Вища школа на сучасному етапі

Історія педагогіки України

Розділ VIII

ОСВІТА І ВИХОВАННЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

3. Вища школа на сучасному етапі

Вища освіта в Україні у перші роки незалежності розвивалася відповідно до стратегії, визначеної Державною національною програмою “Освіта” (“Україна XXI століття”), прийнятою в 1994 р.

Основоположним документом, який врегулював її правове, організаційне й змістове забезпечення, став Закон України “Про вищу освіту” (2002).

Головними завданнями вищого навчального закладу як центру освіти

та виховання молоді визначено:

– задоволення потреб особистості в інтелектуальному, культурному й моральному розвитку;

– виховання у дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України;

– набуття вищої освіти і кваліфікації в обраній галузі професійної діяльності;

– задоволення потреб суспільства в кваліфікованих спеціалістах з вищою освітою й науково – педагогічних кадрах вищої кваліфікації;

– організація і проведення фундаментальних пошукових і прикладних наукових досліджень з проблем освіти, перепідготовка й підвищення кваліфікації викладачів і

спеціалістів;

– підвищення освітньо-культурного рівня громадян. Проте в умовах перехідного періоду, який супроводжується одночасною зміною суспільно-політичного і економічного устрою, відбувається порушення процесу відтворення науково-технічних кадрів, зниження суспільного статусу їхньої діяльності і як наслідок – відтік молоді з галузей науки і техніки, освіти і культури.

Особливостями становлення вищої школи у цей період є:

– неузгодженість потреб сучасного суспільства і рівня підготовленості випускників шкіл і ВНЗ;

– невідповідність нових цілей і завдань формам управління і функціонування вищої освіти, а також інтересів суб’єктів освітнього процесу їхнім можливостям;

– відносна ізольованість сучасних університетів від суспільства;

– проблема підготовки й підвищення кваліфікації викладачів ВНЗ.

За роки незалежності у вищій школі України відбулися істотні пере-творення – введено інститут приватної освіти, оновлено структуру і напрями підготовки фахівців тощо.

Сучасний стан вищої освіти регламентований низкою державних актів, концептуальним та змістовим наповненням, орієнтацією на міжнародні параметри та стандарти (рис. 20).

З метою підвищення якості, доступності та конкурентоспроможності національної освіти і науки на світовому ринку праці й освітніх послуг; створення нових методів та надання нових можливостей для наукового пошуку і технологічного розвитку; підвищення ефективності наукових досліджень, сприяння ефективному міжнародному науковому співробітництву; забезпечення доступу громадян до науково – освітніх ресурсів і створення умов для безперервного навчання протягом усього життя визначено стратегію реформування вищої освіти.

Відповідно до затвердженого МОН України “Державного стандарту вищої освіти” опрацьована та запроваджена в ліцензуванні й атестації система стандартів вищої освіти. Вона містить обов’язкові та варіативні складові.

Систему стандартів вищої освіти становлять:

– державний стандарт;

– галузеві стандарти;

– стандарти вищих навчальних закладів.

Стандарти вищої освіти є основою оцінки її якості та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від типу, рівня акредитації та форми навчання.

Складові державного стандарту вищої освіти:

– перелік кваліфікацій за відповідними освітньо – кваліфікаційними рівнями;

– перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється під готовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

– вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

– вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Складові галузевих стандартів вищої освіти:

– освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів;

– освітньо-професійні програми підготовки;

– засоби діагностики якості вищої освіти.

Стандарти вищих навчальних закладів містять:

– перелік спеціалізації за спеціальностями;

– варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик ви пускників;

– варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;

– варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;

– навчальні плани;

– програми навчальних дисциплін.

Порядок розроблення стандартів вищої освіти та внесення змін до них, а також здійснення контролю за їх дотриманням визначається Кабінетом Міністрів України.

Розробка державних стандартів освіти зумовлює потребу в їх науковому та методичному забезпеченні. Напрацьовані навчальні і освітньо – професійні програми служать основою організації навчального процесу відповідно до державних стандартів. На замовлення Міністерства освіти і науки України зусиллями науковців та викладачів створені нові сучасні підручники для всіх ланок вищої школи.

Навчальний процес у вищій школі в основному забезпечений альтернативними підручниками та навчальними посібниками, узгодженими з державними стандартами.

