ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА
3. Пізнавальна діяльність особистості
3.1. Чуттєві форми пізнання дійсності
3.1.2 Відчуття
Психіка людини має системну будову. Вона не зводиться до простої суми окремих її складових. Однак для її пізнання прийнято умовно виділяти деякі вихідні форми психічної діяльності. Однією з найпростіших форм відображення дійсності є відчуття.
Природа відчуттів.
Предмети і явища своїми властивостями безперервно впливають на органи чуття людини. Відображаючись у мозку, ці впливи викликають у людини відчуття
Відчуття – відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ об’єктивного світу внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.
Через відчуття здійснюється безпосередній зв’язок свідомості із зовнішнім світом. їх особливості залежать не тільки від об’єктів, що впливають на органи чуття, а й від суб’єкта, що їх відчуває. Наприклад, зануривши палець у відро з водою, одна людина може стверджувати,
Людині постійно потрібно одержувати інформацію про навколишню дійсність, адже пристосування організму до середовища передбачає наявність інформаційного балансу між середовищем і організмом. Його порушення, що виявляється в інформаційному перевантаженні чи недовантаженні, нерідко призводить до серйозних функціональних розладів.
Проблема відчуття є не лише психологічною, а й філософською. В історичному плані її вирішення було тісно пов’язано з пошуком відповіді на запитання “Чи може людина пізнавати світ за допомогою органів чуття?”.
У межах суб’єктивно-ідеалістичних концепцій, представники яких заперечували об’єктивне існування матеріального світу, це питання взагалі не ставилося.
Об’єктивні ідеалісти, сформувавши принцип специфічної енергії органів чуття, розглядали відчуття лише як умовні знаки, символи зовнішніх впливів. Не визначаючи існування зв’язку між властивостями предметів, що діють, і відчуттями, які внаслідок цього виникають, вони заперечували і можливість пізнання світу за допомогою органів чуття. Об’єктивні ідеалісти розглядали відчуття не як зв’язок свідомості з дійсністю, а як своєрідну перешкоду, що відокремлює людину від світу.
Матеріалістична філософія стверджує, що предмети та їх властивості є первинними, а відчуття – це результат впливу матерії на органи чуття. Вони відображають світ таким, яким він є. Це підтверджує повсякденна діяльність людей. Однак для виникнення відчуття недостатньо, щоб на організм впливав якийсь подразник. Потрібна активна робота самого організму, адже відчуття виникає лише внаслідок перетворення специфічної енергії подразника, що діє на енергію нервового процесу. Тому нерухоме око є сліпим, а нерухома рука перестає бути засобом пізнання.
Виникаючи при дії подразника на органи чуття, відчуття є реакцією нервової системи на цей вплив, тобто рефлекторним.
Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на аналізатор. Будь-який аналізатор має рецептор (периферійний відділ), що перетворює енергію подразника на нервовий процес; аферентні (доцентрові) й еферентні (відцентрові) нерви, які з’єднують рецептор із певною ділянкою кори мозку; мозкову ділянку (мозковий кінець) аналізатора, де відбувається аналіз нервових імпульсів.
Мозкова ділянка аналізатора складається з ядра, в якому скупчено рецепторні клітини, і периферійної частини, тобто розсіяних на інших ділянках кори нервових клітин. Ядерна зона аналізатора виконує тонкий аналіз і синтез, наприклад розрізнення кольору світла. Розсіяні клітини здійснюють грубий аналіз і координують взаємодію різних аналізаторів.
Глибоке вивчення кори головного мозку дало змогу чітко встановити локалізацію в ньому різних видів чутливості. Так, “представництво” зорових відчуттів зосереджено в потиличних ділянках кори головного мозку, слухових – у середній частині скроневої звивини, тактильних – у задній центральній звивині.
Щоб виникло відчуття, необхідна робота всього аналізатора. При подразненні рецептора виникає нервовий імпульс, який по аферентному нерву передається у відповідний корковий центр. Після перероблення в мозкових центрах збудження передається по еферентному нерву і проявляється в рухових діях рецептора. Безпосередній контакт рецептора з предметом, що діє на нього, спричиняє аферентні збудження, що знову надходять у мозкові центри, обробляються і, повертаючись, коригують м’язові рухи. Отже, механізм виникнення відчуттів має вигляд рефлекторного кільця.
