Політологічний словник
Етнічна картина світу – сукупність цінностей та ціннісних пізнавальних (когнітивних) орієнтацій членів певного суспільства (етнічних спільнот) про навколишній світ (як погляд на Всесвіт), які визначають, спрямовують та структурують їх поведінку.
Процес становлення Е. к. с. в історичному контексті свідчить, що інтенсивне формування етнічних спільностей розпочалося в епоху неоліту і характеризувалося надзвичайною нерівномірністю. Це було зумовлено різними темпами господарсько-культурного розвитку. У науковій
У подальшому історичному прогресуванні людства відбувається поступове і постійне збільшення кількості народонаселення, окрім відносно коротких періодів природних або суспільних катаклізмів (війн, епідемій, стихійних лих тощо). Так, від епідемій чуми у XIV ст. загинуло близько 14 млн. чол.; від голоду у XIX ст. – 25 млн. чол. в Індії і майже стільки ж у Китаї; від епідемії “іспанки” у Європі після Першої світової війни 1914-1918 рр. – близько 20 млн. чол. і ще більшими були втрати від смертності і зниження народжуваності.
Збільшення кількості населення, розвиток його продуктивних сил, ускладнення суспільної організації і піднесення культури спричинило масові міграційні процеси, підвищення темпів господарсько-культурної взаємодії між окремими народами й цілими їх групами.
На формування сучасної етнічної картини світу істотно вплинуло так зване велике переселення народів, яке відбувалося в IV – IX ст. у Європі, і освоєння ними майже усього Балканського півострова. У І-ІІ ст. до н. е. германські племена із прабатьківських земель – Східної Прибалтики, Південної Швеції, узбережжя та островів Балтійського моря – переміщаються у Центральну і Північну Європу і відбувається поступове їх проникнення на Британські острови, де раніше жили кельти. Формування романських народів здійснювалося внаслідок змішання латинізованого населення різних провінцій колишньої Римської імперії з варварськими племенами, які свого часу зуміли підкорити “вічне місто” Рим. Наприкінці IV ст. у Європу переселилися гуни і заснували у басейні Дунаю велике державне утворення з етнічно змішаним населенням. У Східну Європу слідом за гунами прийшли інші тюркські племена – хазари, авари, болгари, печеніги, половці та ін. Важливу роль в етногенезі чувашів і татар відіграла одна з груп болгар, яка з’явилась у місцях їх поселення, інша, перейшовши в 679 р. Дунай, розчинилася на південь від нього серед слов’ян, передавши свою назву болгарському народові. У VIII – IX ст. з Південного Уралу на Середній Дунай переселилися угорці (мадяри), за мовою споріднені з уграми Західного Сибіру – хантами та мансі.
Масові переселення тюркських народів відбувалися у Південному Сибіру, Центральній і Середній Азії, де у другій половині І тис. н. е. утворилися племінні об’єднання і держави, що приходили на зміну одна одній. З VI – початку VII ст. почалися арабські завоювання, що супроводжувалися розселенням арабів у країнах Передньої Азії та Північної Африки та асиміляцією ними місцевого населення.
На Сході і Південно-Східній Азії у І і на початку II тис. завершується етнічна, а разом з тим і державна консолідація корейців і японців. Китайці поступово освоюють південну частину від гірського хребта Циньліна, де змішуються з різними народами і розпадаються на місцеві групи, які дуже різняться одна від одної. В Індокитаї етнічні території в’єтнамців, бірманців розширюються за рахунок кхмерів та індонезійців. Із Суматри розселяються малайці, які освоюють Малакку, а потім розповсюджуються майже на всій Індонезії, взаємодіючи із спорідненими з ними іншими групами індонезійців і утворюючи при цьому нові етноси.
У першій половині II тис. н. е. на етнічну історію Азії та Європи значно вплинули завоювання монголів, які підкорили інші, переважно тюркські народи, які у XIII ст. увійшли до складу імперії Чингізхана та його наступників. Наслідком цих етнічних процесів стало виникнення різноманітних груп татар у Сибіру, басейнах Волги та Ками, у Криму, а також формування нових етносів у Центральній, Середній та Передній Азії, на Кавказі та у Східній Європі.
