис. Динамічні процеси в психодрамі виникають через дві протилежні тенденції: зустріч є аспектом антимімезиса, театралізація має на увазі наслідування. Предметом зустрічі психодрами є сама людина, яку Морено називає “Ти”. Ціль полягає в тому, щоб знайти істину за допомогою “драми”, програючи різні почуття в однакових чи різних ситуаціях.

Морено стверджував, що він домігся більшого катарсису та емоційного полегшення, що принаймні частково вирішують психологічні (психічні) проблеми за допомогою психодрами, чого не робив Фрейд, лише розмовляючи з пацієнтом. Для Морено гра – ключ до реальності, шлях до рятування від недуги і патології, повернення до повноцінного життя.

ПЛЕСНЕР X. (1892-1944 рр.). Німецький філософ, соціолог і психолог. Один з родоначальників філософської антропології, психології. Він трактує людину як ексцентричну істоту, що постійно прагне до виходу за межі безпосереднього існування, до нескінченного самопізнання, так, що людина нібито завжди перебуває “поза місцем” і в “нічому”. Тим самим Плеснер підкреслював в людині моменти самовідчуження і різні духовно-психічні трансформації, зневажаючи аспекти стійкості, визначеності в характері і життєвій позиції людини. Вчений прагне усунути відверто спекулятивні апріорнінастанови філософсько-антропологічної концепції Шеллера, що дотримувався своєрідного дуалізму і вважав, що деяке вище духовне джерело в людині деталізує дійсність і дає особливий світ свободи і незалежності. Людину Плеснер хотів зрозуміти в єдності її біофізичної і духовної сторін, що виразилися в досягненнях культури. В ексцентричних реакціях людини на середовище і зміни власного буття, за Плеснером, зливаються духовна і фізична сфери: фізичний автоматизм сполучається зі свідомою реакцією особистості. Ексцентричності вчений надає універсального значення визначальної риси, яка позначається в інтелектуально-моральному та емоційно-безпосередньому актах. Ексцентричні акти поведінки, за Плеснером, визначають відношення людини як до самої себе (і, насамперед, до свого тіла), так і до навколишнього світу. Прагнення Плеснера звільнитися від традиційних метафізичних концептів і настанов у розумінні людини не допомогло йому збагнути людину.

КАРДИНЕР А. (1892-1981 рр.). Американський етнолог, психоаналітик, соціолог та психіатр. Пройшов курси психоаналізу у З. Фрейда і деякий час працював з ним у Відні. Після повернення у Нью-Йорк дуже активно почав практикувати психоаналіз. Разом з антропологом Р. Лінтоном досліджував особливості психіки і особливості людей, які належать до різних етнічних, расових та культурних груп.

Розробив психодинамічне розуміння національного характеру.

Вивчав проблеми агресивності, виховання, адаптаційні можливості особистісних структур.

Першим запропонував здійснити інтеграцію психоаналізу антропології на основі етнопсихології та її понятійного апарату.

Особливу увагу приділяв дослідженню проблем особистості, суспільства та культури. У розвитку власних уявлень виходив з психоаналітичного розуміння природи, структури та формування особистості. В подальшому здійснював його культурологічну та соціологічну модернізацію. Створив концепцію базисної структури особистості.

На основі психоаналітично-орієнтованого порівняльного аналізу культур дійшов до висновку, що культурний розвиток значною мірою визначається використовуваними суспільством методами очікування та самозбереження. Кардинера іноді відносять до лідерів неофрейдизму. Він є автором книг: “Індивід та його суспільство” (1939 р.); “Психологічні межі суспільства” (1945 р.).

ІНГАРДЕН Р. (1893-1970 рр.). Народився і помер у Кракові. Польський філософ, феноменолог, психолог і естет. Учень Гуссерля. Член Польської академії наук (з 1957 р.). У 1933-1945 р. викладав у Львівському, а з 1945 р. у Ягеллонському університетах.

Вчений розвинув свій варіант феноменології, відмінний від феноменології Гуссерля. Найбільшу популярність придбали роботи Інгардена в області естетики і психології мистецтва. Він, також, є автором праць із проблем теорії пізнання, уяви і натхнення, логіки і формальної онтології.

ЛАНДБЕРГ Д. Е. (1895-1966 рр.). Народився у Фейрделі (Північна Дакота), помер у Сіетлі (Вашингтон). Американський соціальний психолог, соціолог-неопозитівіст. Інтерпретував поняття соціології з погляду опреціоналізму. Наслідуючи біхевіоризм, вчений ототожнював задачу дослідження стимулів і мотивів поведінки з описом самої поведінки – її фактичних емпирічних сторін. Висунувши перед соціологією і психологією програму визначення ознак і характеристик поведінки індивідів і груп, Ландберг виступив у якості одного з творців так званого соціального біхевіоризму. Він – прихильник кількісних методів у соціології і соціальній психології, перенесення методів і моделей природничих наук (особливо фізики) у соціологію та психологію.

СОНДІ Л. (1893-1986 рр.). Народився в Словаччині. В 1919 р. закінчив Будапештський університет (медицина). Вніс нове поняття в психоаналіз; родове несвідоме. Закріплені форми поведінки передаються в спадок. В 1939 р. Сонді опублікував свій тест, який приніс йому світову популярність, про спадково обумовлену схильність людини до певної форми патології.

МАНХЕЙМ К. (1893-1947 рр.). Німецький соціолог, соціальний психолог та філософ. Вчився в університетах Будапешта, Гейдельберга, Парижа.

В 1919 р. емігрував з Угорщини в Німеччину. З 1925 р. – приват-доцент філософії в Гейдельберзькому університеті Франкфурта-на-Майні.

В 1933 р. емігрував у Великобританію і спочатку викладав у вищій Лондонській школі. З 1941 р. – професор педагогіки Лондонського університету. Останні роки життя очолював один з відділів ЮНЕСКО. Основні праці: “Проблема соціології знання”(1925 р.); “Вступ в соціологію знання” (1929 р.); ” Людина і суспільство в епоху перетворень”(1935 р.); “Діагноз нашого часу” (1943 р.) ; “Все про соціологію і культуру”(1956 р.). спеціально займався аналізом релігійної свідомості.

Активно займався проблемами і освіти. Концепція вченого може бути визначена як культурологічна методологія з дуже широкою сферою можливих аплікацій. Культурно-історичні епохи відрізняються наявністю життєвих домінант, які визначають загальний їх стиль та пануючі в них “стилі мислення” (“мислительні позиції”). У цьому відношенні сучасна епоха кризова. По відношенню до неї можна говорити про зникнення єдиного інтелектуального світу з фіксованими і домінуючими цінностями та нормами. Більш того, за раціонально організованим мисленням виявилась його підоснова – колективне несвідоме. Стала наявною неспроможність однієї з основних абстракцій європейської культури – наявність позаісторичного суб’єкта пізнання, який мислить з “точки зору вічності”, тобто зовнішнього об’єктивного спостерігача, який виносить остаточні справжні оцінки.

Світ, за Манхеймом, – це світ різних особистих інтересів, різних типів та стилів мислення, які потребують свого вираження в системах поглядів і які претендують на статус “єдино правильних”. Знання виявляється контекстуально і соціально, а, зрештою, – культурно обумовленим. Історія думки у вченого – це історія зіткнення класових, групових та інших світоспоглядань, які прагнуть раціонально себе оформити. Отже необхідно розрізняти когнітивні системи за механізмами їх соціальної обумовленості. Якщо за природознавством та математикою ще можна визначити статус об’єктивного знання, то знання соціогуманітарне, за Манхеймом, не може бути адекватно проаналізоване без врахування його соціальної детермінації. В загальнокультурних же рамках виявляється обумовленість будь-якого знання: його параметри залежать від зайнятої в соціокультурному просторі позиції, заданого бачення (“перспективи”).

РАЙН Д. Б. (1895-1980 рр.). Народився: Туніата (Пенсільванія), помер: Хіллсбороу (Північна Кароліна). Американський психолог і парапсихолог. Так само, як і Васильєв у Росії, він вважається засновником наукової парапсихології. Після закінчення школи протягом 1,5 року вивчав богослів’я. У 1917 р., із вступом США у світову війну, пішов добровольцем у морську піхоту, потім одержав біологічну освіту в Чиказькому університеті (фізіологія рослин). Працював з 1925 р. на кафедрі ботаніки університету Західної Вірджинії. Потім до 1928 р. – викладач філософії і психології, а з 1930 р. – асистент професора, з 1934 р. – асоціативний професор і з 1937 по 1950 р. – повний професор, а також керівник психологічної лабораторії в університеті Дьюка. До пенсії з 1965 р. – директор інституту “Фундаментальних досліджень людської природи” у м. Даремі.

З 1928 р. Райн почав наукові дослідження в лабораторії парапсихології, заснованої У. Мак-Дугаллом в університеті Дьюка (який згодом став приватним інститутом), займався до 1935 р. проблемами життя після смерті, потім до 1940 р. проводив дослідження яснобачення, а з 1945 р. – телепатії. З 1985 р. почав дослідження паранормальних властивостей тварин. Саме під його керівництвом К. Зенер проводив свої всесвітньо відомі досліди з картами (“карти Зенера”). За підтримки У. Мак-Дуггала Райн заснував у 1937 р. парапсихологічний журнал. Вчений для пояснення парапсихологічних феноменів звертався до поняття псі – функції, на яку не діють відомі фізичні закони, і для аналізу якої потрібна зміна методологічної орієнтації з моделі “передавач – канал – одержувач” на психолого-квантову модель; але в реальних дослідженнях його школи вона не була задіяна. Він понятійно-оформив напрямки наукової парапсихології: вивчення позасенсорного сприйняття, коли розглядається питання, чи є можливість і, якщо є, то як в таких умовах приймати чи посилати інформацію через невідомі ще сенсорні канали. І вивчення психокінезу, коли досліджуються прямі психічні дії на фізичні системи. Він багато чого намітив у новій галузі.

