Політологія
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ. ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ
3. Магістральні вектори внутрішньої і зовнішньої політики України на сучасному етапі
Якою має бути політико – ідеологічна доктрина державотворення? Це питання якнайактуальніше, питання, навколо якого, власне, не вщухає й досі широка дискусія. Існують два підходи при визначенні політико – ідеологічної доктрини державотворення.
Прихильники одного з них вважають, що оптимальною формою організації буття нації на сучасному
Пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї – вважають прихильники іншого підходу. В Україні суб’єктом права на самовизначення проголошується не нація, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічна спільнота, а полі етнічне-громадянське суспільство. За таких умов суб’єктом державотворення виступає політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар, інших етнічних груп. Українці як титульна нація дають назву країні. Українська мова визнається державною. І тільки політичній нації до снаги вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на належний рівень державну українську мову, сприяти розвиткові мов інших етнічних груп, об’єктивно висвітлити історію українського народу, позбутися відчуття меншовартості, яке все ще продовжує нас переслідувати. Така нація повинна й може формуватися на загально-цивілізаційних засадах соціально-правової держави й громадянського суспільства.
Результативність соціально-політичних перетворень в Україні вирішальною мірою залежить від стану політичної освіти й культури її громадян, утвердження в їхній свідомості ідеалів демократичної правової держави, цінностей і норм, притаманних громадянському суспільству. З цією метою, як уже зазначалося, слід налагодити механізм постійної політичної освіти, яка на підставі найновіших ідей суспільної науки й педагогіки, вивчення Конституції України формуватиме підвалини демократичної ментальності та зрілої політичної культури.
Підвищення рівня викладання політології й, відповідно, поглиблене опанування учнями й студентами політологічних знань зумовлюють необхідність існування державної програми розвитку політичної науки й освіти.
В Україні є всі можливості для створення власної моделі розвитку економіки. Практично ні в кого вже не виникає сумніву, що в Україні має відбутися зміна економічних відносин. Також очевидно, що нова економічна система не може бути “чистим” капіталізмом, який переважав у середині минулого сторіччя за часів Маркса. Сучасні промислово розвинуті країни є змішаними суспільствами. В них взаємодіють обидва фактори – ринок як засіб підвищення ефективності економіки й система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.
В економічній сфері більшість фахівців і вчених схильні обрати модель формування ринкової економіки, в засаді якої науково-технологічна доктрина, яка грунтується на інтелектуальному чиннику, на розвитку науки й застосуванні новітніх технологій і відповідає світовим модернізаційним процесам, що торують шлях у XXI сторіччя і спроможні забезпечити гідний рівень життя громадян.
Відповідно до заданої стратегії в наступному десятиріччі буде здійснено докорінну структурну перебудову економіки та її інтенсивну капіталізацію. Це забезпечить модернізацію виробництва й надасть можливість подолати технологічне старіння на основі активізації процесів інноваційного характеру, що в свою чергу дасть змогу протягом цього періоду завершити індустріальний етап розвитку та перейти до формування в Україні постіндустріального суспільства.
Слід наголосити, що ключовим фактором у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є держава. Але її роль має бути відмінною від тієї, яку владні структури виконували в умовах командно-адміністративної системи. Держава, не втручаючись безпосередньо в діяльність приватних підприємств (щодо державних підприємств застосовується чітка й жорстка система управління), мусить управляти ринком і підтримувати його чи стримувати негативні тенденції через відповідні юридичні важелі – програми оподаткування, монетарну політику. Держава покликана виконувати функції поєднання приватних і суспільних інтересів окремих осіб та соціальних груп.
Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо враховувати ряд чинників.
Перш за все, треба мати на увазі, що перехід від тоталітарного до демократичного устрою в суспільстві не відбувається за кілька років. Період цей буде тривалішим. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, адаптації у своєму розвитку. І слід зауважити, що без формування механізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності владні структури так і не спромоглися його сформувати) про вихід із економічної кризи не може бути й мови. Ось чому потрібна всебічно обгрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної української економіки.