Види відчуттів. Необхідність відображення різноманітних властивостей дійсності зумовила в процесі історичного розвитку людини появу значної кількості аналізаторів, пристосованих для сприймання лише певних подразників. Разом вони утворюють сенсорну систему людини. Англійський фізіолог Чарльз-Скотт Шеррінгтон (1857-1952) запропонував об’єднати всі аналізатори в три системи і виділити три види відчуттів: екстероцептивні, інтероцептивні і пропріоцептивні.
Екстероцептивні відчуття (лат. exter – зовнішній і receptor – той, що сприймає) – відчуття, що відображають властивості предметів та явищ зовнішнього світу і мають рецептори, розміщені на поверхні тіла. До них належать зорові, слухові, смакові, нюхові, дотикові та інші відчуття. За способом подразнення рецептора їх поділяють на контактні (дотикові, смакові й больові) й дистантні (зорові, слухові, нюхові).
Інтероцептивні відчуття (лат. interior – внутрішній і receptor – той, що сприймає) – відчуття, що мають рецептори, розміщені у внутрішніх органах (серці, шлунку, печінці тощо) і тканинах тіла та відображають їх стан. До них належать органічні відчуття (спраги, голоду, неспокою, напруження та ін.).
Пропріоцептивні відчуття (лат. proprius – власний і receptor – той, що сприймає) – відчуття, що дають інформацію про рух і положення людського тіла в просторі. їх рецептори розміщені в м’язах і суглобах. До них відносять кінестетичні і статичні відчуття.
Такий поділ відчуттів на види є нечітким, бо деякі відчуття можна водночас віднести до двох груп. У межах кожного з цих видів відчуття поділяють на різновиди залежно від аналізаторів і адекватних їм подразників.
Адекватними називають подразники, до сприймання яких певний аналізатор пристосований і які у звичайних умовах збуджують його (наприклад, світло для ока, запах для носа). Неадекватними є подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які у звичайних умовах не збуджують його (наприклад, запах для ока).
Залежно від аналізаторів виділяють зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові, температурні, больові, кінестетичні, статичні, органічні та вібраційні відчуття.
Загальні властивості і закономірності відчуттів.
Різні види відчуттів є не тільки специфічними, а й мають загальні для всіх властивості. До них належать якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація. Основною характеристикою відчуттів, у якій виявляється їх специфіка, визначена фізико-хімічними властивостями подразників, адекватних для відповідних аналізаторів, є якість.
Якість – особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються між собою відчуття різних видів, а також різні відчуття в межах одного виду. Наприклад, слухові відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає змогу відображати світ у всій різноманітності його властивостей.
Інтенсивність – кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і функціональним станом рецептора, який залежить від стану організму, значущості подразника і просторово-часових умов сприймання. Вона виявляється у яскравості й виразності властивостей предметів і явищ, які відображає людина. Вивчає інтенсивність відчуттів психофізика, яка зосереджується на кількісному описі та аналітичному вираженні (у формулах) закономірностей їх розвитку і функціонування.
Тривалість – часова характеристика відчуття. Вона залежить від часу дії подразника, його інтенсивності й функціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Він визначається спеціалізацією аналізатора і для різних аналізаторів є неоднаковим: для смакових відчуттів становить 50 мілісекунд, слухових – 150, больових – 370 мілісекунд. Очевидно, його величина залежить від швидкості збудження рецептора і швидкості проходження нервових імпульсів аферентними і еферентними шляхами.
Результати досліджень показали, що тривалість дії подразника і тривалість відчуття неоднакові. Свідченням цього є явище післядії в аналізаторі. І. Павлов вважав, що причиною сенсорної післядії є інертність нервових процесів. Так, зорове відчуття не зникає відразу після припинення дії світлового подразника. Слід від подразника залишається у вигляді послідовного образу, який може бути позитивним і негативним. Позитивний послідовний образ за кольором і світлістю відповідає подразнику, що діє. На його збереженні протягом певного короткого проміжку часу грунтується принцип кінематографа і телебачення. З часом позитивний послідовний образ замінюється негативним. При кольорових подразниках негативний послідовний образ формується шляхом переходу основного кольору в додатковий.