РАЙХ В. (1897-1957 рр.). Австро-американський психолог, психіатр, психоаналітик. Один з лідерів ліворадикального фрейдизму. Учень і колега Фрейда. Доктор медицини (1922 р.). Основні праці: ” Функції оргазму” (1927 р.); “Аналіз характеру”(1928 р.); “Генітальний та невротичний характери” (1929 р.); “Сексуальна революція” (1936 р.). Під впливом Фрейда, Адлера, Маркса, Бергсона та буддійських доктрин розвивав власні психоаналітично-орієнтовані концепції, вважаючи сексуальність та оргазм основними регулюючими механізмами людської життєдіяльності, розробляв науку про “сексуальний фундамент Маркса” та “психологічний фундамент Фрейда”. В 1934 р. відійшов від ортодоксального психоаналізу, покинув міжнародну психоаналітичну асоціацію, емігрував у США в 1939 р. Створив вчення про сексуальну репресивність, яка використовує сім’ю, політику та культуру з метою пригноблення сексуальності і свободи людини і, тим самим, формує консервативний тип характеру людей, орієнтованих па сліпе підкорення та підтримку диктатури. Проаналізував сексуальне як основне джерело масової невротизації та неврозів.

ГІЛФОРД Д. П. (1897-1976 рр.). Народився: Аврора (штат Небраска). Помер там же. Американський психолог. Освіту одержав в університеті штату Небраска (1918-1924 рр.) бакалавр і магістр гуманітарних наук, у Корнеллському університеті (1924-1926 рр.) – доктор філософії; пізніше – знову в Небрасці (1952 р.) – доктор прав і в університеті Південної Каліфорнії (1926 р.) доктор соціології. Працював як асистент викладача в університеті Небраски з 1924 по 1926 р.

– Корнеллському університеті; 1926-1927 рр. він – викладач психології в університеті Іллінойсу; 1927-1928 рр. – асистент професора психології в університеті Канзаса; з 1928 по 1940 р.

– асоційований професор університету Небраски, паралельно – директор відділу освітніх досліджень, 1938-1940 рр. він – професор психології університету Південної Каліфорнії.

Гілфорд почав свою наукову діяльність зі складання опитувальника на розрізнення екстравертів та інтровертів. Всесвітню популярність йому принесли дослідження, в яких він, на основі використання тестів і факторного аналізу, зробив спробу математичної побудови моделі творчої особистості. Ця модель широко використовувалася надалі для визначення творчих здібностей в американській науці і промисловості. В результаті своїх двадцятилітніх досліджень вчений прийшов до побудови “кубічної моделі структури інтелекту”, у якій було представлено три виміри: операції (пізнання, пам’ять, оцінювання, дивергентна і конвергентна продуктивність), зміст (образотворчий матеріал, символічний, семантичний і поведінковий), результати (елементи, класи, відносини, системи, типи перетворень і висновки, що робляться). Разом зі співробітниками йому вдалося ідентифікувати і забезпечити діагностичними засобами 98 з 120 можливих факторів, утворених клітками цього куба. Особливий інтерес в його дослідженнях викликали методики дослідження дивергентного мислення, що були орієнтовані на завдання, що не мають строгого алгоритму рішення і вирішуються різними шляхами. Зокрема був створений “Тест університету штату Південна Каліфорнія”, у якому визначилися такі ознаки дивергентного мислення, як легкість, гнучкість і точність.

Гілфорд трактував особистість як просте сполучення певних індивідуально-специфічних рис. Відповідно до цього він розробив тест “Огляд темпераментів”, що дозволяє діагностувати загальну активність, самовпевненість, владність, товариськість, емоційну стійкість, об’єктивність, дружелюбність, вдумливість, мужність, особистісні відносини. В результаті факторно-аналітичного дослідження, першого в галузі вивчення особистості, прийшов до достатності виділення наступних мотиваційних факторів: організмічних потреб (голод, секс, потреба в русі), потреби у визначених параметрах середовища (комфорт, чистота), потреб, пов’язаних із соціальним станом (воля, чесність), соціальних потреб, (загальні інтереси, потреба в ризику, у розвагах). Учений першим став досліджувати особливості зв’язку особистісних ознак і мотиваційних структур, зокрема – предметних інтересів.

ФЕНХЕЛЬ О. (1897-1946 рр.). Народився і помер у Відні. Відомий німецько-американський психоаналітик. Освіту одержав у Берлінському Психоаналітичному інституті (1922 р.), разом з М. Ейнтінгеном. З 1926 по 1933 р. – співробітник цього ж інституту. Займався діяльністю психоаналітичного товариства в Осло (1933-1935 рр.) і Празі (1935-1938 рр.). З 1938 р. Фенхель – викладач психоаналізу в Лос-Анджелесі. Розглядав сильну ефективну реакцію як прояв давно пригнічених інтенцій в умовах недостатності звичайного контролю “Я”, що буває через збудження, чи через занадто довгу блокаду задоволення потреб. Він висловлював думку, що руйнування стримуючих рамок “суперего” і вивільнення імпульсів при манії відбувається по механізмах, аналогічних існуючим в середньовічних карнавалах, де таке вивільнення сильно санкціоноване. За його спостереженнями, фобічна тривожність може ховатися за поведінкою, орієнтованою на пошук небезпечних ситуацій (альпінізм, стрибки з парашутом і ін.), по механізму психологічного захисту через ідентифікацію з агресором.

ЛЕРШ Ф. (1898-1972 рр.). Народився і помер у Мюнхені. Німецький психолог, представник розуміючої психології і характерології. Одержав середню освіту в гімназії Мюнхена. В 1916-1918 рр. він знаходиться на військовій службі. У 1918 р. почав вивчати машинобудування у Вищій технічній школі Мюнхена. З 1919 р. по 1922 р. вивчав філософію та історію німецької літератури в Мюнхенському університеті. У 1922 р. Лерш захистив докторську дисертацію під керівництвом Ф. Штриха за темою німецького романізму, після чого якийсь час працював домашнім учителем, одночасно навчаючись банківській справі. Під впливом праць З. Фрейда звернувся до психології і з 1923 р. знову проходить навчання в Мюнхенському університеті у Е. Бехера, М. Гейгера, А. Пенделя, а також слухав курс психіатрії у О. Бумке. З 1925-1933 рр. Лерш – військовий психолог у психологічній лабораторії (керівник Б. Рифферт) у Міністерстві рейхсфера, де займався розвитком психодіагностичних тестів визначення профпридатності офіцерів. У 1929 р. Вищій школі Дрездена він захистив дисертацію для заміщення посади доцента з психології та філософії (“Обличчя і душа”), у якій першим в історії психології використовував кінозйомку для систематичного вивчення мімічних реакцій. З 1930 по 1936 рр. Лерш – асистент у психологічному інституті при Вищій технічній школі; з 1936 р він – екстраординарний професор філософії і характерології. У 1937 р. він приймає запрошення і займає кафедру психології і педагогіки університету Бреслау; у цей же час виходить основна праця його життя, книга “Побудова характеру”, що надалі неодноразово перевидавалася ( а в 1951 р. навіть під іншою назвою – “Побудова особистості”). З 1939 р. Лерш працює в Лейпцизькому університеті (як спадкоємець Ф. Крюгера, засновника “Лейпцизької школи психології цілісності”); з 1942 року працював у Мюнхені у підготовці військових психологів. Після війни звернувся до проблем соціальної психології. З 1952 по 1966 роки викладав у Мюнхені в університеті. Член правління Німецького союзу психологів (1938-1945 рр.). Голова німецького товариства психологів (1953-1955 рр.).

Вчений працював у традиціях німецької характерології. У цьому відношенні найбільший вплив на його світогляд зробили Л. Кларес і А. Пфендер. Він ставив своїм завданням на основі феноменологічного самоспостереження дати максимально повний опис стійких і індивідуально різних настанов особистості. Грунтуючись на загально-антропологічних уявленнях про полярність відносин індивіда з навколишнім світом, він розробив досить умоглядний висновок про шари характеру, у яких виділив “надбудову”. Дав класифікацію пережитих потягів, виділивши три рівні: рівень потягів вітального буття (прагнення до діяльності, до насолоди, лібідо, прагнення до вражень), рівень вражень індивідуального “Я” (потреба в самозбереженні, егоїзм, воля до влади, рівень домагань, прагнення до значимості, потреба у визнанні, потреба в самоповазі) і рівень індивідуального буття (людське співчуття, прагнення до продуктивної творчості, пізнавальні інтереси, любовна співучасть, обов’язок, художні потреби, метафізичні потреби, релігійні шукання). Ще в 1938 р. Лерш постулював антицилаторний характер мотивації. Він дав розгорнутий феноменологічний аналіз ендотимних переживань. Розробив вимоги з підготовки фахівців – психологів у Німеччині. Вчений займався надзвичайно широким колом психологічних питань (ціннісні орієнтації, філософська антропологія, діагностична характерологія, психологія статі, спортивна і юридична психологія).

ЕЙДЕЛЬБЕРГ Л. (1898-1970 рр.). Народився в Злоцові (Угорщина), помер у Нью-Йорку. Відомий американський психоаналітик. Після вивчення медицини у Відні дуже зацікавився психоаналізом і звернувся до нього (з 1928 р.). У 1938 р. емігрував у Лондон, а в 1940 р. – у США. З 1951 р. він – професор державного Медичного центру в Дауні (Нью-Йорк). Був також редактором енциклопедії психоаналізу (1968 р.).

БЛУМЕР Г. (1900-1987 рр.). Американський психолог і соціолог. Викладач в 1925-1952 рр. в Чиказькому, а в 1952 р. – в Каліфорнійському університетах. Учень Г. Міда. Намагався переорієнтувати методологічні постанови прагматизму (у варіанті інструменталізму Дьюї) в термінах теорії свого вчителя. В 1937 році запропонував термін “символічний інтернаціоналізм” для визначення концепції, класиком якої за правом вважається (крім Міда, її підвалини були закладені деякими роботами Кулі і Морено).

