Методологія політичних наук

Політологічний словник

Методологія політичних наук – сукупність підходів, принципів, теорій та концептуальних засад пізнання політичної сфери суспільних відносин. М. п. н. включає як гносеологію, так і аксіологію політичного знання, оскільки одним із визначальних аспектів політичного аналізу є дослідження політичних інтересів, що передбачає ціннісне ставлення до предмета дослідження. Як і будь-яка інша наукова галузь, політологія має власну методологію та методи дослідження, своєрідний поняттєвий апарат. Суспільно-політична реальність

характеризується динамізмом, спричиняючись діями людей, інтереси яких не збігаються, сфера політичних відносин, як правило, має конфліктний характер. У сфері політичного буття важливу роль відіграють принципи випадковості та зворотного зв’язку, а події, що розгортаються, можуть мати і зворотний характер. Центром політичної науки є політичні процеси, події і явища, а також інститути, норми та поведінка учасників (акторів) політичного процесу. Цими характеристиками та особливостями сфери політики значною мірою визначається методологія її дослідження.

З методологією будь-якої науки найтісніше

пов’язані методи дослідження – технічні прийоми, засоби та інструменти аналізу. Протягом XX ст. арсенал методів політичної науки постійно збагачувався. Якщо впродовж першої половини століття домінували описово-аналітичні методи, за допомогою яких вивчалися інституційні, нормативно-правові та державно-владні відносини, що було зумовлено близькістю політології та правознавства, то починаючи з середини XX ст. методичний арсенал політології розширився за рахунок досягнень як суспільних, так і природничих наук. Щодо перших, то значний вплив на розвиток політичної науки справили досягнення в галузі соціології та психології, зокрема соціальної та етнопсихології. Завдяки здобуткам соціології політична наука одержала інструменти вимірювання фактів, що вкрай важливо під час вивчення виборчих процесів, а також метод конвент – аналізу, за допомогою якого з’явилася можливість кількісної обробки змісту різних джерел інформації, зокрема стосовно програм політичних партій і рухів, а також засобів масової інформації в цілому. Що ж до впливу психології на методичний потенціал політичної науки, то тут особливо вражаючою виявилася роль біхевіоризму або біхевіористського аналізу.

Метод біхевіоризму в політиці. Грунтуючись на положенні позитивізму щодо об’єктивності як незалежному від суб’єктивних оцінок судженні, біхевіоризм у політології акцентував увагу на дослідженні політичної поведінки як окремого індивіда, так і соціальної, професійної, демографічної чи етнічної групи. В політичній науці біхевіоризм як метод покликаний визначити реальні параметри та чинники політичної поведінки на масовому рівні та, відповідно, політичні процеси разом з функціонуванням політичних систем. Отже, якщо традиційна політична наука обмежувалася лише аналізом формально-юридичних та інституційно-державних структур, залишаючи за рамками дослідження людину та соціальні групи, то біхевіоризм акцентував увагу на поведінкових аспектах політики, наблизивши її до того, що з часом було названо політичною антропологією. В межах біхевіористського аналізу досить поширеними стали опитування громадської думки з найважливіших питань політики. Відтак одержані результати давали можливість не інтуїтивно, а спираючись на узагальнені результати, робити висновки щодо стану суспільних настроїв, очікувань, настанов тощо. Спираючись на інструментарій вимірювання суб’єктивних параметрів політичної поведінки, західна політична наука досягла значних успіхів у дослідженні механізмів функціонування і розвитку політичних систем та інститутів, партій, рівнів та гілок влади, виборчих процесів, результатів голосування тощо. Особливістю біхевіоризму як підходу є положення про неприпустимість у політології принципів та прийомів аксіології. Ця вимога грунтується на тому, що його прихильники вважають правильними лише факти, які перевірені експериментально або ж доведені за допомогою формально-логічних чи математичних методів і процедур. Атому і політична наука як така, на думку біхевіористів, мусить позбутися у своїх висновках морально-етичних оцінок та суджень. Вона повинна описувати та аналізувати учасників політичного процесу, не вдаючись до філософії та будь-якої умоглядної теорії. Ця методологія аналізу укорінилася спочатку у США, де вона досягла свого апогею у 50- 60-х роках, а потім поширилася і в інших країнах Заходу.