Просторова локалізація відчуттів – відтворення у відчуттях місця перебування подразника. При цьому аналіз, який здійснюється дистантними рецепторами, дає інформацію про локалізацію подразника в просторі. Світло, звук зіставляються з їх джерелом. Контактні відчуття (смакові, температурні, тактильні) співвідносяться з місцем дії подразника на тілі, причому на різних ділянках тіла точність локалізації дії подразника неоднакова.
Щоб викликати відчуття, подразник повинен досягти певної сили – нижнього абсолютного порогу чутливості.
Нижній абсолютний поріг чутливості – мінімальна сила подразника, що, діючи на аналізатор, спричиняє ледве помітне відчуття. Подразники меншої сили називають підпороговими. Вони не викликають відчуття, і сигнали про них не передаються в кору головного мозку. Нижній поріг чутливості визначає рівень чутливості аналізатора. Між чутливістю і величиною нижнього порогу існує обернена залежність: чим нижчий поріг, тим вищою є чутливість аналізатора. Якщо позначити через Е чутливість аналізатора, а через Р – величину нижнього порогу, то Е = 1 /Р.
Аналізатори людини мають різну чутливість. Так, за даними російського вченого Сергія Вавілова (1891 -1951), в оці виникає відчуття світла, коли його опромінювати всього 2-8 квантами променевої енергії. Це означає, що людина потенційно здатна помітити в абсолютній темряві запалену свічку на відстані до 27 кілометрів. Відчуття запаху виникає при концентрації 6-8 молекул пахучої речовини в одному кубічному сантиметрі повітря.
Чутливість аналізатора обмежується не тільки нижнім, а й верхнім порогом.
Верхній абсолютний поріг чутливості – максимальна сила подразника, за якої ще виникає адекватне відчуття. Подальше зростання сили подразників, які діють на рецептори, може призвести до виникнення больових відчуттів (наприклад, сліпуча яскравість світла).
Хоча верхній і нижній пороги називають абсолютними, величина їх змінюється під впливом різних умов: віку людини, функціонального стану рецептора, тривалості дії подразника тощо.
Крім абсолютних порогів, чутливість аналізатора характеризується також диференційним порогом (порогом розрізнення). Диференційний поріг чутливості (лат. differens – різниця) – мінімальна різниця в інтенсивності двох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність у відчуттях.
Кількісного вираження він набув у законі німецького вченого Ернста-Генріха Вебера (1795-1878), за яким відношення між приростом подразника, що ледве відчувається, і його попереднім значенням є величина постійна для певного аналізатора. Так, для слухового аналізатора це відношення становить 1/10, для дотикового – 1/30, а для зорового – 1/100. Однак якщо сила подразника наближається до порогових значень, то цей закон порушується.
У середині XIX ст. німецький вчений Густав-Теодор Фехнер (1801 -1887) математично опрацював експериментальні дані Вебера і сформулював основний психофізичний закон. У ньому виражено залежність між силою подразника, що діє, та інтенсивністю відчуття: інтенсивність відчуття прямо пропорційна логарифму сили подразника. Аналітично ця залежність виражається формулою S = k lg І + с, де S – інтенсивність відчуття, І – сила подразника, k і с – константи.
На початку XX ст. американський психолог Стенлі-Сміт Стівенс (1906-1973) довів, що між інтенсивністю відчуття і силою подразника, що діє, існує степенева залежність S = kRn, де k – константа, яка залежить від обраної одиниці виміру, R – сила подразника, n – показник степеня, що залежить від виду відчуття. Так, для відчуття світла n = 0,33, для удару електричного струму n = 3,5. Проте в одних випадках експериментальні дані краще описує закон Вебера – Фехнера, в інших – закон Стівенса. При порогових значеннях подразника обидва закони дають значні похибки.