Основна робота вченого, яка викладає його концепцію символічного інтеракціоналізму – “Символічний інтеракціонізм: перспективи та методи”(1969 р.). У своїх теоретичних розробках та дослідженнях Блумер виходив з настанови Дьюї про визначення об’єкту, виходячи не з його властивостей, а з його ролі в житті людей. Об’єкт – це те, що він значить в очікуваній та реальній взаємодії. Причому усталеність значень робить взаємодію узвичаєною, дозволяє їй інституціювати. В самій же взаємодії можна виділити два рівні: 1) несимволічний (що об’єднує все живе) і 2) символічний (властивий лише людині). Люди виробляють рухи та інтерпретують рухи інших, їх поведінка словесно відображається та “задається” в багатьох випадках мовою. Дії з символами випереджають, як правило, практично-перетворювану дію. Через знакову діяльність ми задаємо дистанції, тобто структуруємо зовнішній світ. Розвиваючи і змінюючи значення, ми, тим самим, змінюємо і сам світ. Оскільки соціальне життя є в кінцевому результаті продуктом інтерпретації оцінок та визначень, продукованихіндивідом, що координує свою поведінку, її дослідження повинно орієнтуватися на осмислення символічних процесів, діючих суб’єктів підтримуючих дій структур. Констатуючі реальність інтерпретації діють на двох рівнях – внутрішнього та зовнішнього спілкування. Внутрішнє спілкування продукує інтерпретації як результат взаємодії між двома “Я”. Перше – “Моє”, тобто бачення себе очима інших, близьке “віддзерка-леному” “Я” Кулі (символи здатні викликати в мені ту ж реакцію, що і в інших). Друге власне “Я”, як об’єктивне “Я” (моє бачення самого себе). Друге “Я” – джерело креативності, перше “Я” задає дистанцію по відношенню до самого себе, дозво-ляючи займати рефлексивну позицію. Зовнішнє спілкування задає прагнення до результату та кооперування дії для його досягнення з іншим. У зовнішньому спілкуванні потрібне уміння “приймати роль іншого”. Отже, будь-яка дія є завжди діалог, який людина веде сама з собою та з іншими. В цьому зв’язку вчений розглядає проблеми формування колективної (“узагальненої”) дії і одним з перших вводить в науку тему масового суспільства. Суспільство у нього в цілому задається процесуально через ситуації, в яких зустрічаються конструктивно діючі індивіди, постійно рефлектуючи та дефінюючи”, тобто способи спілкування з предметами (об’єктами ).

Ж. ЛАКАН (1901-1981 рр.). Французький психоаналітик, автор структуралістичної версії фрейдизму. Працює як професор – клініцист в психіатричному госпіталі Сент-Аин з 1953 р., засновник Паризької школи фрейдизму (1964-1980 рр.), викладач в Практичній школі вищої освіти з 1963 р. поєднував в своїй діяльності теорію та практику “структурного психоаналізу”.

Основні твори: “Функція про поле мови та мовлення в психоаналізі” (1953 р.) ; “Тексти” (1966 р.); “Семінари Жана Лакана”(1980 р.). Починаючи з критики емпіричного асоціативізму в підході до людської психіки. Лакан звертається до екзистенціалізму, феноменологічних ідей французького неогегельянства (Ж. Іполіт та Гуссерль) в пошуках області психологічної реальності, яка не зводиться до порядку відчуттів: такою областю для нього стає образний прошарок свідомості. Заперечення біологічного редукціонизму поєднується у Лакана з визнанням неефективності “інтуїтивного відчуття” як засобу пізнання психічних процесів та не-правомірності утвердження модуса “безпосередньої даності” їх феноменів. Програмне для Лакана завдання “повернення до Фрейда” заключала в собі суттєвий момент модифікації настанов класичного психоаналізу, визнання базовим положення про виконання мовою символічних по відношенню до несвідомого доповнюється розширюваним поняттям мови в цілому як особливого її коду: теза про осмисленість та принципову дєніфрируваність усіх, включаючи патологію психічних проявів, збагачується застосуванням структуралістичних методів та досвіду. Видозмінюється фрейдівська концептуальна тріада (Воно-Я-Над-я). Функціювання психіки, за Лаканом, залежить від координації трьох її рівнів – Реального, Уявного та Символічного. Реальне має інші рівні, що визначаються лише негативною сферою біологічної потреби. Уявне – область дії психологічної захисної реакції порушення єдності з зовнішньою дійсністю (тілом матерії), яка проявляється, передусім, у вигляді свідомості цілісного образу “Я” . Цей перший синтез Уявного пов’язаний, з так званою “стадією дзеркала”, коли дитина 6-18 місяців починає своє відображення. В такому початковому співвідношенні організму з його реальністю, зовнішнім світом, за Лаканом, кристалізується суб’єкт Уявного, основа всіх наступних ідентифікацій. Символічне містить в собі порядок культури, який для вченого практично співпадає з мовою, решта – соціальна кодифікація, норми заборони, настанови по суті виносяться за межі аналізу. Цей порядок індивід від народження застає вже готовим, від включення в нього залежать як конфігурація Уявного, так і імпульс реального; бажання, перетворені в “Я” – потреби, повинні увійти в символічний стрій культури, артикулюватися у вигляді деякого тексту перед тим, як стати психологічним факторами. Мова – ключове поняття концепції Лакана, воно не тотожне ні природній мові, ні фрейдівській символічній мові снів, його символічність взагалі не є вираженням будь-якого іномовного змісту на протилежність буквальному. В загальному вигляді мова є формальний принцип структурування, розчленування, розрізнення елементів мовлення, які виконуються на його поверхні, його суть розкривається як рух визначених (визначене – явище мови з точки зору її форми, матеріальна частина знака, характер їх взаємозв’язку, взаємозчеплення, домінуючий над означеним (референтом, концептом), над самим суб’єктом Уявного. Несвідоме, за Лаканом, являє собою формальний аналог, “зліпок” зміщень, розривів та нашарувань з “метою означаючих”; таким чином, теоретичним базисом “структурного психоаналізу” виступає теза: Несвідоме структурується як “мова” .

АББАНЬЯНО Н. ( 1901-1990 рр.). Італійський мислитель. Він заперечує автономність діалектики думки, припускаючи дії прихованої сили, пануючої над нею.

Вчений є засновником концепції позитивного екзистенціалізму. Він трактує думку як символ рухів, протиріч, ситуацій самого життя. Привносячи ціннісний момент в існування окремої конечної людини, а не абстрактного індивіда, виступив із закликом, що вимагає відповідальності за своє рішення у з’ясуванні відносин зі світом, самим собою та іншими людьми, мислитель проголошує науку екзистенцією. Прилучатися до екзистенції – значить вибирати власне призначення і залишаться йому вірним.

Цікаві і оригінальні погляди та судження Аббаньяно з приводу багатьох речей. Наприклад, можливість як таку він уявляє як пошук спрямований на встановлення границь та умов самої можливості і називає її мучення людини по відношенню до життя, оточення. Екзистенціалізм не постулює креативної свободи, людина не є центром всесвіту. Світ не побудований і не призначений для цілей людини, а інакше б загубився сенс людського існування, його проблематичність. Людський вибір здійснюється лише на фоні свободи, яка має потрійний зміст : 1) визнання реалізації “Я” та свого призначення ; 2) єдність “Я” і призначення визначає єдність світу; 3) “Я” спосіб реалізувати себе лише в товаристві людей співробітництва, солідарності і, нарешті, любові.

РАЙХ-РУБІНШЕЙН А. (1902-1971 рр.). Народилася У Відні. Померла в Пітсбурзі (США). Американський психоаналітик. Навчалася медицині у Відні, а в 1920 р. вийшла заміж за В. Райха. З 1929 р. – член Віденського психологічного товариства; з 1931 р. працювала в Берліні. У 1933 р. емігрувала в Прагу; там проводила психоаналітичне навчання і займалася приватною практикою і розлучилася з Райхом, знову вийшла заміж (історик А. Рубінштейн). У 1938 р. емігрувала в США, де продовжила психоаналітичну діяльність. З 1960 р. по 1962 р. вона – президент Нью-Йоркського психоаналітичного інституту. Останні вісім років була паралізована. Популярність їй принесли роботи з нарциссизму і контр переносу. Вважалася блискучим консультантом.

ДУНКЕР К. (1903-1940 рр.). Народився в Лейпцизі, помер у Каліфорнії. Німецько-американський психолог. Освіту одержав у Берлінському університеті Кларка (1923-1929 рр.). У 1926 р. – магістр, 1929 р. – доктор філософії. З 1930 р. працював як асистент в Психологічному інституті Берліна, після переїзду в США – в університеті Кларка. За методологічними явленнями був близький гештальтпсихології. Починав свої психологічні дослідження з аналізу руху в умовах поділу і фону. Він відомий насамперед своїми дослідженнями продуктивного мислення. Відкрив ефект “функціональної закріпленості”, що полягає в тому, що використовувані певним чином об’єкти важко почати використовувати інакше. У 1924 р. разом з К. Зенером Дункер провів дослідження научіння, які привели до парадоксальних результатів: механічне повторення рішення проблемних задач веде до погіршення результатів при рішенні нових задач. Експериментально на своїх студентах, яких він просив міркувати уголос, учений довів, що осмислення відбувається поступово і градуйовано. Процес рішення проблеми містить у собі ряд послідовних переформулювань проблеми, що відбуваються доти, поки не знаходиться формулювання, для якого є засіб вирішення. Таким чином, вирішення задачі складається з якісно різних фаз: з фази перебудування принципу (“функціональне рішення задачі”) і фази реалізації (“остаточне рішення”).

ЛОРЕНЦ К. (1903-1988 рр.). Австрійський біолог і психолог, один із засновників етології. Проводив широкий спектр дослідження поведінки тварини і людини, зокрема, імпритингу та агресивності. Учений є автором книг: “Кільце царя Соломона” (1970 р.), “Людина знаходить друга” (1971 р.), “Подивися навколо себе” (1974 р.). Дослідник відрізнявся широким науковим кругозором.