Далі. Слід рішуче позбутися ілюзій, що в індустріально розвинутих країн бракує турбот, окрім безкорисливого витягання України із загальної кризи, в якій вона опинилася. Допомога цих держав і міжнародних фінансових організацій не порятує. Кредити доведеться повертати, тим більше, що надання їх супроводжується відповідними вимогами й не лише економічного характеру. Україна має багаті надра, найродючіші землі в Європі, могутній науковий, кадровий потенціал і нині мусить (у цьому дедалі більше переконується суспільство) нарощувати свій власний виробничий і науково-технічний потенціал для ефективного використання цих багатств.
Невіддільною складовою частиною успіху кардинальних суспільних перетворень в усіх країнах світу є випереджальний розвиток інтелектуального потенціалу. Світовий досвід підказує: життєвий рівень усіх верств суспільства й соціально-економічна ситуація в країні визначається рівнем освіченості суспільства та його ставленням до інтелектуальних цінностей. Україна – не виняток із загального правила: випереджальний розвиток інтелектуального капіталу є запорукою гідного майбутнього нашої країни.
Кожна держава та її народ прагне сформувати ідею, близьку її громадянам й підтримувану ними, проект спільного життя громадян даної держави. Слід погодитися з тим, що національна ідея – це не етнічна категорія, а державно-політична. Формування національної ідеї – справа непроста. На це, можливо, підуть роки. Але вже сьогодні необхідно вирішувати життєві реальні проблеми, які б сприяли поліпшенню життя співвітчизників. Такою могла б стати проблема подолання бідності. В майбутньому, коли подолаємо бідність, сприйнятною для суспільства могла б бути ідея соціального партнерства, яке поступово забезпечило б рівновагу між демократичними інститутами й соціальною владою, взаємодію тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур. Продуктивність ідеї соціального партнерства засвідчують здобутки західноєвропейських країн, де цей інститут функціонує багато років.
У зовнішньополітичній сфері Україна послідовно здійснює пошук свого місця в новому геополітичному просторі й відповідей на доленосні, нерідко суперечливі запитання: що для неї корисніше – бути позаблоковою чи нейтральною державою, вести багатовекторну чи двовекторну політику, чи розраховувати на стратегічних партнерів. На нинішньому етапі Україна усвідомила себе як справді незалежна держава, з чим не можуть не рахуватися ні на Сході, ні на Заході. Перспективи становлення України як активного дієздатного суб’єкта міжнародних відносин стали пов’язуватися з її об’єктивною зацікавленістю й геополітичним обов’язком брати участь у трансформації європейського геополітичного простору, в гармонізації взаємозв’язків між Заходом і Сходом континенту.
На початок XXI ст. у зовнішній політиці України як на східному (точніше північно-східному), так і західному напрямах настав новий етап. Виявилися ознаки переорієнтації української зовнішньої політики на Схід у вигляді нормалізації українсько-російських відносин відповідно до економічних потреб і реальних можливостей обох країн. Навпаки, у відносинах із Заходом позначився певний регрес, особливо внаслідок “касетно-кольчужного скандалу”.
Перед Україною постало завдання знайти ефективніший шлях реалізації своїх інтересів у взаємовідносинах із Росією, Європейським Союзом і Сполученими Штатами Америки: надати для цього нового дихання українсько-російському стратегічному партнерству, зробити більш прагматичною, орієнтованою на економічний результат європейську політику, активізувати свої відносини з Північноатлантичним альянсом і, нарешті, налагодити активний і конструктивний діалог зі Сполученими Штатами Америки. В Росії, як і на Заході, зросло розуміння того, що Україна справді стає незалежною державою, що зупинити цей процес неможливо.