Методичний апарат багатьох навчальних видань відповідає сучасним вимогам і забезпечує сучасні методи роботи з підручником чи посібником.

В основі підручників з педагогіки – здобутки української наукової школи Василя Помагайби, Василя Онищука, дослідження проблем організації народної педагогічної освіти, проблем управління та основнаукової праці в школі Олексія Руська, Василя Чепелєва, Миколи Черпінського та інших.

Психологічним підгрунтям педагогічних підручників послужили результати досліджень української наукової школи Григорія Костюка з проблем психічного розвитку дітей, їхніх індивідуальних особли-востей, мислення.

У підручниках відображено оригінальні ідеї педагога – новатора, одного із зачинателів педагогіки співробітництва, яскравого представника інноваційної освітньої практики Олександра Захаренка.

Законом України “Про вищу освіту” започаткована багатоступенева освіта, зорієнтована на підготовку фахівців трьох рівнів: молодшого спеціаліста; бакалавра; спеціаліста, магістра.

Контроль за наданням вищими навчальними закладами якісної освіти здійснюється у формі державної атестації, яка проводиться не рідше одного разу на 10 років у порядку, встановленому Міністерством освіти і науки України. Державна атестація вищого навчального закладу надає, підтверджує чи підвищує його рівень акредитації.

Рівень акредитації	Навчальний заклад	Освітньо-кваліфікаційний рівень
IV	Університет (здобуття повної вищої освіти та кваліфікації широкого Спектра природничих, гуманітарних, технічних, Економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв)	СПЕЦІАЛІСТ (спеціальні уміння та знання, Достатні для виконання завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності) МАГІСТР (спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності)
Академія (здобуття повної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва)
III або IV	Інститут (здобуття повної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури, мистецтва)	БАКАЛАВР (функціональні знання, уміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань певного рівня професійної діяльності)
Консерваторія (здобуття базової вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва)
II	Коледж (здобуття базової вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки або за кількома спорідненими спеціальностями (якщо входять до навчального чи навчально-виробничого комплексу))
1	Технікум (Училище) (здобуття неповної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями)	МОЛОДШИЙ СПЕЦІАЛІСТ (спеціальні уміння, знання, Достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності)

У період між атестаціями не частіше 1 – 2 разів на рік здійснюється поточне інспектування навчально-виховної діяльності освітніх закладів. Раз на 5 років проводиться фронтальна перевірка діяльності навчального закладу (підсумкове інспектування).

Така модель державного контролю має певні недоліки. Зокрема, не передбачено незалежної інституції для оцінювання якості освіти в навчальних закладах; нормативні показники реально не підкріплені науково-методичним і технічним забезпеченням; державна атестація як основна форма применшує роль інспектування в системі державного контролю.

Доступність вищої освіти, задекларована в законі, забезпечується системою ВНЗ різних форм власності (державна, комунальна, приватна), фінансування (державний, місцевий чи приватний бюджет), але єдиного підпорядкування нормативним актам МОН України.

Для підтвердження рівня вищого освітнього закладу запроваджено систему акредитації за спеціальністю та навчального закладу в цілому.

Ця система передбачає контроль та оцінку рівня оснащеності вищого навчального закладу, наукового статусу та доробку викладачів, якості знань студентів. Система зобов’язує кожен ВНЗ України дотримуватись присвоєного рівня акредитації та нести відповідальність пе-ред студентами, їхніми батьками за якість освітніх послуг.

Новий етап у розвитку української освіти започаткував указ президента “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні” (2005). На його виконання Міністерством освіти і науки розроблено і прийнято урядом державну програму “Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці” на 2006 – 2010 роки.

У визначенні заходів програми взяли активну участь провідні учені Національного технічного університету, Національної академії наук України, фахівці зацікавлених міністерств, відомств та вищих навчальних закладів.

Виконання завдань програми здійснюватиметься з урахуванням стратегії соціально-економічного розвитку регіонів та новітніх досягнень в інформаційній сфері. Програма розрахована на п’ять років, її ва-ртість – близько 1,8 млрд. грн.

Важливою складовою програми є створення інформаційних ресурсів українського науково – освітнього середовища, яке потребує розбудови інфраструктури національної науково-освітньої телекомунікаційної мережі, до якої вже сьогодні приєднано понад 80 університетів та наукових установ HAH України. Розбудова інфраструктури мережі дасть змогу під’єднати до неї всі інші університети та академічні наукові установи, що поглибить інформаційний обмін та інтеграцію між ними.