ПОЛІТЦЕР Ж. (1903-1942 рр.). Французький психолог та філософ. Народився в Угорщині. Запеклий противник психоаналізу. Після смерті Фрейда проголосив вступ психоаналізу в період “схоластичного упадку” та завбачив йому долю френології та гіпнотизму. Висунув ідею створення “конкретної психології”, предметом якої повинна бути “життєва драма” (реальне життя людей ) і, особливо, її змістова та діяльнісна сторони.

АРНХЕЙМ Р. (1904-1983 рр.). У 1928 р. захистив докторську дисертацію з філософії в Берлінському університеті. З 1933 по 1938 роки працював у Міжнародному інституті навчальних фільмів у Римі. З 1940 р. працював у США. З 1968 р він – професор психології в центрі візуальних досліджень при Гарвардському університеті. Вважався великим фахівцем в області візуального мислення.

БОСЕ М. (1904-1990 рр.). Швейцарський психоаналітик, психіатр і філософ; один з лідерів екзистенціального аналізу. Починав як психіатр в клініці разом з Блеєром і Бургхельци. В 1935 р. почав співробітничати з Юнгом. Критикував протиріччя фрейдизму і психоаналізу, в тому числі теорію несвідомого. Поступово відхилявся до позиції екзистенціального аналізу Бінсвінгера. В 1950 році активно включився в розробку екзистенційного аналізу. Познайомився з Хайдеггером, намагався використовувати його ідеї в розробці нової версії психоаналітичної теорії і терапії. Орієнтував свою психотерапію на допомогу пацієнтам в подоланні заборон і виборі відповідного йому способу існування. Метою цієї версії психоаналізу вчений вважав зміни неврозу і психозу через подолання упереджених понять і суб’єктивних інтерпретацій, які закривають буття від людини.

ФРАНКЛ В. (1905-1986 рр.). Австралійський психолог і психіатр. Одержав психоаналітичну освіту, але надалі відійшов від класичного психоаналізу. Під час Другої світової війни знаходився як ув’язнений в німецькому концтаборі. Розробив власне психологічне вчення, у якому було постульовано, що основною рушійною силою розвитку особистості виступають пошуки сенсу. При відсутності сенсу чи його неясності виникає екзистенційний вакуум, що виявляється як невроз. Допомогти пацієнту можна лише ініціювавши власну активність. На основі всіх цих ідей учений – експериментатор розробив комплекс психотерапевтичних заходів, названих ним логотерапією.

КЛОССОВСЬКИЙ П. (1905-1995 рр.). Французький психоаналітик, художник, філософ. Основним мотивом діяльності суб’єкта є “бажання”, яке на відміну від “сексуальності” залишається незмінним протягом всього розвитку психоаналітичної конституції індивіда. Самосвідомість особистості є продукт впливу нормативної мови соціальних інститутів, тобто “мови влади”, на несвідомі вольові інститути, характерні для нормального стану людської природи. В результаті початкова розстановка імпульсивних сил надається в психіці індивіда в перевернутому вигляді, примусово підтримуючи сувору субординацію життєвих функцій орга-нізму з метою подальшого відтворення людського роду. Індивідуальна структура особистості не тотожна самій собі, розпадаючись на безліч автономних, самодостатніх утворень, відмінних одне від одного психічних станів, які порушують симетрію в нескінченності “дзеркальних відображень” індивідуального “Я”.

НОЙМАН Е. (1905-1960 рр.). Народився в Берліні, помер у Тель-Авіві. Німецько-ізраїльський психолог. У 1927 р. захистив докторську дисертацію в Берлінському університеті. Після цього приступив до вивчення медицини і у 1933 р. здав перший державний іспит, але через загрозу номизму йому довелося перервати освіту і він емігрував: спочатку у Швейцарію, потім, у 1934 р. – в Палестину. Він займався в Тель-Авіві приватною психотерапевтичною практикою. У 1934-36 рр. постійно їздив у Цюріхський інститут Юнга, де пройшов повний курс навчання глибинної психології у К. Г. Юнга. Після цього читав безліч гостьових лекцій в Англії, Франції, Нідерландах і інших країнах. Багато друкувався в наукових журналах. Член інтернаціональної асоціації аналітичної психології. Він розробив поняття контраверсії, що представляє синтез екстраверсії й інтроверсії. На основі міфологічних архетипних сцен вчений дав аналіз розвитку свідомості і жіночності. Написав ряд книг, у тому числі й ілюстрованих есе про Леонардо да Вінчі, В. А. Моцарта, Г. Море, М. Шагала, Ф. Кафку.

СЕНГОР Л. С. (1906-1987 рр.). Народився і помер у Жоале (Сенегал). Державний і громадський діяч з Сенегалу, філософ і соціолог. Один із творців негритюда. За Сенсором, негро-африканській особистості (на відміну від елліно-європейської) притаманні особливі почуття інтуїції, співпереживання, образності і ритміки (формула: “емоція належить негру, а розум – елліну”), і тому негро-африканські та елліно-європейські культури принципово різні.

ГАНС С. (1907-1982 рр.). Канадський біолог, психолог і лікар. Він створив і розробив вчення про стрес. На основі численних клінічних і експериментальних досліджень конкретизував це вчення стосовно до людської поведінки. Його вчення засноване на понятті загального (генерального) адаптаційного синдрому сукупності нейрогуморальних реакцій, що забезпечують мобілізацію психофізичних ресурсів організму для адаптації у важких умовах. При експери-ментальних і клінічних дослідженнях поведінки людини в екстремальних ситуаціях вчення Сельє дало підставу для вироблення і розвитку поняття “психологічний стрес”.

СПЕНС К. У. (1907-1967 рр.). Народився в Чикаго, помер у Техасі. Американський психолог, теоретик необіхевіоризму. Дитинство провів у Канаді, куди його батько, інженер – електрик, був відряджений. Освіту одержав у вищій школі Вест Хілл і університеті Мак-Галла в Монреалі (бакалавр 1929 р., магістр 1930 р.). У 1933 р. захистив докторську дисертацію з філософії в Джейлському університеті під керівництвом Р. Йоркса. З 1933 по 1937 р. працював від Національної ради наукових досліджень у лабораторії біології приматів у м. Оранж-Парк у Флориді. У 1937-1938 рр. він – асистент професора психології в університеті Вірджинії. З 1938 р. – асоційований професор психології в університеті Айови; з 1942 р. – повний професор і декан факультету психології. З 1964 р. Спенс займався викладацькою діяльністю як професор в університеті Техаса.

Спенс – учень і співробітник К. Л. Халла. Велику увагу він приділяв методологічним питанням: побудова теорії, на його думку, можлива лише при точній ідентифікації одиничних і елементарних феноменів. Спираючись на результати досліджень Е. Толмена, учений звернувся до теоретичногоекспериментального аналізу проблеми привабливості об’єкта. Він відкинув постулат про незалежність потягу і зв’язків “стимул – реакція”, що виникають у результаті научіння. Відповідно до його трактування, у результаті минулого научіння об’єкт здобуває “побуджуючий вплив”, на суб’єкта і, відповідно у новій ситуації ще до досягнення цільового об’єкта пов’язані з ним асоціації можуть викликати минулі цільові реакції, які виступають у даний момент як такі, що спонукають актуальну активність і діють поряд з потягом як обумовлені потребою. Основна формула научення, запропонована К. Л. Халлом, була перетворена Спенсом так: потенціал пробудження реакції; сила потягу; привабливість об’єкта; міцність навички. Така формалізація поведінкових реакцій привела до надзвичайно важливого для подальшого розвитку біхевіоризму висновку: суб’єкт може навчився і тоді, коли він не реалізує у своїх діях якого-небудь потягу, а є лише його стимулювання “привабливістю” об’єкта. Тим самим учений ввів нові теоретичні поняття в біхевіористичну парадигму: зв’язок між стимулом і реакцією, на його думку, опосередковується гіпотетичними конструктами, продукуються на основі потреб і мотивів. Крім того, він вперше в традиції біхевіоризму звернувся до аналізу індивідуальних розходжень мотивації, зокрема, тривожності, якою він став займатися для перевірки деяких результатів своєї теоретико-асоціативної концепції потягу. Його розуміння тривожності як придбаного потягу було покладено в основу розробки Дж. Тейлором у 1952 р. опитувальника диспозиційної тривожності. Спенс також працював на замовлення військових відомств.

СІРС Р. (1908-1987 рр.). Американський психолог, фахівець з проблем особистості і соціального научіння. З 1953 р. він – професор Стенфордського університету. У 30-х рр. проводив дослідження в рамках левінівської школи (К. Левін) рівня домагань, а пізніше – впливу невдачі на процес запам’ятовування. Він також працював над проблемою агресії – у дослідницькій групі Цельського університету, в якій була сформульована теорія фрустації – агресії, де агресія розуміється як наслідок зіткнення з перешкодою цілеспрямованої дії. Близьке знайомство Сірса з психологічною літературою привело до того, що у 1943 р. з його участю було підготовлене видання з експериментальних даних, які були отримані у психоаналізі. Це дозволило йому переорієнтуватися на аналіз соціальних детермінант психіки. Виходячи з розуміння розвитку дитини як процесу, обумовленого застосуванням різних способів виховання, він приступив до розгляду проблеми формування самооцінки в залежності від чекань і відносин батьків, спочатку у п’ятилітніх дітей, а потім, коли ці ж діти досягли дванадцятирічного віку, – у них же. На підставі цих досліджень вчений сформулював висновок, що настанову батьків, завдяки яким дитина почуває себе улюбленою і бажаною, породжують аналогічне ставлення її до самої себе – відчуття успішності і власної цінності, що дозріває протягом багатьох літ і лише поступово приймає вербальну форму. Теорія розвитку особистості дитини, створена на цій базі, постулює, що найбільш важливу роль у цьому розвитку грає оформлення нових мотиваційних структур, що мають соціальну обумовленість і підкоряють первинні потяги дитини. При цьому в дитини дуже рано з’являється почуття залежності від соціального оточення на основі якого – через підкріплення батьками – здобуваються ті чи інші форми соціальної поведінки. Сіре запропонував загально-психологічну теорію, засновану на діадичній системі, у якій дія людини розуміється як орієнтована на поведінку іншої людини. Більшість особистісних структур формується в діадичних ситуаціях, тому, зокрема, не можна трактувати агресію як рису характеру, а лише як ситуаційно залежну реакцію на іншого члена діади.

