Філософія посбіник
Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
§ 1. Антропологія в контексті інших розділів філософії
Людина як “громадянин двох світів”
Людське буття має своєрідну структуру. Людина водночас є вищою і нижчою істотою. Таке необхідне співіснування полярних якостей і становить її сутність. У свідомості і переживанні свого протиріччя людина обмислює себе як загадку в світі. Коли ми говоримо про людину як “громадянина двох світів”, то звертаємо увагу на безпосередню взаємодію двох “буттєвих інстанцій”, двох
З одного боку, людина вкинута в життя і занурена в його потяги. Як плоть (психічно-тілесна матерія) вона обмежена і тимчасова. Одночасно лише так людина може ствердити себе через актуалізацію свого існування і усвідомити безглуздість одноразового конкретного життя. З іншого боку, людина причетна до духовного світу і є істотою трансцендентальною. Як дух, вона невимушено спонукає себе до зустрічі з цілим світом і творить безсмертне. Підстава духу і
Залученість людини до “двох світів” піднімає питання про макрокосмічність і мікрокосмічність людини, про загальнолюдське та індивідуально-унікальне в ній. Ідея людини як мікрокосмосу визнає її цілісним малим Всесвітом, передбачає її вкоріненість в природне се-редовище, визначає чуттєвий характер людського буття і осмислює її як тіло (річ). Відповідно макрокосмічність розглядає людину як рівну по силі Всесвіту, не ізольовану від космосу. Парадоксальне поєднання несуперечливої сутності людини торкається її свідомісних зусиль долати предметні шари дійсності і, починаючи з нуля, через самозречення, відкривати в собі єдність буття і небуття. Інакше кажучи, природної здібності до Абсолютного.
Як дух, так і плоть, мають багато смислових пояснень. Докладне роз’яснення феномену духу дав Б. Спіноза; дух – те, що бадьорить, дає мудрість, силу до життя. Щодо плоті, то стійким є уявлення, що вона охоплює не тільки тіло, а ще й гріховні спонуки. Часто-густо в історії філософської думки дух і плоть поставали світами – суперниками, що в конкурентній боротьбі доводили переміжну домінанту одного над іншим. Таке протистояння зумовлене людською особливістю розподіляти все залежно від часової і культурної орієнтації на духовне чи плотське. Яскравими прикладами можуть бути античні греки, які вважали, що цілісність людини виявляється через красу і довершеність тіла, чи то волюнтаристські концепції, що закликали прислуховуватись до “голосу крові”. І представники Середньовіччя, які відрізнялись уявленням, що все плотське противне духові. Вони оспівували дух і засуджували “смисл землі” – тлінний світ, що залежить від світу світла і добра.
Сьогодення має можливість поглянути на весь історичний процес розгортання проблеми духу і плоті цілісно і стверджує внутрішню самодостатність двох начал буття людини. Предметний погляд на плотське наголошує на його фізичній суті, біохімічному чи фізіологічному осередді, в якому діє вегетативний закон, і подає його в редукованому вигляді. Коли подивитись на тіло, не як на “в’язницю” (Платон) чи “оману” (Декарт), а як на “храм” (Соловйов), миттєво прояснюється формальна (необхідна) сутність плоті. Тіло – обитель внутрішнього світу людини. Воно надає можливості “вичерпаності” себе і “вмістилища” більшого в собі. Абсолютизація духу, своєю чергою, призводить до претензій на виключну значимість і відірваність (набуту самотність) людини від дійсності. Будучи не твариною, не ангелом, людина є втілена в дусі таїна чи одухотворене в тілі диво. У людини – метафізична (розумна) конституція.
Несуперечлива єдність плоті і духу укріплює людину на правах “громадянина двох світів”, засвідчує апріорну здатність людини бути внутрішньо самобуттєвою, вільною, здатною до апостеріорних виразів трансцендентного і до самовизначення як особистості.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)