Основним завданням цієї мережі є високодинамічний пошук та поширення інформації науково – освітнього характеру – організація доступу до світових електронних бібліотек, проведення відеолекцій та відеоконференцій, забезпечення навчального процесу дистанційної освіти та надання можливостей для пілотної апробації нових телекомунікаційних технологій і підготовки кадрів для впровадження цих технологій у виробництво та бізнес.

Значним фактором виведення вітчизняної освіти на якісно новий рівень і поліпшення підготовки висококваліфікованих спеціалістів є не тільки комп’ютеризація навчального процесу, а й запровадження інтернет – технологій, створення корпоративних мереж та віртуальних лабораторій, які дають змогу в реальному часі виконувати експериментальні дослідження в процесі аудиторних занять.

Програма спрямована на об’єднання інформаційних ресурсів освіти, науки, а також інших галузей суспільної діяльності.

Указом президента “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні” визначено шляхи інтеграції української освіти до європейського освітнього простору в контексті Болонського процесу.

Започаткований 1999 р. з ініціативи Болонського університету процес інтеграції європейської науки й освіти має дві складові:

1) формування співдружності провідних європейських університетів під егідою Великої хартії університетів;

2) об’єднання до 2010 р. національних освітніх систем в європейський освітній та науковий простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами.

Головна мета Болонського процесу – об’єднання зусиль наукової та освітянської громадськості, урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки й вищої освіти в світовому вимірі, а також підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

Приєднання України до Болонського процесу вирішує два важливі завдання. По-перше, зобов’язує працювати на рівні європейських вимог, по-друге, у такий спосіб гарантується високий рівень якості освіти.

За Болонською декларацією, в країнах – учасницях діятимуть єдині для всіх вимоги щодо визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян. Власне, цим документом проголошене прийняття загальної системи порівнюваних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Зокрема, через затвердження додатка до диплома, запровадження в усіх країнах двох циклів навчання – бакалаврського та магістерського (за формулою 3 + 2 роки), створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, з постійним навчанням включно.

Процес грунтується на цінностях європейської освіти й культури – багатоваріантності, гнучкості, відкритості і водночас не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи.

Усі документи Болонського процесу визнають, що завдяки підписаним міжнародним угодам полегшено доступ мешканцям кожної держави Європи й студентам навчальних закладів до освітніх ресурсів та ринків праці інших країн.

Реформа вищої освіти в Україні вже має деякі ознаки Болонського процесу: створено (але ще не втілено в життя) законодавчу базу забезпечення автономії університетів; розпочато запровадження дворівневої системи вищої освіти; понад 60 українських ВНЗ запровадили систему взаємозаліків результатів навчання з європейськими вищими навчальними закладами; досягнуто згоди щодо питань, пов’язаних із визнанням освітньо – кваліфікаційних ступенів (рівнів). Нині, у перехідний період, в Україні згідно з Законом “Про вищу освіту” діє чотириступенева система вищої освіти.

Модернізації підлягає і навчальний процес, в якому відбуваються суттєві зміни. Перший досвід вже напрацьовано в окремих ВНЗ. Наприклад, Києво-Могилянська академія від дня започаткування намагалася наблизити свою освітню систему до європейської. Уже давно з її стін виходять магістри і бакалаври. Студенти академії, крім обов’язкових курсів, мають право обирати додаткові (відбирають за назвою, тематикою чи намагаються потрапити до того чи іншого викладача).

Поступово впроваджується в Україні кредитно-модульна система. Суть її полягає в тому, що за кожен курс студент може отримати певну кількість кредитів (найчастіше – від одного до трьох). Кредити – це своєрідний набір балів, які показують, що студент склав іспит із певного предмета. Кількість кредитів є своєрідним показником “вагомості курсу”. Для того, щоб отримати диплом бакалавра, треба набрати не менше 120 кредитів, або залікових балів, як їх називають у Києво-Могилянській академії.

Після запровадження норм Болонського договору студенти матимуть змогу навчатися то в одному, то в іншому ВНЗ. І при цьому отримати повноцінний диплом того закладу, в якому вони складатимуть іспити. Таким чином, українська молодь зможе повчитися і в закордонних ВНЗ. А щоб прослухані і зараховані курси “не пропали” і потрапили до диплома, і запроваджено унормовану для всіх вищих навчальних закладів Європи кредитно-модульну систему.