НОТТЕН Ж. (1909-1988 рр.). Бельгійський психолог, фахівець із проблем психології навчання, мотивації й осо-бистості. В основі його теорії лежить поняття функціонального зв’язку індивід – середовище, з якого він виводить формування, побудову і функціонування людської мотивації. Вчений розробив теорію формування, розуміючи як базову одиницю нерозривний функціональний зв’язок індивід – середовище. Ноттен був також автором теорії і методу дослідження “тимчасової перспективи особистості”. У 80-і роки він запропонував ряд методичних стратегій для аналізу тимчасової перспективи особистості.

РИСМЕН Д. (народ, в 1909 р.). Американський соціальний психолог, юрист та соціолог. Доктор соціальних наук. Професор університетів Буфало (1937-1944 рр.), Чикаго (1946-1958 рр.).

Деякі з праць: “Натовп одиноких”(1950 р.); “Обличчя у натовпі” (1952р.).

Під впливом психоаналітичних орієнтацій здійснив цикл досліджень суспільної психіки та культури США. Розробив концепцію типів особистості та соціальних характерів (в тому числі і їх еволюції). Вчений вважав, що основні типи характерів відповідають тьом типам суспільного устрою. До основних відносив три типи характерів: 1. Традиційно орієнтований (наслідування своїй групи). 2. Внутрішньо-орієнтований (анатомістичний і динамічний ). 3. Зовнішньо-орієнтований (схильний до зовнішніх впливів, стандартизації, бюрократизації і космополітичних орієнтацій). Детально досліджував “автономну особистість” як виразника позитивного соціального характеру, орієнтованого на свободу, культуру та раціональні цілі. Співробітничав з Фроммом. Вивчав явище відчуженості та сприяв усвідомленню важливості даної проблеми.

БУЯС З. (1910-1994 рр.). Югославський психолог, професор експериментальної психології і психофізіології Загребського університету. Він почав дослідження у психофізіологічній лабораторії А. Пьєрона в Парижі. Його основні напрямки роботи: сенсорна психофізіологія, психометрія, теорія і практика розробки когнітивних тестів і тесту досягнень. Вчений розробив модифікації прогресивних матриць Равена.

СТЕЦЕЛЬ Ж. (1910-1998 рр.). Народився в Сан-Дьє, помер у Вогезах. Французький соціолог і соціальний психолог, засновник і президент французького Інституту суспільної думки. З 1938 р. він відстоював необхідність сполуки соціологічних і психологічних підходів у досліджені думок. Стецель стверджує, що адекватне розуміння суспільної думки можливе, головним чином, у рамках соціальної психології. За Стецелем, вираження як особистої, так і суспільної думки, являє собою соціальну функцію, а вивчення та оцінка характеристик думок відіграє роль у формуванні людських цінностей.

ХОМАНС Д. К. (1910-1998 рр.). Народився і помер у Бостоні. Американський соціолог і соціальний психолог – необіхевіорист. Один із творців теорії малої групи, що спирається на ідеї структурно-функціонального аналізу. На початку 60-х років відійшов від функціоналізму і став визначати свою позицію як “граничний психологічний редукціонізм”. Ви-никнення соціології, згідно з Хомансом “було природним наслідком психології, а тому кінцеві принципи пояснення в антропології, соціології і навіть історії – “психологічні” (26, с.91).

ШЕРТОК Л. (1910-1991 рр.). Французький психіатр, психоаналітик, історик психоаналізу. Доктор медицини, професор Сорбони.

Вивчав гіпноз і активно використовував його з лікувальною метою. Пройшов наукове стажування в США у Ф. Александера. Активно впливав на розповсюдження своїх вчень не тільки у Франції, але й у Росії. Автор книг: “Гіпноз. Теорія, практика і техніка” (1959 р.); “Народження психоаналітика”; “Від Месмера до Фрейда (1973 р.); “Непізнане в психіці людини” (1976 р.). Пройшов курс діалектичного психоаналізу у Лакана; і працював практикуючим психоаналітиком.

МАК-ЛЮЕН X. М. (1911-1980 рр.). Народився в Едмонтоні, помер у Торонто. Канадський філософ, соціолог, публіцист і психолог. Виступив з роботами з філософії, історії, психології, теорії соціальної комунікації, культурології, педагогіки, психофізіології, літератури й ін.

Нові засоби інформації і зв’язку, являючись “технологічним продовженням” людських органів чуття, радикально змінюють життєвий стиль, цінності, сприйняття світу (“сенсорний баланс”), поведінки в цілому і суспільну організацію людей. Так епоха “племінної людини” характеризується, за Мак-Люеном, переважним впливом усного мовлення. Сприйняття здійснюється за допомогою слуху і тактильності, і це забезпечує неподільну єдність людини і суспільства, – міфологічна цілісність мислення. Настання панування друкарського верстату знайшло вираження в торжестві візуального сприйняття промислових революцій, національних мов і держав (інформація, особливо літературна творчість), крайніх форм раціоналізму та індивідуалізму й ін. У сучасну “електронну” епоху електрика продовжила, за Мак-Люеном, центральну нервову систему людини, якоюсь мірою – мозок, до утворення глобальних “обіймів”, які скасували простір і час на нашій планеті (телефон, телеграф, радіо, телебачення, аудіо-відео і особливо – комп’ютер, – зокрема – Інтернет і електронна пошта. Усе це залучає майже будь-яку людину в усе те, що твориться швидко і цілісно, ліквідує панування візуально-однобічного сприйняття, повертає свідомості майже загублену міфологічну образність (вона тільки більш досконала, чим у стародавності) як засіб забезпечення повноти і цілісності, у “глобальному селищі”, яке бурхливо оновлюється.

ФРЕСС П. (1911-1988 рр.). Народився в Сент-Етьєні, помер у Парижі. Французький психолог. Фахівець з експериментальної психології. Після навчання в ліцеї м. Ліона, у Ліоні ж одержав вищу гуманітарну освіту, потім у Греноблі захистився (доктор філософії і доктор літератури). З 1943 по 1952 р. працював заступником директора спеціалізованої школи. З 1952 по 1979 р. він – директор цієї ж школи і завідувач лабораторії експериментальної і порівняльної психології. З 1957 р. Пресс – професор експериментальної психології факультету літератури і гуманітарних наук університету Сорбони у Парижі, а з 1961 по 1969 р. – директор інституту психології.

Вчений брав активну участь у створенні французької психологічної школи. З 1949 по 1960 р. він – генеральний секретар Французького товариства психологів, а у 1962 -1963 рр. – президент цього товариства. Він також (1976-1979 рр.) був президентом Інтернаціонального союзу наукової психології. Плідне співробітництво Фресса з Ж. Піаже почалося тоді, коли Піаже відвідав його в Парижі і бесіда наштовхнула Поля на думку вивчати силогізми. У дослідженнях Фресса, проведених разом з В. Блоком, було показано, що активна діяльність зменшує нейровегетативну напругу, для чого робилися виміри електродермограми як показника активності симпатичної нервової системи до відповідної проби і під час неї.

Основний же внесок Фресса в експериментальну психологію полягає в тому, що він здійснив найважливіші експериментальні дослідження, покликані пояснити суть сприйняття часу, зробивши висновок, що сприйняття часу являє собою, насамперед, сприйняття змін і адаптацію до цих змін за рахунок керування пам’яттю.

ХІК В. Е. (1912-1975 рр.). Англійський лікар, психолог, психотерапевт, магістр гуманітарних наук (1935 р.), доктор медицини (1939 р.), член Британської академії психологічних наук і ради по медичних дослідженнях. Працював у Кембриджському університеті з проблем експериментальної психології, залишаючись у рамках методологічної схеми “стимул – реакція”. Надалі вчений перейшов до приватної практики. У 1952 р. він разом з Р. Хайманом вивів закон часу реакції (“закон Хіка”): час реакції вибору з альтернативних дій на рівно ймовірні подразники логарифмічно пов’язаний з числом альтернатив. У цій розробці були використані результати дослідження німецького психолога И. Меркеля, отримані ще в 1885 р.

ФРЕЙХАН Ф. А. (1912-1982 рр.). Народився в Берліні, помер у Вашингтоні. Американський психофармаколог, один із засновників галузі. Медичну освіту одержав у Берлінському університеті – доктор медицини – у 1937 р. У цьому ж році через нацизм він емігрував у США (одержав громадянство в 1943 р.). Фрейхан працював у 1939-1940 р. р. лікарем у Сайденхемському госпіталі Фанхеста; з 1950 по 1960 р. – директор цього госпіталю. Одночасно з цим – начальник психіатричної і неврологічної Деловерської філії госпіталю м. Уілмінгтона; з 1954 по 1961 р. – асоційований професор психології і ректор медичного коледжу Пенсільванського університету. У 1960 р. він стає клінічним професором медичного коледжу Дж. Вашингтона, а з 1961 по 1966 рр. – директор навчального центру Вашингтонського госпіталю Св. Елізабет. З 1966 по 1972 р. він – директор по дослідницькій роботі в госпіталі Св. Вінсента медичного коледжу Нью-Йоркського університету. У 1969 р. Фрейхан обраний президентом Американської психопатологічної асоціації.

Вчений був прекрасним діагностом і дозатором, а, також, – одним із засновників сучасної фармакологічної психіатрії. Він ввів поняття “цільових симптомів”(1957 р.), на які, виявляється, вибірково впливають психофармакологічні засоби. Лікування при цьому спрямовується не проти цілісного захворювання і призначене не для обмеження психотичного синдрому, а служить завданню усунення окремого симптому, наприклад, галюцинації. Така орієнтація медикаментозного впливу дозволяє ставити точний експеримент, зокрема завдяки провокуванню експериментальних психозів. Даний метод відпрацьований при використанні нейролептиків.

КОЗЕР Л. (народився в 1913 р.). Американський соціолог, соціальний психолог – один з основних теоретиків конфлікту.