Услід за монголо-татарами на Кавказ і в Малу Азію, а трохи пізніше й на Балканський півострів проникають нові групи тюркських народів – огузи, споріднені з сучасними середньоазіатськими туркменами; вони змішалися з місцевим населенням і відіграли істотну роль у формуванні нових етносів, зокрема азербайджанців і турків – османців, які знищили в XV ст. Візантію. Приблизно одночасно завершилося розселення племен, що говорили мовами банту, зі східних і центральних районів Африканського континенту по всій його південній половині. До кінця XV ст. в Азії, Європі та в Африці сформувалися майже всі існуючі тепер тут етноси.
В етнічній історії всього світу велике значення мали Великі географічні відкриття і тісно пов’язане з цим переселення великих мас європейців у ХУІ-ХІХ ст. в Америку, Австралію, Океанію та Південну Африку. У цих грандіозних міграціях провідну роль відіграли спочатку іспанці і португальці, а пізніше голландці, французи і особливо англійці.
До найважливіших етнічних процесів XVI – початку XX ст. належить розселення росіян та інших народів (українців, білорусів, татар, мордви та ін.) у Сибір, частково – на Кавказ та Середню Азію.
Український вчений Г. Щокін, розглядаючи етногенез народів світу, наголошує, що у процесі первісного розселення людства на Землі утворюються найдавніші історико-культурні спільності, які упродовж багатьох тисячоліть становлять певні історичні реальності. На відміну від господарсько – культурних типів історико-етнографічні області завжди об’єднують народи, які, хоч і різняться часто рівнем і напрямком соціально-економічного розвитку, розселені на суміжних територіях і реально пов’язані між собою.
В енциклопедичній літературі зазначається: території, на яких у населення внаслідок спільності історичної долі, соціального й економічного розвитку, а також у результаті взаємовпливу формуються схожі культурно-побутові особливості, називаються історико-культурними областями.
У світовому просторі у процесі складних соціальних змін, зауважує Г. Щокін, сформувалась ієрархічна система історико-культурних провінцій, областей і регіонів, основною одиницею якої є область. Групу областей можна об’єднати у більші провінції. Вирізняють шістнадцять історико-культурних провінцій.
1. Західно-центральноєвропейська провінція поділяється на області північноєвропейську, приатлантичну, центральноєвропейську і середземноморську, де сформувалися спільні європейські форми культури. Майже все населення належить до європеоїдної раси і говорить індоєвропейськими мовами.
2. Східноєвропейська провінція об’єднує області: центральну, північну (російсько-білоруську), прибалтійську, волго-камську, південно-західну. Вона охоплює Східноєвропейську рівнину від узбережжя Північного Льодовитого океану до берегів Чорного і Каспійського морів і гір Кавказу. Населення належить в основному до європеоїдної раси і говорить індоєвропейськими мовами (росіяни, українці, білоруси, литовці, латиші, молдавани), а також мовами фінно-угорської (естонці, карели, комі, мордва, удмурти та ін.) групи уральської сім’ї і тюркськими мовами алтайської сім’ї (татари, чуваші та ін.).
3. Кавказька провінція, розташована на південь від Східноєвропейської рівнини між Чорним і Каспійським морями, охоплює різноманітні ландшафти Кавказьких гірських систем, передгір’їв і гірських долин і поділяється на дві області – північнокавказьку і закавказьку. Населення в основному належить до перехідних і південних груп великої європеоїдної раси, вирізняється розмаїтістю етнічного і мовного складу (до картвельських мов належить грузинська, північнокавказькими говорять народи Дагестану й абхазо-адизькі народи (абхази, кабардинці, адигейці та ін.; осетини і вірмени – індоєвропейськими, азербайджанці, карачаївці, балкарці, кулики та ін. – тюркськими).
4. Середньоазіатсько-казахстанська провінція охоплює посушливі рівнини на схід від Каспійського моря, пустелі та високі гірські системи Тянь-Шаню і Паміру. Поділяється на південно-західну (Туркменія), південно-східну (Узбекистан і Таджикистан) і північну (Киргизія і Казахстан) області. Населення характеризується змішуванням європеоїдної і монголоїдної рас. Більшість населення говорить тюркськими мовами.
5. Сибірська провінція охоплює на Півночі Азії величезні простори тайги, тундри і сухого степу від Уралу до Тихого океану. Об’єднує області ямало-таймирську, західносибірську, алтає-саянську, східносибірську, камчатсько-чукотську, амуро-сахалінську. Корінні народи, що жили тут, належать до континентальної та арктичної рас великої монголоїдної раси. Вони говорять тюркськими (якути, тувинці, алтайці, сибірські татари та ін.), монгольськими (буряти), тунгусо-маньчжурськими (евенки, евени та ін.) мовами алтайської сім’ї, фінно-угорськими (ханти, мансі), самодійськими (ненці, селькупи та ін.) мовами уральської сім’ї; мовами чукотсько-камчатської (чукчі, коряки, ітельмени) та ескімосо-алеутської сімей.
