Політологічний словник
Галицько-Волинське князівство – феодальна держава, спадкоємиця Київської Русі, утворилася в результаті об’єднання Галицького і Володимиро-Волинського князівств у 1199 р. князем Романом Мстиславичем. Г.-В. к. було найбільшим і наймогутнішим з усіх удільних князівств, яке виокремилося внаслідок розпаду Київської держави. В період своєї могутності займало 9/10, а під кінець існування 3/4 залюднених просторів України. Г.-В. земля об’єднала у своєму складі виключно етнічні українські землі. Саме в них найвиразніше
В різні часи до складу Г.-В. к, входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Розташоване було на родючих чорноземах у верхів’ях річок Дністер, Вісла, Нарев, Прип’ять, де споконвіку існувало орне землеробство. В Галичині і на Волині в другій половині XIII – XIV ст. працювали ремісники різних спеціальностей: ковалі, зброярі, шевці, кушніри, чинбарі, високого рівня досягло художнє ремесло. Розвивалися промисли – рибальство, полювання на хутрових звірів, бджільництво, в Прикарпатті
У другій половині ХІІІ-ХІV ст. тривав процес розширення й зміцнення великої феодальної земельної власності – основи феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам за їх військову службу “в вотчину”, тобто з правом передачі землі в спадщину. Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали посилюють своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину, відбувало різні повинності на користь місцевих феодалів. Заможні бояри відігравали велику політичну роль.
Княжіння першого князя Романа Мстиславича відбувалося в гострих сутичках і безперервній боротьбі з боярами (правив у 1199 – 1205 рр.). Талановитий державний діяч, він міцно тримав у єдності українські землі, у 1203 р. прийняв титул великого князя, захопив Київ і приєднав його до Г.-В. к.
Після смерті Романа Мстиславича (1205 р.) Г.-В. к. розпалося на кілька дрібних князівств. Частину земель захопили угорці і польські феодали, запрошені боярами. Запрошений у 1219 р. міщанами новгородський князь Мстислав Мстиславич Удатний вигнав у 1221 р. з Галичини угорських феодалів. Тоді ж на Волині прийшов до влади син Романа Мстиславича – Данило. Він завершив об’єднання Волині (1229 р.), став після смерті Мстислава Удатного (1228 р.) князем галицьких земель. Після запеклої боротьби з угорськими феодалами він остаточно підкорив Галицьке князівство (1238 р.). Обдарований полководець і державний діяч (княжив у 1238 – 1264 рр.), він захопив Київ і в результаті жорстокої боротьби з іншими князями, Угорщиною, Польщею і галицькими боярами об’єднав під своєю владою всю Південно-Західну Русь (1245 р.). Провадив гнучку політику стосовно Золотої Орди. Змушений був поїхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався виграти час для консолідації сил та підготовки до вирішального удару по ординцях. Він докладав зусиль для створення антиординської коаліції в складі Польщі, Угорщини та Литви. На жаль, ці кроки Данила не увінчалися успіхом. Інтереси західних держав були зосереджені на Заході, а не на Сході. Не дали успіху переговори Данила з Папою Римським Інокентієм IV. Зважаючи на скрутне становище Г.-В. князівства, Папа пообіцяв Данилові організувати хрестовий похід проти орди та королівську корону, якщо той погодиться на об’єднання руської православної церкви з католицькою під егідою Папи. З метою вигнання ординців з руської землі Данило погоджується на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. Папа цього ж року оголосив хрестовий похід проти Золотої Орди, закликав до цього походу Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте більшість з цих країн були втягнуті у внутрішні суперечки і похід не відбувся. Не діставши допомоги від Папи, Данило розриває з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу з ордою. У 1254 р. Данилові вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі і Тетерева. Він планував визволити Київ, але литовський князь Міндовг, з яким було укладено військовий союз, розірвав його. У 1258 р. орда розпочала масований наступ. Воєвода Бурундай, маючи величезні сили, змусив Данила знищити укріплення Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холма, де в 1264 р. помер князь Данило.