Системний підхід у політичній науці. Починаючи з кінця 40-х років XX ст. у суспільних науках, у тому числі й політології, починають використовувати метод системного аналізу, розроблений спочатку в надрах природничих наук. Провідниками системного аналізу в політичну науку стали К. Ерроу, Д. Блек, Дж. Б’юкенен, але особливий внесок у його популяризацію зробили Г. Алмонд, К. Дейч, Д. Істон. Сутність цього підходу в інтерпретації його адептів полягала у такому. Політика вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісність у взаємодії з навколишнім середовищем. Для політичної системи таким середовищем є громадянське суспільство та економіка. Системний підхід передбачає стандартизацію та уніфікацію наукових понять, а також знань про політичні явища та процеси. Виявом такої універсальності є вимога системного підходу розглядати об’єкти аналізу у трьох вимірах, а саме: 1) як певну структуру; 2) функцію; 3) становлення і розвиток. Це ж стосується і системного підходу в політичній науці. Політологи можуть вибирати системними різні аспекти системного аналізу, одержуючи внаслідок цього різні результати. Наприклад, один із авторів структурно-функціонального аналізу Т. Парсонс, досліджуючи політико – соціальні системи, акцентував увагу здебільшого на взаємодії між структурою та функціями складових елементів системи, тоді як інший представник системного підходу Д. Істон, навпаки, переважне значення надавав дослідженням зворотних зв’язків між результатами політики, підтримкою громадянами політичної системи та вимогами щодо неї. Для цього він використовував поняття “вхід” і “вихід”, де на “вході” політичної системи вирішальну роль відігравали такі компоненти, як політична соціалізація, визначення інтересів та їх присутність у політиці, політична комунікація тощо. На “виході” ж системи одержують певні правила і закони, програми, політичні стратегії, їх здійснення на практиці та контроль за дотриманням. Запровадження принципів системного підходу в політичну науку значно збагатило її теоретико-методологічний та методичний інструментарій, давши можливість досліджувати політичну дійсність у її багатоскладовості та взаємному переплетенні. Важливо те, що політика у цьому разі розглядається не як щось замкнене саме на собі, а як елемент соціальної системи у взаємодії з іншими її аспектами, що дає можливість простежити зворотний зв’язок між соціумом і політико – соціальною та політичною системами.

Політико – культурний метод у політиці є доповненням до класичних методів формально-юридичного аналізу державно-правових інститутів і політичних систем, які абстрагуються від поведінкових, мотиваційних та національно-культурних і цивілізаційних вимірів політики. Одним із фундаторів цього методу в політичній науці є Г. Алмонд. Він запропонував розмежовувати два рівні дослідження політичної системи: інституційний та орієнтаційний. Перший вивчає інституційну структуру політичної системи, а другий – орієнтири людей стосовно цієї системи та її інституційні елементи. Орієнтаційний рівень політичної системи включає пізнавальні (когнітивні), емоційні (афективні) та ціннісні (аксіологічні) компоненти загалом, які, на думку Г. Алмонда, становлять політичну культуру. Важливість і цінність цього інструменту політичної науки полягає в тому, що дає можливість визначити, чому однакові за формою соціально-політичні інститути залежно від країни діють по-різному. На думку фахівців, цей метод дає змогу проникнути в глибинну сутність політичної свідомості і позасвідомого, зокрема колективного, зафіксованого у національних міфах, традиціях, уявленнях. На думку російського політолога К. Гаджиєва, перевагою політико – культурного підходу є те, що він поєднує в собі соціологію, соціокультурологію, національну психологію та найновіші методи дослідження соціальних і політичних установок людей в єдиний міждисциплінарний підхід. Це дає можливість краще зрозуміти механізми та закономірності, згідно з якими відбуваються політичні процеси. Це має особливе значення, оскільки однією з найважливіших проблем, якою займається політична наука, є політична культура, а остання включає в себе різного роду орієнтири, установки, стереотипи, міфи тощо.

Метод міждисциплінарного аналізу в політиці. Доцільність цього методу зумовлена тим, що політологія як наука поєднує у собі інструментарій багатьох суспільно-гуманітарних наук. Це один із традиційних методів, який почав застосовуватися з появою політології як самостійної галузі знань про політичну дійсність, починаючи з XIX ст. у рамках формально-юридичного, історичного та порівняльного аналізу. Приблизно у цей же час у політологію починають активно проникати і цілий ряд понять, вироблених у рамках природничо-наукової методології. Серед них такі, як “прогрес”, “еволюція”, “організм”, “порядок” тощо. Згодом, на початку XX ст., завдяки зусиллям Дж. Уоллеса, Г. Ласкі, Г. Ласуелла в політичну науку проникають методи і поняття із сфери загальної та експериментальної психології, психоаналізу, емпіричної соціології, економіки, антропології та ін. Дедалі частіше політологи використовують і методи точних наук – математики і статистики, а пізніше – кібернетики та інформатики. В результаті такого комплексного охоплення явищ політичного порядку політична наука опинилася на перехресті міждисциплінарного синтезу, що стало характерним явищем для суспільно-гуманітарних наук, починаючи з другої половини XX ст. У зв’язку з використанням цього методу для спеціалізованих завдань політичної науки особливого значення набуває метод інтерпретації одержаних результатів, зміст якого значною мірою зумовлений світоглядними засадами дослідника, а також його ідеологічними уподобаннями. Відтак, міждисциплінарний метод відкриває двері у політичну науку аксіології, яку слід розглядати не як вияв суб’єктивізму та підміну наукового погляду на політичну дійсність, а як спосіб оцінити ті чи ті результати з позицій добра чи зла – граничних диспозицій людського буття в аспекті моральних принципів та вибору.

В арсенал методичних засобів політичної науки входять також традиційні наукові методи – спостереження, досвід, збирання, аналіз і обробка інформації. Вони є необхідною сировиною для застосування суто теоретичних методів, таких, що грунтуються на використанні різних ідей, концепцій, теорій, які дають можливість виявити світоглядні, концептуальні та ціннісні аспекти політичної реальності.

Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000; Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г. та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. – К., 2000; Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посіб. – 2-е вид., випр. допов. / За заг. ред. І. С. Дзюбка, І. Г. Оніщенко та ін. – К., 2001; Іщенко М. П. Методологічні основи розвитку політології / НТШ. – Черкаси, 2002; Рудич Ф. М. Наука про політику: сучасний стан і тенденції розвитку // Віче. – 2002. – № 5.

Л. Шкляр