Основні твори: “Функції “соціального конфлікту” (1958); “Соціальний конфлікт і теорія соціальної зміни” (1958 р.); “Етапи вивчення соціального конфлікту” (1967 р.). Розумів соціальні конфлікти як аномалії, або патології, суспільного розвитку. Конфлікт – важливий елемент соціальної взаємодії, кожне суспільство хоч би потенційно утримує соціальні конфлікти. Учений визначав соціальний конфлікт як боротьбу за цінності і домагання на певний статус.

Робота Козера оцінюються в конфліктології як досить всеохоплююча, бо вченим аналізується і змальовується широке коло питань, що виявляють причини конфліктів, перемінні, що визначають їх гостроту, тривалість, функції конфліктів.

Л. ГОЛЬДМАН (1913-1970 рр.). Французький вчений, засновник генетичного структуралізму. Працював у Паризькій вищій практичній школі. Співробітничав з Ж. Піаже.

Праці: “Ментальні структури і культурна творчість” (1970 р.); “Людське суспільство та універсам” (1945р.); “Культурна творчість в сучасному суспільстві” (1970 р.).

Одним з перших вчений виявив вичерпаність структуралістичних підходів до дослідження соціуму і культури. Визначав структуралізм як теорію “формальних транс-історичних структур”, комбінаторику засобів без інтересу до цілей і цінностей, до людини як суб’єкту. Запропонував розуміння структури як взаємопов’язаних частин єдиного ансамблю людської поведінки (“значуща динамічна струк-тура”) і перемістив інтерес від тексту до контексту (соціалізації), що дозволяє виявити значимість творів культури (“фактів слова”), а не продуктів в соціальних процесах. Заперечуючи наявність підсвідомого, розглядав культуру як адаптований механізм, який дає “значущу узгодженість” свідомості через включення творчості, що недосяжне у повсякденному житті і на рівні індивідуальної адаптації, свідомість трансіндивідуальна, посвідомість індивідуальна, але привноситься людьми в будь-яку “узгоджену структуру”, задаючи їй “дібідіфозну наддетермінацію” (або деформуючи її). БРУНЕР Д. С. (1915-1996 рр.). Народився в Нью-Йорку, помер у Південній Каліфорнії. Американський психолог і педагог, видатний фахівець в області дослідження когнітивних процесів. Освіту одержав в університеті Дьюка (бакалавр мистецтв, 1937 р.) і в Гарвардському університеті (магістр мистецтв, 1939р.; доктор філософії, 1941 р.) потім служив в армії у Франції (1941-1944 рр.). З 1944 по 1952 рік працював як лектор, потім – асоціативний професор з психології в області сприйняття, когніцій, розвитку і настанов у Гарвардському університеті. У 1952 р він тут же став професором (повним) і директором центру когнітивних досліджень. З 1972 р. протягом 11 років він – професор Оксфордського університету (Великобританія). За станом здоров’я в 1983 р. повернувся в США і протягом 10 років нерегулярно давав наукові консультації, продовжував займатися наукою і багато подорожував.

У його ранніх дослідженнях, присвячених оцінці психологічного стану біженців з фашистської Німеччини, було виявлено в них зниження рівня намагань, професійних прагнень і схильності до спілкування (1942 р.). Вчений одним з перших поставив дослідницьку проблему, яким чином потреби і ціннісні орієнтації впливають на процес сприйняття і прийшов до висновку, що сприйняття селективне і може спотворюватися під дією мотивів, цілей чи настанов захисних механізмів. Зокрема, Брунер показав, що чим більша цінність приписується предметам, тим більше здається їхня фізична величина, і що при фрустації нейтральні слова сприймаються як тривожні і загрозливі. На основі цих досліджень учений запропонував виділити аутохтонні фактори сприйняття, що залежать від біологічно важливих ознак, і директивні, залежні від особистого минулого досвіду і сформованих на його основі гіпотез. Для позначення залежності перцептивних процесів від минулого досвіду він увів термін “соціальне сприйняття”. Цілісний процес сприйняття дослідник розглядав як заснований на трьох формах репрезентації навколишнього світу: у формі дій, в образній і мовній формі. Вій обгрунтував теорію перцептивних гіпотез, у якій усі пізнавальні процеси трактуються як нашарування категорій, що представляють собою правила об’єднання, на об’єкти чи події. Процес категоризації складається з ряду рішень щодо того, чи є в об’єкті критичні, тобто найбільш важливі для його існування, атрибути, який об’єкт перевірити наступним на наявність цих атрибутів і яку гіпотезу про важливість вибрати наступною. Оволодіння поняттям відбувається як навчання тому, які властивості середовища є релевантними для групи об’єктів у певні класи. На основі проведених ним крос-культурних досліджень, він дав визначення інтелекту як результату засвоєння дитиною вироблених у даній культурі підсилювачів (як технічних, так і символічних) її рухових, сенсорних і розумових можливостей: різні культури дають різні підсилювачі. Вчений запропонував трактувати феномени Піаже і перехід від конкретних операцій до формальних як процес засвоєння дитиною тих вимог, які пред’являються їй суспільством, відповідно до того, на якій стадії розвитку вона знаходиться. Він також розробив дослідницьку методику формування штучних понять. Рішуче висловлювався на користь того, що кожна дитина при адекватному підході до її навчання може опанувати будь-який предмет, тому що всі діти мають цікавість і бажанням навчитися вирішувати навчальні задачі, але через зіткнення з занадто складними завданнями дуже скоро виникає невдача і з’являється почуття нудьги (досади, відчуженості). У цілому Брунер зробив досить суттєвий вплив на всю систему сучасної американської освіти.

СЛОБІН Д. (1916-1995 рр.). Народився в Нью-Йорку, помер у Каліфорнії. Американський психолог, учень і співробітник Дж Міллера. У 1963 р. захистив докторську дисертацію з психології (доктор філософії з 1957 р.). Спочатку працював у Гарвардському центрі дослідження пізнавальних процесів, потім – професор університету Берклі в Каліфорнії. Фахівець в області сприйняття мови, соціолінгвістики, соціоніки і психології спілкування. Один час захоплювався космологією та уфологією.

САЙМОН Г. О. (1916-1993 рр.). Народився в Мілуокі, помер у Пітсбурзі. Американський економіст, соціолог, психолог, один із засновників когнітивної психології. Навчався в Чиказькому університеті (бакалавр мистецтв, 1936 р.; доктор філософії, 1943 р.). У 1970 р. захистив докторську дисертацію з права в Монреальському університеті Мак-Гілла (Канада). З 1936 по 1938 рік працював як науковий асистент в Чиказькому університеті. З 1939 по 1942 р. він – начальник навчального відділу Каліфорнійського університету. З 1942 по 1945 р. – асистент професора політичних наук Іллінойського технічного інституту. 1945-1947 роки – асоціативний професор; 1947-1949 роки – професор. Одночасно (паралельно) з 1945 по 1965 роки він – професор психології та адміністрування університету Карнегі в Пітсбурзі, а з 1965 р. – професор комп’ютерних наук і психології.1949-1960 роки він – декан факультету індустріального керування; 1957-1977 р. – декан Вищої школи індустріального адміністрування.

Саймон – лауреат Нобелівської премії з економіки (1978 р.). Він проводив новаторські розробки із застосування кількісних методів в соціології, економіці та управлінні. На основі комп’ютерної метафори діяльності мозку вчений створив ряд машинних моделей мислення. Разом з А. Ньюеллом і Дж. Шоу, використовуючи результати психологічних досліджень О. Зельца, розробив комп’ютерні програми “Логік-теоретик”, “Універсальний вирішувач проблем”, засновані на допущенні того, що евристична діяльність людини протікає так само, як і процес обчислень, чи виконання програм. У своїх моделях учений постулює наявність одного центрального процесора (лічильника), що має доступ до зовнішнього світу, короткочасної і довгострокової пам’яті. Усі ці моделі були апробовані на матеріалі доказу геометричних теорем, рішення криптоарифметичних задач і гри в шахи. Саймон – один із засновників соціологічного моделювання і застосування кібернетики для аналізу групової поведінки людей. Він намагався кількісно описати відносини, що виникають у малих групах та ін. Фактично, вчений впритул підійшов до проблеми майбутнього – психології штучного інтелекту.

ВІТКІН Г. (1916-1979 рр.). Народився і номер у Нью-Йорку. Американський психолог. Разом з Р. В. Гарднером і Дж. Каганом по праву вважається засновником нового напрямку в психології, орієнтованого на дослідження когнітивного стилю особистості. У 1940 р. почав дослідження візуального сприйняття. Вперше звернув увагу на те, що люди по-різному можуть протистояти руйнівному впливу конфліктуючих фонових ознак на сприйняття зорових форм і зв’язків. Зокрема, він встановив, що під впливом навколишнього зорового поля змінюється сприйняття вертикалі. Ці дослідження грунтувалися на матеріалах Х. Ауберта, який в 1861 р. встановив, що, якщо в темряві нахилити голову, то світла вертикальна лінія буде здаватися відхиленою в протилежну сторону (“ефект Ауберта”). На підставі систематичної перевірки цих даних Віткін прийшов до висновку, що ступінь залежності від поля зору виступає як окремий компонент більш широкого виміру особистості, позначеного як узагальнений когнітивний стиль, що може бути або розчленованим, або диференційованим. На основі своїх експериментальних досліджень ним був запропонований ряд психодіагностичних методик на виявлення когнітивного стилю (“поленезалежність – полезалежність”).

БЛАЦ М. (народився в 1918 році). Американський соціолог, соціальний психолог, професор Колумбійського університету.

В ранній період наукової творчості відчув вплив М. Вебера та структурного функціоналізму.