Нова геополітична ситуація, яка виникла після терористичних актів у вересні 2001 року в США й створення міжнародної антитерористичної коаліції, до якої увійшла й Україна, вносить суттєві корективи в концепцію протистояння Захід-Схід. Росія пішла на блискавичне зближення зі Сполученими Штатами Америки, створено “двадцятку” Росія – НАТО. При цьому Росія буде скоріше за все розглядати Україну як учасника цього процесу. Усвідомлюючи втрату впливу на держави Балтії, маючи американських солдатів у Грузії й загострення стосунків з нею, розширення американської присутності в Центральній Азії, Москва прагнутиме не випустити з-під свого впливу Україну. А Захід усе менше розцінюватиме Україну як буфер між Європою та Росією й виходитиме з того, що стабільне становище Європи без стабільної в політичному й економічному плані України неможливе. У довгостроковому плані Україна, зберігаючи з Росією рівень стратегічних відносин, насамперед економічних, прагнутиме інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури. Інтеграція в Європейський Союз, визначена вищим керівництвом держави як магістральний вектор зовнішньої політики України, загалом підтримується державно-політичною елітою. Серед населення постійно зростає кількість прихильників вступу України до Європейського Союзу. Перед українською державою й українським суспільством на весь зріст постало завдання набуття цивілізаційних якісних характеристик, серед яких: прозорість державної політики, повага до прав людини, піднесення продуктивності праці та оплати за неї до середньоєвропейського рівня, незалежні ЗМІ й вільний доступ до інформації.
При цьому варто мати на увазі, що успіх на шляху інтеграції України в ЄС стане можливим тільки за умови, що це буде дорога з двостороннім рухом. До останнього часу позиція Європейського Союзу залишається стриманою. Ринки Європейського Союзу все ще закриті для України. Навіть економічно вигідні й високотехнологічні спільні проекти відхиляються країнами – членами ЄС із політичних мотивів. Для України поки що не визначено реальних часових орієнтирів – не те що вступу – навіть приєднання до зони вільної торгівлі або асоційованого членства. Ці фактори не сприяють консолідації населення України навколо ідеї європейського вибору. Важливо мати на увазі й те, що членство в ЄС диктується неминучою вимогою делегування частини національного суверенітету на рівень його наднаціональних органів. Цей прихований від побіжного погляду підтекст “європейського вибору” України не став предметом дискусії в суспільстві, у зв’язку з європейською інтеграцією України, не говорячи вже про офіційні заяви.
Ситуація для України ускладнюється після прийняття в ЄС десяти нових країн, деякі з яких є безпосередніми сусідами нашої держави.
Відносини України з НАТО визначено її участю в Програмі “Партнерство заради миру”, Хартії “Про особливе партнерство”, підписаної 9 липня 1997 року в Мадриді, а також у Державній програмі співробітництва України з НАТО до 2004 року, затвердженій Указом Президента України від 27 січня 2001 року. Тривалий час відносини України з НАТО розглядалися крізь призму війни на Балканах. У міру врегулювання югославської кризи, зменшення її гостроти, відносини України з НАТО почали повертатися в колишнє русло.
Наприкінці травня 2002 р. Рада національної безпеки та оборони України під головуванням Президента держави ухвалила рішення про початок процесу, метою якого є вступ України до НАТО. На Празькому саміті Північноатлантичного альянсу (листопад 2002 р.) на засіданні Комісії НАТО – Україна прийнято два документи: План дій НАТО – Україна й цільовий двосторонній план дій на 2003 рік. Реалізація цих документів виводить на якісно новий рівень взаємовідносини України з альянсом. Слід мати на увазі, що інертне, а часто негативне ставлення значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, криє в собі серйозну небезпеку й може суттєво ускладнити його реалізацію. Владним структурам, поряд з економічними реформами, оснащенням Збройних сил сучасними видами техніки й озброєння, належить переконати громадян держави в доцільності приєднання до Північноатлантичного альянсу. Не менш важливим є ставлення до курсу України щодо зближення з НАТО членів альянсу, насамперед Сполучених Штатів Америки, а також Росії.