Сьогодні випускники українських ВНЗ отримують диплом державного зразка та відповідний додаток до нього. Проте цей додаток своєю структурою та змістом не відповідає вимогам Європейської кредитної трансферної системи (ЕСТS), що ускладнює можливість продовження навчання в закордонному вищому навчальному закладі, оскільки не містить даних про кількість залікових кредитів, даних про успішність відповідно до шкали ЕСТS тощо. Проте вже тепер в українських вищих навчальних закладах проводиться робота із впровадження додатка до диплома європейського зразка. Тобто формально вже тепер можна вести мову про продовження навчання в інших вузах, реально ж цей процес почне діяти з 2010 року.

Нововведенням має стати зовнішнє тестування (переважно електронне), за допомогою якого оцінюватимуть рівень знань майбутніх абітурієнтів – випускників українських шкіл. Зовнішнє стандартизоване сертифікаційне тестування має замінити підсумкову державну атестацію в школі тих учнів, які продовжуватимуть навчання у ВНЗ.

Шкільні випускні тести водночас можуть бути вступними до вищого навчального закладу. Школяр, як це прийнято за кордоном, відсилає результати своїх тестів до різних вищих навчальних закладів, які в такий спосіб можуть набирати абітурієнтів. Зовнішнім тестуванням оцінюватимуть знання випускників учителі іншої школи чи викладачі вищого навчального закладу. Таким чином, буде забезпечено об’єктивність отримання оцінок та покладено край головним джерелам коруп-ції в освіті.

Створено єдину базу тестових завдань, доступ до якої має кожен зацікавлений школяр. Передбачене використання однакових завдань для оцінювання знань випускників. Повсюдне запровадження зовнішнього тестування розпочнеться з 2009 р. Триває створення центрів зовнішнього тестування, які безпосередньо оцінюватимуть знання випускників – абітурієнтів. До вирішення організаційних питань залучені як наукові установи, так і громадські організації. Таким чином, ВНЗ будуть позбавлені функцій добору молоді і зможуть зосередитися на навчальному процесі та підготовці фахівців.

Для успішного досягнення цілей Болонського процесу Україні потрібно докорінно реформувати систему вищої освіти:

– розширити академічні свободи та автономію університетів;

– переглянути систему акредитації ВНЗ, щоби вона відповідала міжнародним стандартам;

– забезпечити доступність навчання упродовж усього життя людини;

– подолати труднощі з визнанням освітньо-кваліфікаційних ступенів, уточнити кваліфікацію бакалавра відповідно до вимог ринку праці;

– забезпечити мобільність викладачів, науковців та студентів і вод ночас не забувати про заохочення їх повернутися до своєї країни.

Завдяки впровадженню цілого комплексу реформ українські студенти не відрізнятимуться від європейських. Утім, зважаючи на історію та традиції вітчизняної педагогічної школи, не виключено, що наші студенти й перевершуватимуть за якістю знань своїх західних однолітків.

Незважаючи на складні соціально-економічні умови, вітчизняна система вищої освіти зберегла основні свої параметри, вона модернізується, оновлюється, збагачується новими ідеями, утверджує демократичні засади.

Зміст і спрямування фахових дисциплін визначають пріоритетні відкриття й розробки українських вчених.

Введено нові курси народознавчого циклу, історії педагогіки України, кардинально змінені програми з української мови та літератури тощо.

Концептуальні положення гуманізації та демократизації навчального процесу реалізуються як у змісті навчальних дисциплін, так і в тех нологіях роботи зі студентами.

Навчити вчитися – головне завдання, яке ставить перед собою система сучасної освіти. У цивілізованих країнах знання змінюються кожні два з половиною роки, професії перестають бути актуальними чи взагалі зникають за п’ять – вісім років. Може статися, що здобута професія по закінченні ВНЗ вже буде незатребуваною на ринку праці. І тому післядипломна освіта сьогодні, як ніколи, набуває важливого значення. МОН України розроблено законопроект “Про освіту дорослих (навчання впродовж життя)”, що передбачає створення законодавчих засад реалізації різних програм післядипломного навчання. Входження до Болонського процесу відкриває можливості післядипломних програм у межах європейського освітнього простору.