Вчений намагався сполучити аналіз поведінкових стратегій на мікрорівні з дослідженням виведених з них мікроструктур суспільства. Він вважав, що базисними в соціокультурній динаміці є акти обміну. Будь-яка соціальна взаємодія є обмін будь-чого (передусім – цілеспрямованого зусилля – дії) на будь-що (стимули). В якості основних стимулів виступають міркування корисності, вигоди, нагороди. Обмін – це такий тип асоціації індивідів, який включає дії, що залежать від винагород, що одержують від інших осіб та закінчуються при зупинці очікувань цих винагород. Границі обміну задаються наявними учасниками взаємодії, сприйнятливими винагородами. В кінцевому результаті, в основі соціального обміну лежать принципи, що задають модель економічної поведінки, а теоретико-методологічні основи концепції редукуються до необіхевіоризму. Опосередкованими в схемі “стимул реакція” у Блаца виступають відносини влади, що розуміються як встановлення легітимної монополії і винагороди, що організовано оформлюється як ранги – статуси. Для легітимізації влади необхідний розподіл учасників соціального обміну, але вилучена за її межі система цінностей та норм конституйована культурою. Макроструктури виникають з павутиння обміну, але не редукуються знов до них, виконуючи, навпаки, регулятивні та організаційні функції, санкціонуючи нормативно – оформленими цінностями культури

ПРІБРАМ К. (1919-2000 рр.). Американський нейро-психолог. Професор Стенфордського університету. Розглядав мозок як голографічну структуру.

ФЕСТІНГЕР Л. (народився у 1919 р.). Американський психолог. З 1968 р. – професор Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку. Фахівець в області регуляції мислення, соціальної психології, соціоніки; автор теорії когнітивного дисонансу.

ТЕДЖФЕЛ Г. (1920-1982 рр.). Американський психолог, автор теорії соціальної ідентичності. Автор книги “Соціальна ідентичність і міжгрупові відносини” (1981 р.). За його уявленнями “Я” – концепція особистості утворена такими когнітивними утвореннями, що пов’язані із самовизначенням, як особистісна, професійна ідентичність.

ГОФМАН У. (1922-1982 рр.). Американський психолог, соціолог, представник символічного інтеракціоналізму. Широко відомий своєю першою роботою “Я і маски” (1959 р.). Соціальну взаємодію трактував не як діалог – гру, що складається інтерпретаційно за своєю природою (підхід Блумера), яка дає образ театральної постановки з раніш заданими функціональними позиціями, хоч і постійно переінтерпре – тованими в ході взаємодії. Центральне поняття концепції: “Я сам” як “маска”, як представлений образ ролі, тобто людина у відхиленні від її “тілесності”, вона лише для майбутнього за “сценарієм”. Передусім вона актор вже наперед заданої “професійно”, але ще відносно не передбачуваної “недооформленісті” в реальній ролевій взаємодії. Границі того, що і кого можна подати, задає “сцена” і “реквізити”, що маються на ній. Результат постановки залежить передусім від її характеру (сценарію, режисерів і. т. ін.) і підтримки (або не підтримки) дії “публікою”.

ЖИРАР Р. (народився в 1923 році). Французький (американський) антрополог, культуролог, психолог, філософ. Професор Стенфордського університету (з 1980 р.) Ключовими поняттями створеної вченим теоретичної схеми слугують “мімес” та “насильство”, що припускає руйнування традиційних понять антропології і психології (людина – це розумна тварина). Жирар розрізняє “мімес відтворення”, коли повторюється окремі рухи, міміка, і т. ін., і, так званий, “мімес присвоєння”. Жива істота, в якості якої вчений і розглядає людину, бачить, що інша жива істота з її товариства прагне заволодіти якимось об’єктом, тому що бажає його, починає, наслідуючи, також бажати той самий об’єкт (добре відомо, що саме так ведуть себе маленькі діти). Коли бажання присвоїти один і той же об’єкт завдяки мімесуохоплює всіх членів товариства, вони перетворюються на “братів – ворогів”, і виникає “міметична криза”, тобто загальне суперництво, а товариство виявляється проникнутим руйнівним взаємним насильством. Безперечно, що це насильство не тільки могло, але й повинно б було привести до розпаду первісного стада, якщо б не взаємні механізми, які нейтралізують пароксизми “війни всіх проти всіх”. Є тільки один спосіб нейтралізувати спрямовані в різні сторони імпульси насильства – зробити насильство одностайним, зосередити його на єдиному для всіх об’єкті, в якості якого і виступає жертва. Завдяки жертві ситуація “всі проти всіх” перетворюється в ситуацію “всі проти одного” і насильство перестає бути руйнівним. Навпаки, воно стає “обгрунтованим”, оскільки тільки завдяки йому в товаристві настає якась розрядка і мир. Тому “міметична криза”, за Жираром, – “жертовна криза”, позбавлення від руйнівного насильства здійснюється шляхом принесення жертви, яка в результаті всмоктує імпульси одностайного насильства і сама насичується ним.

ПЕТРИЛОВИЧ Н. (1924-1970 рр.). Народився в Гейдешутці, помер – у Майнці. Німецький психіатр, психолог і невролог. Після навчання медицині, психології і філософії в Тюбінгені, Фрейбурзі, Франкфурті-на-Майні ( доктор медицини і доктор філософії), з 1957 р. займався викладацькою діяльністю в Майнці.

З 1964 р. він – екстраординарний професор і, через короткий час, – ординарний професор і головний лікар Клініки нервових захворювань університету Майнца, редактор наукового журналу. Був застрелений своїм колишнім пацієнтом.

Учений займався питаннями небіологічних психіатричних нозологій, психічних розладів похилого віку, психотерапії. Дав розгорнутий опис астенічної особистості як результату зниження порогу збудливості стосовно психосоматичних вражень. Він намагався дати структурний опис психопатології, заснований на властивостях особистості, зокрема пояснював появу того чи іншого симптому при неврозі особливостями особистісного розвитку, пов’язаними з неповторністю індивідуальності і ситуативною варіативністю.

ГАЛАНТЕР Ю. (1924-2000 рр.). Американський психолог. Професор Пенсільванського університету. Фахівець в області психологічних аспектів прийому і передачі інформації.

КАСТАНЕДА К. (1925-1998 рр.). Іспанський мислитель езотеричної орієнтації, антрополог, психолог та філософ. Автор багатьох книг: деякі з них “Віддалена реальність” (1971 р.); “Мистецтво сновидіння” (1994 р.); “Тенсегриті: магічні пасси магів стародавньої Мексики” (1996 р.).

Творчість Кастанеди наявно демонструє повне взаємне виключення підходів світорозуміння містика та езотерика – мексиканського індіанця, з одного боку, та світогляду західного інтелектуала XX ст. – з іншого. Почуття важливості та значущості робить людину важкою, неповоротною та само – вдоволеною. А щоб стати людиною знання, треба бути легкою, плинною. Бачення світу, воно ж – і процес мислення, в границях якого думки про об’єкт більш вагомі, чим справжнє його бачення. В процесі споглядання індивідуальне “Я” замінюється, витісняється об’єктом, який ми бачимо. Світ, на який ми дивимось, – це одне з його змальовувань. Людині необхідне усунення. Людина живе дією.

Для відображення архітектоніки світу вчений вводить поняття “тональ” та “нагваль”. “Тональ” – регістратор “світу”, все, що людина здатна змалювати (будь-яка річ, для якої у людині знаходиться слово, відноситься до “Тональ”): світ, даний у мові, культурі, бачені, робленні. “Нагваль” – (споконвічний, незмінний і спокійний ) – актуально і потенційно те, що не можна змалювати (справжній творець світу, а не його помічник або свідок), доступне для виявлення лише в стані елімінації власних розумових переконань. Всі “фрагменти” майбутнього “Я” людини (тілесні відчуття, почуття, думки) до народження індивіда розташовуються в нагвалеоподібних “човниках”, надалі їх об’єднує разом “іскра життя”. На-родившись, людина одразу ж відчуває нагваль і занурюється в іпостасі тоналя. На відміну від індуїстського “Его”, яке лежить поза буттям людей, нагваль може бути використаний магом, чаклуном для надання людині величезних можливостей. Люди помиляються, уявляючи, що людські дії констатують світ, і що вони і є світ.

“Світ – це загадка..”. Всесвіт – недосяжний для людського поняття. Так само, як бджола не може не тільки зрозуміти, але навіть повністю побачити, що таке людина, так само і Всесвіт і Творець – недосяжний для нас. Треба сприймати його таким, яким він є, – таємничим. Людина – це тільки підсумок власної сили (або безсилля).

МОСКОВІЧІ С. (народ. 1925 р.). Французький психолог та соціолог, один з авторів теорії соціальних уявлень. Професор Вищої школи соціальних наук, директор Центру соціально-технологічних досліджень в Парижі.

Основні твори: “Століття натовпу”; (1968 р.); “Історичний трактат з психології мас” (1981 р.); “Від колективних уявлень до соціальних уявлень” (1989 р.).

Його вчення відрізнялось від концепції Дюркгейма. Теорія соціальних уявлень повинна визначити, як виникають і будуються концептуальні схеми, як формуються системи значень та особистісних сенсів суб’єкта в ході соціальних інтеграцій. Уявлення можна розглядати з особливою мовою, логікою та структурою імплікації. Поняття, які містяться в уявленнях, одержують, завдяки натуралізації, квазіфізичну форму існування, яка дозволяє їм бути констатуючим фактором соціальної реальності. Мова йде про своєрідну онтологію здорового глузду, яка обмежує “свій” простір індивіда. Соціальний процес – це процес освоєння дійсності, в якому об’єкти та індивіди пізнаються та диференціюються на основі моделей попереднього досвіду. Але, виражаючи відношення соціально значущих об’єктів, самі соціальні уявлення не є репродуктивними. Джерелом змін служить трансформація змістів, яка збуджує в суспільстві певні зразки, мову та ідеї, які роблять можливими комунікацію і дії. Нові суттєвості (харизма, несвідоме, комплекси і т. ін.) збагачують онтологію суспільства та надають “реальності” якусь форму. Факт репрезентації відрізняє пояснююче пізнання здорового глузду від змальовуючого пізнання науки та виконують адаптаційну (від дивного до звичного) і регулюючу (поведінки) функцію. Активна роль соціальних уявлень визначається їх вимірами: інформативністю, настановою та “прийомом уявлень” – оригінальним поняттям концепції, які визначають ієрархіезовану єдність елементів змісту образних та змістових компонентів.

