Історія педагогіки України
Розділ IV
ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII-XIX ст.
1. Стан народної освіти в Україні в II половині XVIII та у XIX столітті
З кінця XVIII до початку XX ст. протягом майже 150 років українці перебували під владою двох імперій: Російської (Центральна, Південна, Східна Україна) та Австрійської (Галичина, Буковина, Закарпаття). Будь-які спроби національно-визвольного руху знищувалися “в зародку”. У поширенні знань серед народних мас і відповідно у формуванні самосвідомості підпорядкованих народів обидві імперії
Російський царат і його ідеологи намагались обмежити народну освіту елементарною грамотою та лічбою, денаціоналізувати її зміст. 1835 р. міністр народної освіти С. Уваров у доповідній записці цареві Миколі І вимагав звузити шкільні програми, заборонити викладання української мови, посилити в школах релігійне виховання й активно боротися з опозиційними настроями серед учителів та учнів. Монарх власноручно написав резолюцію: “Цілком відповідає моїм
Російський царат розглядав Україну як частину російських земель. Навіть на медалі, випущеній на честь імператриці Катерини II у 1793 p., було викарбовано: “Я повернула те, що було відірване”. Царський уряд прагнув документально довести своє право на панування в Україні. Та деякі його дії спричинили несподівані наслідки. Так, створена Бібіковим у 1843 р. Археографічна комісія призначена була для того, щоб довести, що Україна з незапам’ятних часів була російською. Натомість комісія, вперше систематизувавши українські архівні матеріали, виявила неросійське минуле краю.
Самодержавний уряд імперської Росії цілеспрямовано й методично винищував українську мову, про це свідчить низка указів, постанов, виданих до керівництва чиновникам освіти. Зокрема, у постанові цен-зурного комітету від 30 травня 1859 р. йшлося про “друкування українського тексту російськими літерами”, 19 червня 1859 р. попечитель Київського навчального округу повідомляв про “обов’язкове використання російських літер у творах українською мовою”. З 1855 року розпочато поступову заміну посад у західних губерніях чиновниками з російських губерній та переведення місцевих учителів у російські губернії.
Певні позитивні зрушення намітилися в 60-ті роки XIX ст. після скасування кріпацтва. Уряд Росії накреслив програму вдосконалення системи народної освіти. Було прийнято “Положення про жіночі училища” (1860), “Загальний статут імперських російських університетів” (1863), “Положення про початкові народні училища” (1864), “Статут гімназій і прогімназій” (1864) та багато інших просвітницьких документів. Проте вже в наступне десятиліття, і особливо в 80-ті роки, виникла низка обмежень у справі навчання й виховання молоді. З’явилися циркуляри, які забороняли приймати до гімназій дітей з бідних верств населення. Плата за навчання була доступна лише представникам заможних класів. До того ж діти з бідних сімей не мали часу вчитися, бо передчасно залучалися до фізичної праці, щоб допомогти сім’ї вижити. У тогочасній періодичній пресі часто з’являлися повідомлення про голод і дитячу смертність.
Граф С. Уваров ототожнював просвіту народу з вогнем, з яким жартувати небезпечно. В особливо принизливому становищі була жінка. Вважалося, що їй не потрібна освіта, коло її інтересів обмежувалось сім’єю й побутом. До 1872 року забороняли приймати жінок до вищих навчальних закладів.
Проте в умовах інтенсивного економічного розвитку країни попит на освіту постійно зростав, це спонукало прогресивні національні сили протистояти антидемократичним намірам царського уряду.
Тогочасна шкільна політика викликала занепокоєння кращих пред ставників вітчизняної інтелігенції, які розгорнули активну діяльність, спрямовану на розвиток української культури й освіти. Серед них історик, громадський діяч, просвітитель Михайло Драгоманов, письменники Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Павло Грабовський, Стефан Васильченко, видатні вчені Микола Пирогов, Дмитро Менделєєв, Ілля Мечніков, педагоги Костянтин Ушинський, Микола Корф, Василь Водовозов, Михайло Бунаков, Василь Вахтеров. Вони піднімали суспільство па загальну боротьбу та активізували діяльність у навчальних закладах.