Час князювання Данила Галицького був періодом найвищого піднесення Г.-В. к. Саме в середині XIII ст. сформувалися основні риси його державності. На чолі держави був князь, якому належала найвища влада. Він приймав законодавчі акти, був наділений судовими повноваженнями, правом збирати данину, карбувати монети, здійснював поточне управління. Князь розпоряджався казною, визначав митні збори. Тільки князеві належало право очолювати військо, керувати зовнішньополітичними відносинами. Князь мав вплив і на церковні справи: з його згоди призначався єпископ і тільки після цього посвячувався київським митрополитом. Але владу князя певною мірою обмежувало боярство, особливо галицьке. Князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, він залежав від боярства, а воно використовувало князівську владу як знаряддя для охорони власних інтересів.
Роль і авторитет боярства у Г.-В. державі особливо посилилися після смерті Данила Романовича. В першій чверті XIV ст. було створено боярську раду, до якої входили знатні бояри – землевласники, галицький єпископ, суддя княжого двору, деякі воєводи і намісники. Боярська рада формально не була вищим органом влади у Г.-В. землях, проте відігравала велику роль у політичному житті цього краю, у справі управління. У Г.-В. к. була поширена система місцевого управління. Містами управляли посаджені князем тисяцькі і посадники, в руках яких поєднувалась адміністративна і судова влада.
Територія князівства поділялася на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Важливою ланкою в державній структурі Г.-В. к. було військо, яке виконувало функції оборони держави, а також збереження влади князя і бояр. У період ворожих нападів до складу війська поряд з професійною княжою дружиною входило і народне ополчення. У культурному житті Г.-В. землі велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії.
Літописні дані свідчать про існування шкіл на Волині. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. У Галицькій землі створена найдавніша східнослов’янська редакція Євангелія, давні пам’ятки (христино-польський апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє XII – XIII ст.) та ін. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту українські мовні риси.
Велика книжна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича. Літописець описує 36 книг, які князь подарував церквам.
Літопис Г.-В. складається з двох частин. Перша, яка містить опис життя Данила Галицького, написана високоосвіченим книжником у Холмі. Волинська частина літопису починається 1261 роком про життя Володимира Васильковича.
Яскравим виявом культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, мурованими спершу були лише храми, рідше – князівські палаци. Збережений у реконструкції володимирський Успенський собор, будівництво якого завершено в 1160р.
З літописної розповіді відомо про чудові храми Данила Галицького в Холмі. Особливою красою вирізнялася церква Івана. В князівстві розвивався іконопис під впливом київських майстрів. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона Богоматері Одигітрії кінця ХІІІ – XIV ст. з Покровської церкви м. Луцьк. Відома Ченстоховська ікона Божої матері в XIV ст. була вивезена з Галичини до Польщі.
У культурі Г.-В. держави виявляється оригінальне поєднання слов’янської спадщини і впливів, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. У царині культурного розвитку Г.-В. держава була на рівні сусідніх держав, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків.
Після смерті Данила Галицького князівство втрачає свою єдність. Його землі поділили між собою три нащадки князя: Лев, Мстислав і Шварно. На рубежі XIII і XIV ст. відновилася єдність Г.-В. держави за князювання Юрія І Львовича (1299 – 1315 рр.). Наступниками Юрія І стали його сини Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно дуумвіратом, тому розпаду держави не сталося. Але братам не вдалося ефективно протистояти експансії Литви. Було втрачено Дорогочинську та Берестейську землі. Трагічно для них закінчилась боротьба з ордою. У битві з військами хана Узбека (1323 р.) молоді князі загинули. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, перервала пряму лінію династії Романовичів. Це призвело до посилення політичної ролі та впливу галицького боярства, поглиблення чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи князівства. Майже два роки в Г.-В. к. трон залишався без правителя. У 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Князь прийняв православ’я та ім’я Юрія II Болеслава.
Проте масове невдоволення політикою Юрія II дало підставу боярам розпочати антикнязівську агітацію та активні насильницькі дії. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутньої держави не вдалося. За короткий час держава занепала і була розчленована, а її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.
Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984; Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А Г. Історія України. – К., 2002; Малих Я., Вол Б., Чуприна В. Історія Української державності. – Львів, 1995; Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності. – К., 1999.
В. Макогон
(1 votes, average: 5,00 out of 5)