ПРИЙМАК Д. (народився в 1925 р.). Американський зоопсихолог. Працював у Пенсільванському університеті над проблемами зумовлювання і підкріплення. Висунув теорію “переважної реакції”: будь-яка домінуюча реакція здатна відігравати роль підкріплення для попередньої більш слабкої, і, отже, поведінкові акти, для того щоб служити підкріпленням, не обов’язково повинні приходитися на кінець поведінкових актів.

Найбільш відомі його експерименти з навчанням шимпанзе Сари використанню знаків. Трохи раніше подружжю Гадрнерів вдалося навчити шимпанзе складній системі знаків, якими користувалися німі в Америці. На відміну від них Приймак у якості “слів” використовував пластмасові символи, які мавпа повинна була викладати на спеціальній магнітній дошці. При цьому нею було засвоєно близько 130 знаків, за допомогою яких могли бути складені досить складні послідовності (“фрази”). Елементи цієї методики були розроблені ще в 30-х роках Н. Н. Ладигіною.

ШУТЦ В. (народився в 1925 р.). Американський психолог, доктор наук, професор. Викладав психологію в різних університетах США. Засновник теорії ФІРО – фундаментальної орієнтації міжособистісних відносин (тривимірної теорії інтерперсолнальної поведінки), яка стверджує існування трьох фундаментальних міжособистісних потреб, включеності контролю та розташування, раціональне задоволення яких забезпечує суміснісність членів групи та нормальну ефективність дії групи. Розробив теорію групової сумісності, яка утверджує як детермінанту сумісності гармонізацію орієнтацій на владу та орієнтацій на особистісну близькість.

БРОДБЕРН Д. (народився в 1926 р.). Англійський психолог. Освіту одержав у Кембриджі. З 1958 р. – директор Дослідницького центру прикладної психології при Раді з досліджень галузі медицини. Розробляв проблеми психології сприйняття і прийняття рішень.

ТРІАНДИС Г. (1926-1999 рр.). Американський психолог. У 1958 р. захистив докторську дисертацію з філософії в Корнельському університеті. З 1966 р. він – професор університету в Іллінойсі, співредактор журналу міжкультурної психології. Фахівець в галузі психології настанов, етнопсихології, деяких питань соціоніки і соціальної психології.

ЛЕЙГ Р. (1927-1989 рр.). Шотландський психолог і психіатр. Один з засновників та лідерів антипсихіатрії. Закінчив медичний факультет університету в Глазго. Досліджував змінені стани свідомості та її трапсперсональні рівні, проблеми людського досвіду. Досліджував та виділив три типові форми тривоги ( поглинання, прорив та окаменіння ), які треба навчися перемагати.

Автор книг: “Я та інші” (1961); “Розум та сила” (1964); “Сімейні труднощі”(1967). Опублікував ряд робіт, присвячених вченню “соціальних систем фантазії”, через які група впливає на своїх членів.

АТКІНСОН Р. Ч. (народився в 1929 р. в Оук-парк шт. Іллінойс). Американський психолог, представник когнітивної психології. У 1944 р. поступив в Чиказький університет (бакалавр філософії 1948 р.). У 1955 р. захистив докторську дисертацію з філософії в університеті штату Індіана. У 1956- 1957 рр. викладав прикладну і статистичну математику в Стенфордському університеті (Каліфорнія). З 1957 по 1961 рр. він – асоціативний професор психології Каліфорнійського університету Лос-Анджелеса, а з 1961 по 1964 рр. – асоціативний професор психології Стенфордського університету; з 1964 по 1980 рр. він – повний професор цього ж університету. З 1980 р. Аткінсон працює в Каліфорнійському університеті Сан-Дієго в якості професора когнітивних наук і університетського канцлера. З 1975 по 1976 р. він – заступник ди-ректора Національного наукового фонду, а з 1976 по 1980 рр. – директор, член Національної академії наук. З 1974 р. учасник 18-го Міжнародного психологічного конгресу в Москві.

В якості методологічних основ вчений орієнтувався на “комп’ютерну метафору”, що проводить паралель між пізна-вальними процесами людини і перетворенням інформації в обчислювальному пристрої. Він відомий своїми дослідженнями вербально-акустичної короткочасної пам’яті і довгострокової семантичної пам’яті. Вони грунтуються на уявленні, що пам’ять є динамічною і багаторівневою системою, що розвивається. У 1968 р. дослідник запропонував свою трикомпонентну модель пам’яті, у якій інформація спочатку попадає в сенсорні регістри, де зберігається частки секунди у формі дуже точного еквівалента зовнішньої стимуляції, потім, при відповідності задачі збереження, попадає, піддаючись перекодуванню, у перцетативні знаки, де постійно відновлюється за рахунок повторення десятків секунд, після чого може бути переведена в довгострокове сховище, де вона зберігається в семантичній формі (у концептуальних кодах) протягом дуже довгого часу. Деякі дослідники не прийняли цієї теорії. Особливо через положення, що в різних системах пам’ять зберігається в різній формі (Д. Дойч, Р. Шежард).

ХАБЕРМАС Ю. (народ, в 1929 р.). Німецький вчений (соціальна психологія, соціальна філософія, соціологія). Професор університетів: Франкфурт-на-Майні, Гейдельберг, інститут з досліджень умов життя. Прибічник гуманізму, лібералізму.

Праці: “Пізнання та інтерес” (1968 р); “Теорія комунікативної ідеї” (1981р.); “Моральна свідомість” (1982 р.).

Прибічник синтезування наук (та інших видів людської діяльності). Він вважав, що люди самі винні в тому, що штучно розділили багато понять, явищ, галузей знання та ін. Наприклад, характеризуючи проект універсально-прагматичної трансформації наукової рефлексії, Хабермас відмічав, що універсальна прагматика – це дослідницька програма, яка має своїм завданням реконструювати універсальні умови можливості взаєморозуміння. Сам вираз “взаєморозуміння” багатозначний. Його мінімальне значення – в тому, що між обома існує узгодження з приводу правильності висловлювання по відношенню до загальновизнаного нормативного фону, узгодження відносно чогось у світі, взаємна прозорість намірів. Таким чином, метою процесу взаєморозуміння є досягнення узгодженості, яка визначається в інтерсуб’єктивній спільності взаємного розділеного знання, довіри обох сторін і нормативної відповідальності одне одному. Узго-дження базується на визнанні чотирьох установок на значимість знання, правдивість намірів та правильність дії.

ГВАТТАРІ Ф. (1930-1992 рр.). Французький психоаналітик і філософ. Виявив інтерес до психоаналітичних ідей, але потім виступив з їх критикою. Запропонував розуміння несвідомого як структури внутрішнього і чогось розкиданого за межами його. У різних поведінкових актах, предметах, атмосферах часу та ін. Розробив концепцію “машинного існування несвідомого”, відповідно до якої несвідоме наповнене всякими абстрактними механізмами, які спонукають його до вироблення та відтворення різних образів, слів і бажань. Особливу увагу, приділяв розробці теоретичних проблем “вироблення бажань” як сукупності пасивних синтезів, самовироблених несвідомого.

БУРДЬЕ Г. (народився в 1930 р.). Французький соціальний психолог, етнолог, та соціолог. В 1955 р. закінчив вищу педагогічну школу. Його вчителем був Фуко. З 1964 р. – директор – дослідник Вищої дослідницької школи в Парижі. З 1981 р. – дійсний член Французької академії наук.

Розробив метод “породжуючий (генетичний ) структуралізм, соціальна реальність ідентифікується як ансамбль відносин, простір соціальних позицій. Соціальний розподіл функціонує одночасно як принцип бачення, як категорія сприйняття та оцінювання, тобто як ментальна структура, що є продуктом інкорпорування об’єктивних структур соціального простору. На практиці – це система диспозицій, які служать схемами сприйняття і одночасно організують дії, змінюючись в залежності від часу і місця, виробляють стратегії як орієнтовані практики, які виявляються об’єктивно підігнаними під ситуації, виявляються не продуктом свідомого прагнення до мети, а продуктом механічної детермінації, продуктом практичного почуття. Почуття гри нерозривно розподілене в суспільстві, засвоюється з дитинства через участь в соціальній діяльності та відношення до деяких полів. Поле (релігії, політики, економіки, і т. ін.), що історично склалося, – відносно автономний простір гри зі своїми інструкціями та логікою функціонування. Дії, які визначають момент зустрічі між відповідними одне до одного “габітусом” та полем, приймають до уваги сукупність адекватних якостей, притаманних позицій: в соціальному просторі, виходячи з того, яку структуру треба створити. Більшість вагомих стратегій являються результатами колективних рішень, які обігріють колективну історію сім’ї або класу, тому вони відтворюють не тільки індивідуальну позицію, але й соціальні групи.

РОЗЕНТАЛЬ Р. (народився в 1933 р.). Англійський психолог. Фахівець в області людських комунікацій. Працював у Гарвардському університеті. Дав опис ефекту Пігмаліона.

ВАНДЕЛЬФЕЛЬ Б. (народився в 1934 р.). Німецький вчений-феноменолог. Вчився в Мерло-Понті в Парижі, там же прочитав “свого першого Гуссерля”. Розробив таку тему, як поведінка, звільнена від обмеженості біхевіоризму (робота “Угловий простір поведінки”(1980), і розглянута в контексті таких понять, як сенс, інтенція, контекст, образ та структура, ставши крапкою структуралізму, феноменології та ін.

Демонстрація різних точок зору на психіку (психічна свідомість, поведінка в цілому), серед яких фактично немає свідомо неправильних чи абсолютно правильних, допомагає вибрати неідеалізований, недогматичний погляд на теорії різних учень, вчить мислити і неупереджено знаходити реальні недоліки, як у звичних теоріях, так і в нових, часом зухвалих, підходах. Такий недогматичний, об’єктивний (а значить – справедливий) погляд необхідний кожному молодому психологу.

До кінця XX століття психологія стала універсальною, всюдисущою і могутньою наукою, пов’язаною з багатьма (чи майже усіма) іншими науками, а також абсолютно з усіма сферами людського буття.