Передова українська інтелігенція, виборюючи право українського народу на освіту рідною мовою, знайшла енергійного захисника в особі тодішнього міністра освіти О. Головіна, призначеного на цю посаду завдяки рекомендації ліберально налаштованого великого князя Кос тянтина Миколайовича. О. Головін виступав за допущення української мови у початкові школи, за розповсюдження Євангелія в українському перекладі. Але ці елементарні поступки О. Головіна наштовхнулися на рішучий спротив міністра внутрішніх справ П. Валуєва та святішого синоду. П. Валуєв заявляв, що малоросійської (української) мови взагалі немає. 1863 р. з’явилося розпорядження царського уряду, підготовлене П. Валуєвим, так званий Валуєвський циркуляр, яким заборонялося друкувати релігійні та навчальні книги і викладати у школах українською мовою.
Переляканий розвитком українського національного руху цар Олександр II створив урядову комісію для вироблення програми боротьби з ним. Серед низки заходів комісія запропонувала вислати М. Драгоманова та П. Чубинського за межі України, не випускати літературу і вилучити з шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, заборонити викладання в початкових класах будь-яких дисциплін українською мовою, замінити учителів – українців на росіян. У Миргородській гімназії Полтавської губернії висіла табличка: “В стенах гимназии запрещается говорить воспитанникам на малорусском языке”.
Цар Олександр II, якого прославляли як реформатора і визволителя селян з кріпацтва, підтримав рекомендації комісії і 1876 р. в німецькому містечку Емс підписав указ, який доповнив Валуєвський циркуляр. Указ завдав тяжкого удару розвиткові української культури, яка почала бурхливо відроджуватися і виховала геніальну плеяду українських письменників. Багатомільйонний народ, його культура виявилися поза законом. 12 березня 1882 p. видано положення про поліцейський нагляд за представниками прогресивної педагогічної громадськості.
Помилився Пантелеймон Куліш, який сподівався на те, що росіяни займуться політикою, а українцям дадуть змогу вільно розвивати власну культуру. Емський указ підірвав віру в свою справу багатьох діячів і талановитих людей, які відроджували національну культуру. Микола Костомаров вважав, що “українська мова поза хатнім вжитком широкої долі не матиме”.
Реакційні вчені намагалися довести, що окремої української мови взагалі не існує. “Малорусский язык есть не более как одно из наречий русского языка”, – заявляв професор Т. Флоринський у “Киевских университетских известиях” (1898 р.). Самодержавний уряд проводив політику насильницької русифікації населення. Ця політика офіційно здійснювалась через шкільні відомства, зокрема, заборонялось використовувати українські книжки для “первоначального чтения”.
Більшість українських літературних творів писали російськими буквами, які передавали українську фонетику. Так видані й книжки Івана Котляревського, творчість якого має основоположне значення в історії становлення пової української літературної мови.
Реакційні заходи царського уряду перешкоджали створенню української національної школи, гальмували поширення грамотності серед простого люду, який розмовляв живою народною українською мовою. У 60 – 90-ті роки XIX ст. в Україні майже не існувало шкіл з українською мовою навчання. Міністри освіти С. Уваров і Д. Толстой домагалися повної русифікації усіх неросійських народів у складі імперії. У Києві було відкрито російський університет святого Володимира. “Університет – мое творіння, – зазначав С. Уваров. – Алея першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети… поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії”.
Д. Толстой відверто визначав політику царського уряду: “Настоящую цель народного образования для инородческих национальностей должна составлять ассимиляция этих народов в русском народе”. Він видав два циркуляри. В них категорично заборонялося приймати на по-сади викладачів історії, словесності, географії середніх та вищих навчальних закладів осіб української національності. Попечителю навчального округу в “малорусских губерниях” наказувалося позбутися викладачів – українофілів у гімназіях та університетах.
Антидемократична спрямованість урядової шкільної політики робила життя і умови діяльності народного вчителя нестерпними. Тому в найбільш поширених церковнопарафіяльних школах часто викладали малограмотні відставні солдати і дяки. Царат намагався перетворити народних вчителів у вірнопідданих провідників своєї політики. Чесних учителів, які гідно виховували підростаюче покоління, переслідували царські чиновники. Адже такі вчителі самі були для учнів взірцем нової людини і, за словами М. Драгоманова, могли виховати “нову породу людей”, національно свідомих, з демократичним і гуманістичним світоглядом.