6. Центральноазіатська провінція охоплює пустелі помірного поясу (Гобі, Такла-Макан). Народи, що тут живуть, належать в основному до континентальної раси великої монголоїдної раси і говорять мовами алтайської (монголи, уйгури та ін.) і сино-тибетської (тибетці, китайці та ін.) сімей.
7. Східно-азіатська провінція охоплює рівнини Китаю, півострів Корея і Японські острови. Переважають представники тихоокеанської раси великої монголоїдної раси; більшість становлять народи сино-тибетської сім’ї (китайці, хуей та ін.), японці, корейці, на півдні – тайські і австро-азіатські народи.
8. Південно-східноазіатська провінція охоплює півострів Індокитай, острови Індонезії і Філіппіни. Складається з областей західно-індокитайської і східно-індокитайської, західно-індонезійської і східно-індонезійської, філіппінської. Населення переважно належить до південноазіатської перехідної раси, в окремих групах виражені давні австралоїдні риси. Говорять в основному мовами австронезійської та австроазіатської сімей.
9. Південноазіатська провінція охоплює нагір’я Декана, низовинні долини Інду, Гангу, Гімалайські і Бірмано-Ассамські гори, острів Шрі-Ланка. На півночі переважають різні групи південних європеоїдів, на північному сході – монголоїди, на півдні – представники південно-індійської та веддоїдної рас, у центрі – змішане європеоїдно-австралоїдне населення; давні негроїдні та австралоїдні расові риси збереглися в андаманців, веддів Шрі-Ланки і невеликих народів Центральної Індії. На півночі поширені мови індоєвропейської сім’ї (індоарійська та іранська групи), на півдні – дравідійської сім’ї (телугу, тамільська та ін.) на північному сході – австроазіатські та сино-тибетські мови.
10. Південно-західноазіатська провінція охоплює посушливі нагір’я і поділяється на малоазіатську, ірано-афганську, месопотамо-сирійську та аравійську області. Більшість населення належить до південних європеоїдів, говорить іранськими (перси, курди, афганці, таджики та ін.), тюркськими (турки, азербайджанці, туркмени та ін.) і семітськими (араби) мовами.
11. Північно-африканська провінція розміщена на Середземноморському узбережжі, субтропічній зоні пустелі Сахара і оаз від Єгипту до Магрибу. Вирізняють області: Єгипетську, Магрибську, Суданську. Народи цієї провінції (переважно араби, а також бербери) пов’язані з південно-західної азіатською провінцією, становлячи частину арабського світу. Належать в основному до південних груп великої європеоїдної раси і говорять діалектами арабської мови.
12. Африканська тропічна провінція охоплює екваторіальні райони континенту з тропічними лісами, вологими і сухими саванами. Вирізняють області західноафриканську, західно-центральну тропічну, східно-африканську, південноафриканську, мадагаскарську острівну. Антропологічний склад населення представлений різними групами великої негроїдної раси: негрською, негрилльською, бушменською, змішаними ефіопською, суданською та ін. Мови утворюють нігеро-кордофанську, ніло-сахарську, афразійську і койсанську сім’ї; малагасійці говорять австронезійськими мовами.
13. Північноамериканська провінція охоплює Аляску, арктичну тундру і тайгу, ліси і прерії, субтропіки на березі Атлантики. Вирізняють області арктичну, канадську, власне північноамериканську. До європейської колонізації тут жили лише індіанські, на півночі – ескімоські народи. Більшість населення належить до перехідних форм великої європеоїдної раси; нащадки африканських рабів – негри і мулати; індіанці належать до американської раси великої монголоїдної раси і до змішаних форм.
14. Латиноамериканська провінція охоплює всю Південну і Центральну Америку і об’єднує карибську, мезоамериканську, андійську, амазонську, пампаську і вогняно-земельну області. Внаслідок колонізації континенту переважно прибульцями з країн Піренейського півострова та їх змішування з корінним індіанським населенням значно поширилися іспанська і португальська мови, а також багато елементів “іберійської” культури. Расовий склад населення сформувався внаслідок змішування американоїдної та європеоїдної, а також негроїдної (Карибський архіпелаг, атлантичне узбережжя Бразилії) рас.
