Для чого існують парламенти? Які основні ознаки й особливості парламентської влади?

55 Для чого існують парламенти? Які основні ознаки й особливості парламентської

Влади?

Головний принцип парламентської системи полягає в тому, що уряд формується не главою держави – президентом, а лідерами партій парламентської більшості. Таким чином, уряд відповідальний перед парламентом, а парламент має право виражати йому довіру або недовіру. Якщо більшість депутатів голосують за вотум недовіри урядові, він у повному складі разом з прем’єр-міністром іде у відставку. Отже, за парламентської системи уряд перебуває при владі

доти, доки має підтримку парламентської більшості.

Інший важливий відмітний принцип парламентської системи – те, що відповідно до конституції главою вищої виконавчої влади є не глава держави (президент або монарх), а прем’єр-міністр. Якщо за президентської системи кабінет міністрів за всієї своєї значущості є дорадчим органом, то за парламентської прем’єр-міністр – лише “перший серед рівних”. Він приймає політичні рішення разом з кабінетом, тобто на колегіальній основі. Очолюючи уряд, прем’єр-міністр не є водночас главою держави, а тому не має у своєму розпорядженні таких широких

владних повноважень, як президент за президентської системи.

Праматір’ю парламентської системи стала Велика Британія, де вона сформувалася на межі XVII – XVIII ст. Згодом ця система набула поширення й у її колоніях: Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Ірландії, Ямайці та країнах Карибського басейну, а найбільшою мірою – на Європейському континенті. її сприйняли Швеція, Норвегія, Данія, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Угорщина. В Азії на принципах парламентської системи сформована влада в Японії, Ізраїлі та Сінгапурі. Характерно, що в деяких країнах вона цілковито сполучається з такою формою державного правління, як конституційна монархія. Таке поєднання часто називають парламентською монархією (Велика Британія, Бельгія, Іспанія).

На відміну від президентської системи, за якої уряд перебуває при владі доти, доки він влаштовує президента, за парламентської уряд залишається при владі або змінюється залежно від результатів парламентських виборів. У більшості парламентських країн ці вибори проходять за пропорційною або змішаною (пропорційно-мажоритарною) виборчими системами. Обидві вони передбачають, що депутати парламенту цілком або частково обираються виборцями відповідно до списків кандидатів, сформованих партіями. За підсумками виборів за обома цими системами парламентську більшість або утворює якась одна партія, або (що буває набагато частіше) такої більшості не отримує жодна.

За парламентської системи результати виборів безпосередньо впливають на склад уряду, який утворюється або з представників тієї партії, що одержала більшість депутатських місць у парламенті, або з представників партій, які об’єдналися в коаліцію для створення блоку парламентської більшості. Можливий також третій варіант, коли уряд за партійним складом представляє меншість, і його перебування при владі цілком залежить від підтримки з боку тих партій у парламенті, чиї представники не входять до цього уряду.

Однопартійні уряди діють у таких країнах з парламентською системою, як Велика Британія, Франція, Японія, Канада, Австралія. У свою чергу, в Італії, Нідерландах, Бельгії, Німеччині, Швейцарії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ізраїлі при владі перебувають коаліційні уряди. Головою однопартійного уряду зазвичай стає лідер партії, яка перемогла на виборах, коаліційного – лідер найвпливовішої з тих партій, які утворили блок парламентської більшості або меншості.

За парламентської системи прем’єр-міністр, будучи головою і кабінету, і партії, відповідальний не тільки перед парламентом, а й перед своєю партією, якій він зобов’язаний своїм приходом до влади. Тому, визначаючи політичний курс уряду, прем’єр-міністр насамперед звіряє його з настановами своєї партії. Залежність прем’єр-міністра від партії, членом якої він є, особливо зростає, якщо до його кабінету входять представники кількох партій. За цих умов йому часто доводиться маневрувати й іти на компроміс для збереження консенсусу й запобігання розпаду урядової коаліції.

Якщо уряд сформовано тільки з представників партії, яка має у парламенті тверду більшість, то за парламентської системи вона стає дійсно правлячою, оскільки контролює вищу законодавчу і виконавчу владу. Порівняно з однопартійним позиції коаліційного уряду більш нестійкі.

За парламентської системи партії у парламенті, коли йдеться про підтримку “свого” уряду, виявляють неабияку згуртованість і тверду дисципліну. Водночас і в правлячій партії може виникнути невдоволення діями свого партійного лідера, який перебуває на посаді прем’єр-міністра. Іноді правляча партія обирає нового партійного лідера, і тоді він автоматично стає новим прем’єр-міністром аж до нових парламентських виборів. Така заміна партійного лідера за збереження правлячої партії у влади відбулася, наприклад, 1991 р. у Великій Британії, коли консерватори змусили піти з посади лідера партії Маргарет Тетчер і її прибічник Джон Мейджор одразу обійняв посаду глави уряду. У Японії подібна процедура зміни прем’єр-міністра та його кабінету відбувається досить часто, що є результатом угод між лідерами різних фракцій у правлячій ліберально-демократичній партії.

Багато депутатів, які обіймають високі посади у своїх партіях за парламентської системи, стають водночас і членами кабінету міністрів. Як правило, прем’єр-міністр залишається членом парламенту і зберігає депутатський мандат. Якщо хтось із членів кабінету (в тому числі прем’єр-міністр), що є водночас депутатом, зазнає поразки на парламентських виборах, він зазвичай іде у відставку і з урядової посади. Таким чином, за парламентської системи на склад уряду можуть впливати не тільки депутати парламенту, а й виборці.

Як уже зазначалося, за парламентської системи прем’єр-міністр, будучи главою вищої виконавчої влади, не є главою держави. Цю посаду обіймають президенти або монархи. Проте на відміну від президентської системи глава держави в цьому випадку має досить обмежені, хоча й важливі повноваження. За певних обставин він може розпустити парламент і призначити нові парламентські вибори. В деяких країнах з парламентською формою правління саме глава держави доручає тому чи тому політичному лідерові сформувати уряд. Однак за парламентської системи він фактично не може скасувати будь-яке рішення парламенту або уряду. Єдине, що він може зробити, якщо не згоден з певним законом чи рішенням уряду, – не підписувати закон і повернути його на додатковий розгляд парламенту або ж звернутися до вищих судових інстанцій із проханням визначити конституційність акції кабінету міністрів. Сам же президент не має права вето на дії парламенту та уряду.

У деяких країнах з парламентською системою, наприклад у Німеччині, Італії, Ізраїлі, Сінгапурі, президента обирає парламент, а в Австрії, Ірландії, Португалії його обирають всенародним голосуванням. Загалом за парламентської системи президент або монарх є своєрідним вищим арбітром у взаємовідносинах між різними політичними інститутами. На відміну від прем’єр-міністра він сприймається як позапартійний вищий державний діяч, символ загальнонаціональної єдності та гарант законності дій державної влади. Крім того, глава держави представляє свою країну під час різних протокольних заходів та церемоній. Однак в умовах парламентської системи він не має повноважень при формуванні державної політики. Провідними політичними інститутами залишаються партії, парламент, підзвітний йому уряд на чолі з прем’єр-міністром, який є і главою виконавчої влади, і лідером своєї партії.