Тодішнє Міністерство освіти встановило систему поліцейського нагляду за викладачами не лише в казенних школах, а й у приватних. Над учителями постійно висіла загроза звільнення з роботи за неблагонадійність. Народний учитель перебував у принизливій залежності від численних наглядачів: шкільних інспекторів, служителів церкви, сільської та повітової влади.
Незважаючи на ці заходи демократична інтелігенція та освічена молодь активно боролися за поліпшення стану народної освіти, пробуджували свідомість учителів. Поступово формувалася система підготовки учительських кадрів. Серед перших учительських семінарій відомі Коростишівська (1869), Херсонська (1871), Акерманська (1872), Переяславська (1878). У Західній Україні діяли Львівська, Чернівець ка, Мукачівська, Ужгородська учительські семінарії. Для міських училищ кадри готували в учительських інститутах. Перший з них було відкрито 1874 р. у Глухові.
Прогресивні громадські діячі та передові педагоги, студентство Київського університету, захищаючи справжню освіту для народу, запропонували створити недільні початкові школи для неписьменних або малописьменних підлітків і дорослих. В жовтні 1859 року за попечительства Миколи Пирогова була відкрита перша в Києві (і в Російській імперії) недільна школа. Вона налічувала 110 учнів віком від 5 до 30 років; мала два класи: нижчий (перше і друге відділення) і вищий. Заняття відбувалися щонеділі та у святкові дні з 10 до 14 години. Студенти викладали безкоштовно.
В середині XIX ст. недільні школи стали найпоширенішою формою набуття грамотності. В них викладали Закон Божий, грамоту, письмо, арифметику, малювання. Студенти застосовували ефективні методи навчання, щоб прискорити опанування грамоти.
У більшості недільних шкіл навчання проводилося рідною мовою, яка тоді вважалася “мужицькою, холопською”.
Школи ці не лише поширювали освіту, вони сприяли зближенню інтелігенції з народом, були осередками зародження національних ідей.
Офіційна педагогіка не визнавала недільні школи, уряд не допомагав, вважаючи їх “шкідливими закладами, що загрожують громадському спокою”. Попечитель Київського навчального округу видав циркуляр директорам гімназій “Об усилении надзора над воскресными школами”. Уряд і чиновники від самого початку шкодили недільним школам. Спершу звузили навчальну програму, “щоб було не ширше церковно-приходських шкіл”. А в 1862 р. уряд розпорядився закрити недільні школи.
З 70-х років XIX ст. позитивне значення у справі народної освіти мали земства. Вони організували широку шкільну мережу, дбали про підготовку вчителів, давали кошти на утримання шкіл. За положенням 1864 р. всі школи підлягали міністерству народної освіти або синоду.
У багатьох регіонах України інтелігенція збирала кошти на влаштування навчальних закладів чи курсів для підготовки педагогічних кадрів. Земства стояли на тому, щоб організувати вчительські школи і не дати попам верховодити в них. По земствах навіть мужицькі депутати були проти підпорядкування шкіл церкві.
Царський уряд через Міністерство освіти й чиновницький апарат обмежував, пригнічував народну освіту, робив її засобом денаціоналізації. Та попри офіційні заборони й переслідування передова інтелігенція виборювала право українського народу на освіту рідною мовою. Активна просвітницька позиція громадських діячів, літераторів, педагогів повільно, але неухильно виводила освітянську справу з пригнічення та занепаду.
Західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст. в основному становило духівництво. Священики були єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австро-Угорській імперії. Вища освіта в Західній Україні стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840 р. з майже 400 студентів Львівського університету та інших закладів 295 навчались теології, інші вивчали філософські дисципліни, що входили до курсу богослов’я. Із 43 книг, виданих протягом 1837 – 1850 рр. українською мовою, 40 були написані священиками.
Лише в другій половині XIX ст. вагомим чинником в Західній Укра їні стає світська інтелігенція – вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Переважна більшість священиків були бідні сільські люди, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве піднімались над селянами. Лише в таких містах, як Перемишль і Львів (центри церковної ад міністрації), були заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні, що давало змогу брати участь у культурному житті. Тонкий прошарок освічених західних українців – людей за суттю своєю провінційних і консервативних – з недовірою сприймав нові ідеї. Для освіченої української верхівки привабливою і престижною була польська культура. Українець, який поліпшував свій матеріальний, юридичний чи освітній статус, соромився користуватися “мовою селянства”. Послуговувалися польською, а українською розмовляли лише з селянами.