Від самого початку воєнних дій США в Іраку навесні 2003 року Україна направила до Кувейту батальйон радіаційно-хімічного бактеріологічного захисту. У червні 2003 р. Верховна Рада України дала дозвіл на направлення до Іраку 1800 українських військовослужбовців для участі в міжнародних стабілізаційних силах. Українська бригада діє у польському секторі відповідальності. Рішення владних органів про направлення військовослужбовців до Іраку політичними силами суспільства в Україні сприйнято неоднозначно.
Ті, хто за, висувають такі аргументи: ситуація навколо Іраку дає Україні важливі шанси – довгострокові бізнес-контракти, диверсифікацію поставок нафти, розвиток мережі транспортних коридорів, підвищення боєздатності елітних військових частин, їхню сумісність із військами країн НАТО, нарешті, поліпшення іміджу держави, зростання її авторитету в системі міжнародних відносин. Вважається також, що у зв’язку з участю в стабілізаційному процесі в Іраку Україні належить поставити перед США, країнами Західної Європи, міжнародними фінансовими організаціями ряд важливих питань. Ідеться, зокрема, про реструктуризацію або часткове списання зовнішнього боргу, визнання України за статусом державою з ринковою економікою, сприяння при вступі у COT і відмову від інших дій дискримінаційного характеру.
Ті, хто проти, вважають, що наша держава програє в морально-етичному плані. Свого часу Україна рішуче виступила проти застосування військової сили в Іраку, а нині фактично стала членом американсько-англійської коаліції. Не все бездоганно з політико – правової точки зору. Операція не має мандата ООН, а тому, за українським законом, не може трактуватися як миротворча, не говорячи вже про ймовірність трагічних випадків. Поки це хоча й вірний шлях, але радше зовнішня демонстрація, ніж глибинна суть політики нашої держави. Україна не може не рахуватися з позицією такої розвиненої і впливової держави, як Сполучені Штати Америки, а тому вимушена ввійти до коаліції сумнівних переможців і отримати сумнівні привілеї.
Причини й наслідки військової операції Сполучених Штатів Америки проти Іраку навесні 2003 р. ще довго будуть аналізуватися політиками, науковцями, журналістами.
Проте вже сьогодні практично безпомильно можна стверджувати, що головна причина цієї війни – це глобальні (прагнення якщо не ствердити, то показати, що світове панування однієї наддержави – це реально) економічні інтереси (іракські нафтосховища), а також, можливо передусім, прагнення випробувати найновіші види озброєнь на практиці й, витративши їх, дати своєму військово-промисловому комплексу запрацювати з новою силою. Як наслідок, порушено й так хитку систему міжнародної безпеки XXI століття.
Отже, Україна прагне інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури, насамперед у Європейський Союз, паралельно з рівноправним партнерством з Росією. При цьому Україні необхідно вибудовувати свою власну, орієнтовану тільки на власні інтереси зовнішню політику. Україна повинна мати власне політичне обличчя, більш чітку позицію й діяти у власних інтересах, а не в інтересах інших держав. Надто часто наша держава крутить головою – то пристосовуючись до Росії, то поглядаючи на Америку. Вироблення й послідовне здійснення зорієнтованої на власні інтереси зовнішньої політики (а шлях до цього один – досягнення самодостатності внутрішнього становища, стабільного економічного розвитку) сприятиме тому, що Україна зможе стати впливовим чинником механізму оптимальної безпеки Європи XXI століття, від чого залежить перспектива геополітичного, а отже, й міжнародного становища держави.
Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої та зовнішньої політики України має доповнюватися гнучкою тактикою й сильною політичною волею щодо реалізації поставленої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитися самі собою. Потрібні цілеспрямовані, рішучі дії владних структур (президента, Верховної Ради, уряду), підтримувані суспільством і спрямовані на те, щоб змінити несприятливий хід політичних, економічних і соціальних процесів і не тільки вивести Україну з кризи, а й зробити політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою, яка впевнено торує шлях у XXI століття.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)