15. Австралійська провінція охоплює континент Австралію і острів Тасманію. На початок XX ст. сформувалися різні історико-культурні області. Англо-австралійська – виникла внаслідок колоніального захоплення земель і винищення аборигенів, її населенню притаманна висока європейська культура; в аборигено-австралійській корінне населення належить до особливого типу великої австралоїдної раси; англо-австралійці – європеоїди.
16. Океанійська провінція складається з трьох областей: Меланезії (папуаси та меланезійці), Мікронезії і Полінезії (маорі та полінезійці). Папуаси та меланезійці належать до особливого типу великої австралоїдної раси; полінезійці та мікронезійці – до змішаних рас. Говорять мовами західно – і східно-австронезійських груп, папуаські мови утворюють власні численні сім’ї.
Що ж до збільшення кількості населення в історичному контексті, то більшість дослідників поділяє точку зору, що на І тис. народонаселення світу сягало 300 млн. чол., а до 1500 р. збільшилось до 425 млн. Межі освоєної суші значно розширились, слабозаселеними були лише Північна Америка й Австралія, а також величезні території вологих тропічних лісів Африки і Південної Америки.
У XVII ст. темпи приросту народонаселення світу помітно збільшуються. На демографічних процесах позначились швидке зростання промисловості, піднесення сільського господарства, успіхи медицини у ряді західноєвропейських країн (кінець XVI-XVI1I ст.). Різке збільшення кількості населення спостерігається з другої половини XVIII ст.
З 1500 по 1900 р. народонаселення світу збільшилося майже в 4 рази. У 1650 р. воно досягло 550 млн. чол. (збільшилося на 22 % за 150 років), до 1800 р. – 905 млн. чол. (збільшилося на 65 % за такий же період) і до 1900 р. – 1630 млн. (збільшилося майже на 80 % за 100 років). Особливо прискорене підвищення темпів приросту населення характерне для другої половини XIX ст. (понад 6 % за рік, у 3 рази вище, ніж у XVI-XVIII ст.), що пояснюється зниженням смертності у промислово розвинених країнах Західної Європи.
Загалом на початок XX ст. сучасна етнічна картина світу в основних рисах сформувалася.
У XX ст. динаміка збільшення кількості населення характеризується ще більшою інтенсивністю. Так, кількість населення світу 1 млрд. була досягнута приблизно в 1820 p.; 2 млрд. – в 1927 р. (через 107 років); 3 млрд. – в 1959 р. (через 32 роки); 4 млрд. – в 1974 р. (через 14 років); 5 млрд. – в 1987 р. (через 13 років); 6 млрд. – у 1999 р. (через 12 років). На кінець XX ст. дві країни мали населення понад 1млрд чол.: Китай – 1,2 млрд. та Індія – 1 млрд., а сім країн мають понад 100 млн. чоловік (США, Індонезія, Росія, Бразилія, Японія, Нігерія, Пакистан).
Усього в світі нині нараховується 225 держав, що мають постійне населення і є суверенними. Проте їх населення розподілене дуже неоднорідно. У згаданих вище державах проживає понад 60 % населення світу. Водночас у 62 великих і середніх державах (із населенням понад 10 млн. чол. у кожній) зосереджено майже 95 % усього населення Землі. І нарешті, у світі нараховується 38 карликових країн (з кількістю жителів менше 100 тис. чол.), в яких разом проживає близько 1 млн. чол.
Внаслідок тривалого самостійного розвитку народів, їх існування в різних природно-географічних, господарських і соціальних умовах виникла етнічна різноманітність етноспільнот, які відрізняються одна від одної рівнем суспільного розвитку, культури, расовими ознаками і кількістю населення.
Людство і віро: Навч.-метод. посіб : У 3 т. / Авт.-уклад. Г. Щокін. – К., 2002. – Т.1; Народы мира: историко-этнографический справочник / Гл. ред. Ю. В. Бромлей. – М., 1988; Садохин А. П., Грушевицкая Т. Г. Этнология: Учебник для студ. высш. учеб. заведений. – М., 2001; Тавалов Г. Т. Этнология: Учеб. для вузов. – М., 2002; Чебоксаров Н. И., Чебоксарова И. А. Народы. Расы. Культуры. – 2-е изд. – М., 2002.
О. Антонюк
(2 votes, average: 5,00 out of 5)