Про занепад української мови свідчить ліквідація у 1809 р. україномовного факультету у Львівському університеті. Студенти самі просили замінити українську мову німецькою, бо на всіх інших факультетах викладали німецькою. Разом з тим поступово почало щиритися коло українців, які сприймали ідеї національного відродження.
З 1817 р. інспектором шкіл Перемиської єпархії був Іван Могильницький. Він виступав за повернення української мови в народні школи та проти духовних утисків українського народу. У трактаті “Відомістьо руском языці” обстоював самостійність української мови, яка своїм віком, рівнем розвитку та історичним значенням не поступається жодній зі слов’янських мов, а тому її не можна розглядати як мішанину, що виникла з польської, великоруської та інших слов’янських мов, як це зумисне робили деякі польські та російські вчені. Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови, підготував і видав кілька підручників для українських народних шкіл.
Натхненником і проводирем національно-культурного відродження в Західній Україні у першій половині XIX ст. був Маркіян Шашкевич. Разом з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем він створив гурток “Руська трійця”, що ставив перед собою широкі культурно-просвітницькі завдання. Велике значення у справі відродження українського шкільництва і культури мала створена Я. Головацьким “Грамматика руского языка” (1849), що спиралася на мовну практику Галичини. Вона була основним навчальним посібником у школах до 1862 р.
Трійця публікувала альманах “Русалка Дністрова” вперше на захід ноукраїнських теренах живою народною мовою, що справило визначальний вплив на розвиток нової української літератури на народно-мовній основі.
Австро-Угорський уряд якийсь час дозволяв створювати культурно-освітні організації, видавати книги національними мовами. В 1848 р. у Львові виникло товариство “Головна Руська рада”, яке ставило за мету запроваджувати в школах “руські мови”, домагалось дозволу українцям обіймати урядові посади, урівняння в правах українського духівництва з польським.
Особливу роль у піднесенні просвітницького руху в Галичині відіграв літературно-освітній осередок “Галицько-руська матиця”, заснований у Львові 1848 р. Осередок видавав книги загальноосвітнього і морально-релігійного змісту, шкільні підручники і наукові збірки. За своїм складом і поглядами він був різнорідним, проте в цілому позитивно вплинув на розвиток національної культури в Східній Галичині. Попри цензуру “Галицько-руська матиця” видала понад 80 книжок.
Літературне товариство “Просвіта”, створене 1868 р. у Львові, та кож мало на меті піднесення народної освіти та популяризацію знань, які сприяли духовному й інтелектуальному відродженню нації, пробудженню національної свідомості. “Просвіта” відкривала бібліотеки – читальні, видавала навчальні посібники для середньої школи.
Рух за національне відродження Закарпаття очолили представники місцевого уніатського духівництва. їхня програма ставила вимоги легалізації культурно-освітньої роботи рідною мовою. Низка видатних діячів, будителів, сприяла піднесенню культури цього краю. Але українізація Закарпаття тривала недовго. Австрійський уряд, побоюючись заворушень серед підпорядкованих слов’янських народів, посилив угорський вплив. Угорська мова дістала права державної в адміністративних, духовних установах та школах. Серед закарпатської інтелігенції стався розкол: частина її пройнялася угорськими настроями, частина – москвофільськими. Останні повірили в могутність Росії, яка при душила угорське повстання 1848 – 1849 рр., і сподівались на те, що вона зможе захистити українців від угорського гноблення.
Поняття “український народ” викликало у багатьох українців скеп сис і зневагу. Важко було протистояти впливу більш престижної російської чи польської культури. На Лівобережжі, де сильні були традиції козаччини, процес національного відродження йшов легше, у Галичині доводилося долати опір греко-католицької верхівки. Зрештою невтомна діяльність кращих представників інтелігенції, будителів XIX ст., досягла того, що після століть обмежених контактів Східної та Західної України з’явився посилений взаємний інтерес. Розпочався процес національної інтеграції.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)