Активно розробляється нова галузь педагогіки – андрагогіка, завданням якої є вивчення проблем стимулювання та спрямування проце сів дорослих людей. З’явилося чимало вітчизняних і виданих у перекладі з інших мов підручників з педагогіки й методики викладання у вищій школі. Серед українських авторів слід відзначити Анатолія Алексюка, Світлану Вітвицьку, Володимира Левківського, Миколу Євтуха, Олега Падалка, Ольгу Сухомлинську, Зою Борисову, Володимира Бондаря, Олексія Мороза, Василя Чепелєва, Миколу Ярмаченка та ін.

Педагоги розробляють і використовують інтерактивні технології в роботі зі студентами. Ці технології підвищують пізнавальний інтерес і мотивацію студентів щодо вивчення навчальних дисциплін, забезпечують не лише грунтовні знання, а й практичні навички їх застосування у професійній діяльності. Суб’єкт – суб’єктні взаємини студентів з викладачем роблять їх активними учасниками педагогічного процесу, сприяючи якісному засвоєнню знань.

Школа і педагогіка в незалежній Українській державі розвиваються відповідно до потреб сучасного суспільства. Освіту і виховання на усіх рівнях визначають національне відродження, демократичність, гуманізм, відкритість до засвоєння прогресивних здобутків світової теорії і практики.

Створена нова законодавчо-нормативна база, яка визначила стратегічні завдання та регулятивні механізми освіти у всіх її ланках – від дошкілля до вищої школи.

Реформування системи освіти із “радянської” в національну, де політизовану і деідеологізовану відбувається згідно з державним планом.

Приєднання нашої держави до Болонського процесу дає змогу їй спільно з іншими країнами Європи формувати єдиний ринок праці фахівців вищої кваліфікації, розширити доступ до європейськоїосвіти, забезпечити мобільність студентів та викладачів, запровадити порівнювану систему ступенів вищої освіти з видачею зрозумілих в усіх країнах Європи додатків до дипломів. 1 це закономірний процес. Адже після створення Європейського Союзу, формування загальноєвропейських правових норм (так званого “європейського права”), запровадження єдиної грошової одиниці (євро) виникла не обхідність формування єдиної європейської освіти як підгрунтя для забезпечення функціонування європейської співдружності.

У будь-який період української історії стан педагогічної думки, освіти, шкільництва визначався наявністю чи відсутністю державності. Державні очільники усвідомлювали значення освіти в розвитку власного народу, в підвищенні його ролі в державотворенні, виборюванні національних інтересів. Саме тому вони сприяли вдосконаленню шкільництва, книгодрукування, збирали високоосвічених людей, підтримували й фінансували освітні заклади. Завдяки цьому в періоди власної державності Україна мала освіту грунтовнішу, ніж у деяких європейських країнах, що підносило її статус.

Освітній рух не припинявся навіть у періоди занепаду чи знищення державності в Україні завойовниками та поневолювачами. За відсутності власних державних діячів українська освічена еліта, яка не асимілювалася під впливом і спокусами чужоземної правлячої верхівки, засновувала освітні заклади, друкарні, матеріально підтримувала людей, які писали книги та передавали свої знання підростаючим поколінням. Православна церква, духівництво навіть за несприятливих умов зберігали освітянські надбання й ширили коло грамотних, освічених людей, опікувалися перекладанням з іноземних мов та створенням оригінальних книг. У боротьбі за збереження православної церкви вони дбали й про необхідну для неї книжність та освіченість.

Українські громадські діячі та інтелігенція, розуміючи, що лише духовно багату, освічену людину не можна поневолити, попри утиски та репресії з боку чужоземної влади, вимагали національної школи, професійної освіти для широких народних мас. Бони прагнули вивести український народ із соціальної темряви, зубожіння з допомогою просвіти і чимало досягли на цьому шляху.

Незважаючи, а може й у відповідь на утиски, репресії, денаціона лізацію українське шкільництво, педагогіка не лише виживали, а й розвивалися у загальноєвропейському руслі.

Демократичні перетворення в незалежній Україні поступово, але неухильно зумовлюють поступальний розвиток освіти й виховання, спрямованих на формування патріотів, громадян, гуманістів. Економічні та політичні труднощі сучасного державотворення позначились і на сфері освіти. Та нового ідейного стимулу набули педагогічна наука й освітянська практика. Орієнтуючись на національні пріоритети й надбання, враховуючи світовий досвід, вони є вагомим підгрунтям для розвитку сучасної освіти в Україні.