Чутливість аналізаторів, визначена абсолютними порогами, не є сталою. Вона змінюється залежно від фізіологічних і психологічних умов, серед яких особливе місце належить адаптації.
Адаптація (лат. adapto – пристосовую) – зміна чутливості аналізатора під впливом подразника постійної сили, що діє протягом тривалого часу. Вона проявляється у зниженні чутливості за великої сили подразників і підвищенні – за малої. Відповідно розрізняють її різновиди:
– повне зникнення відчуття за тривалої дії подразника;
– зниження чутливості органа чуття під дією сильного подразника;
– підвищення чутливості органа чуття внаслідок дії слабкого подразника.
Швидкість адаптації різних рецепторів до дії подразника є неоднаковою. Швидко пристосовуються до нових умов тактильні рецептори, а зоровий, нюховий і смаковий адаптуються повільніше. Рецептори ніби налаштовуються на дію властивостей подразника, що забезпечує організму можливість виробити правильну відповідь. Адаптаційне регулювання чутливості є біологічно доцільним, бо допомагає органам чуття сприймати слабкі подразники і оберігає від дуже сильних впливів.
Взаємодія відчуттів.
Інтенсивність відчуття залежить не тільки від сили подразника, адаптації рецептора, а й від інших подразників, які одночасно впливають на інші аналізатори. Це означає, що відчуття взаємодіють.
Взаємодія відчуттів – зміна чутливості одного аналізатора під впливом подразнення інших органів чуття. Так, дослідження показали, що туговухі краще чують при світлі, ніж у темряві. Слухові подразники впливають на чутливість зорового аналізатора. Для взаємодії відчуттів характерна і така тенденція: слабкі подразнення одного рецептора підсилюють чутливість іншого, а сильні подразнення знижують чутливість іншого.
За даними І. Павлова, слабкий подразник спричиняє у великих півкулях головного мозку збудження, що легко іррадіює (поширюється) у його корі і при цьому підвищує чутливість іншого аналізатора. Сильний подразник зумовлює збудження, яке має тенденцію до концентрації. За законом індукції нервових процесів, це породжує гальмування в ділянках інших аналізаторів, що спричинює зниження їх чутливості. Можливий також протилежний процес – сенсибілізація.
Сенсибілізація (лат. sensibilis – чутливий) – підвищення чутливості органів чуття внаслідок взаємодії аналізаторів і систематичних вправ.
При сенсибілізації спостерігається тимчасове зниження нижнього порогу відчуттів. Триваліші зміни можуть відбуватися внаслідок систематичних вправ в умовах професійної діяльності. Так, досвідчений шліфувальник помічає просвіт між площинами деталей в 0,0005 міліметра, тоді як нетренована людина – лише 0,1 міліметра.
Інколи сенсибілізація виникає як компенсація сенсорних дефектів – посилення чутливості одного аналізатора при втраті іншого. Саме тому у сліпих дуже розвинутий слух, а у глухих – зір.
Взаємодія відчуттів виявляється і в синестезії.
Синестезія (гр. synaesthesis – одночасне відчуття) – виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Вона характерна для різних видів відчуттів. Якщо у відповідь на подразнення виникають невідповідні йому зорові образи, то йдеться про фотізми frp. photos – світло,). Якщо синестезійні образи мають слуховий характер, то їх називають фонізмами (гр. phone – звук). Яскрава слухо-зорова синестезія була властива російським композиторам Миколі Римському-Корсакову (1844-1908) та Олександру Скрябіну (1872-1915). Поширеною є нюхо-смакова синестезія, про що свідчать вислови “гіркий запах”, “солодкий запах”. Явище синестезії є переконливим свідченням своєрідної сенсорної організації людини, що виявляється в постійному взаємозв’язку її аналізаторних систем.
Отже, закономірності відчуттів визначають умови, за яких подразник досягає усвідомлення. Життєво значущі стимули стають усвідомленими за знижених порогів і підвищеної чутливості аналізаторів, а менш значущі – за вищих порогів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)