Міжнародні відносини

Політологічний словник

Міжнародні відносини – специфічна галузь суспільних відносин; сукупність політичних, економічних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових та інших зв’язків і взаємовідносин між основними суб’єктами світової спільноти; поводження держав на міжнародній арені. В західній політології прийнято усі визначення М. в. зводити до двох вимірів: 1) коли вони подаються як різновид людської діяльності, за якої між особами більш як однієї держави відбувається соціальна взаємодія; 2) коли вони виступають у вигляді

конфлікту або співпраці на міжнародній арені поміж різними інститутами – державами, міжнародними урядовими і неурядовими органами, організаціями, об’єднаннями, рухами. Зі зростанням в останнє десятиріччя кількості суб’єктів, що діють на міжнародній арені і постійно збільшують свій вплив на весь процес глобального розвитку, можна обгрунтовано розрізняти традиційне розуміння відносин між країнами і широке трактування М. в., що включає не тільки зв’язки держав, а ще і діяльність транснаціональних за своєю природою органів і організацій (транснаціональні корпорації і банки, екологічні рухи тощо). М. в. у вузькому розумінні нерідко визначають як сферу дипломати: міжурядові контакти і способи, за допомогою яких вони здійснюються; сукупність прийомів, методів і технологій здійснення дипломатичної діяльності; процеси і процедури, за допомогою яких передається інформація від одного уряду до іншого. Зовнішньополітичні відомства як спеціальні органи держав, що виступають від їхнього імені на міжнародній арені, використовують й реалізовують у своїй діяльності дипломатію як мистецтво переконання; техніку примусу; процедуру врегулювання; технологію письмового оформлення домовленостей, оскільки лише в такому разі вони стають надійним свідченням прийнятих сторонами на себе міжнародних зобов’язань. Дипломатія як наука і мистецтво організації і регулювання М. в. покликана знаходити злагоду у світі нескінченних розбіжностей і перетворювати конструктивне і можливе на дійсне. М. в. у їхньому широкому розумінні іноді називають “постміжнародними”, вони приходять на зміну міждержавним відносинам, що домінували раніше, і відображають зміни, характерні для сучасного міжнародного життя: тенденцію глобалізації М. в. відповідно до принципу глобалізації локального і локалізації глобального; зростання кількості факторів М. в., які ще більшою мірою диверсифікують структуру центрів впливу і сил, які нерідко діють анонімно; ускладнення світу і зростання кількості протиріч, що породили нове покоління цивілізаційних конфліктів; модифікацію засобів і методів міжнародної діяльності, пов’язаних зі зміною ролі держави в історичному процесі; збільшення масштабів взаємозв’язків між внутрішньою і зовнішньою політикою сучасних держав тощо. Ускладнення сучасних М. в. зумовлене розширенням зовнішніх взаємозв’язків держави: якщо ще недавно вони починалися і практично закінчувалися у відносинах держава – держава, то зараз до них додалися міжнародна громадська думка, транснаціональні корпорації і банки та інші інституції. При всьому цьому провідну роль у М. в., як і раніше, відіграє держава, що закріплено в міжнародному праві. М. в. характеризуються специфічними формами політики, включаючи силу, баланс, гегемонію, взаємозалежність, війну і мир. Дослідження М. в. включає вивчення типових процесів і шляхів поводження в різних історичних контекстах, припускає аналіз і пояснення причин і природи війни, кризи або союзу. Одні з перших політологічних праць з М. в. являють собою поради політичним діячам з управління державою. Періодизація, виділення основного змісту і характеру, типологізація М. в. залежать від підходів, що застосовуються вченими – міжнародниками різних наукових шкіл і напрямків. Школа політичного ідеалізму (Ф. Вітторіа, Г. Гроцій, І. Кант), основна посилка якої – переконання у можливості покінчити з війнами і збройними конфліктами за допомогою правового врегулювання, демократизації М. в., встановлення в них норм моральності і справедливості. Звідси теза про необхідність створення світового уряду, який діяв би на основі детально розробленої світової конституції. Апелюючи не до сущого, а до належного, адепти цієї школи підтримують спроби формування світового порядку, що відповідає загальним інтересам усього людства. Школа політичного реалізму (Г. Моргентау, Р. Арон, Г. Кіссинджер і ін.) та її прихильники розглядають М. в. крізь призму “поняття інтересу, вираженого в терміні сила”. В основі міжнародної діяльності держав, на їхню думку, лежить прагнення до збільшення своєї сили та впливу. Внаслідок боротьби за максимальне задоволення національних інтересів вони сприяють установленню на світовій арені рівноваги сил, яка є єдино реальним способом забезпечення і збереження миру. Політичні реалісти розглядають взаємодію держав як хаотичний і здебільшого силовий процес. Сформована в останні роки концепція неореалізму визнає, що взаємодія державних і недержавних факторів трохи впорядковує хаотичність у міжнародних відносинах. Школа транснаціоналізму, що об’єднує теорії інтеграції (Д. Мітрані), взаємозалежності (Е. Хаас, Д. Моурс, Р. Кеохан, Дж. Най) та інші, висунула ідею, згідно з якою державна парадигма М. в. повинна бути відкинута, оскільки держава витісняється з центру міжнародного спілкування, що перетворюється з “інтернаціонального” (міжнародного, міждержавного) на “транснаціональний”, тобто здійснюється без і поза участю держави. Транснаціоналізм сприяв усвідомленню низки нових явищ у М. в. (посилення ролі малих країн і приватних суб’єктів, проникнення процесів модернізації, урбанізації і сучасних засобів комунікації в країни, що розвиваються, і зміну їхньої ролі в М. в., скорочення можливостей великих держав контролювати більшість сфер світової політики). Школа неомарксизму (П. Баран, П. Суїзі, І. Уолерштайн) ідеєю про цілісність світового співтовариства об’єднує ряд неоднорідних концепцій і теорій. Вихідним пунктом концептуальних побудов тут є асиметричність взаємозалежності сучасного світу, реальна залежність слаборозвинених країн від індустріально розвинених держав, експлуатація і пограбування перших останніми. Базуючись на деяких тезах класичного марксизму, неомарксисти представляють простір М. в. у вигляді глобальної імперії, периферія якої і зараз, після отримання політичної незалежності, залишається під гнітом центра. Вони вважають, що для периферійних країн інтеграція до світового ринку обертається збільшенням залежності від високорозвинених держав. Школа геополітики, що розвиває свій підхід до М. в., виходить із установлення залежності зовнішньої політики держав від реальних географічних факторів, їхнього місця розташування і належності до “морського” або “континентального” світу, що перебувають у постійному історичному протиборстві, яке визначає основний зміст і характер М. в. на кожному етапі їхнього розвитку. З середини 50-х років XX ст. у пізнання й інтерпретацію М. в. могутньо вторгається системна теорія, із евристичними можливостями якої пов’язують погляди усіх наукових шкіл і напрямків, у ній шукають шляхи до успіху політики – практики. Системний підхід дав змогу показати залежність поводження держав на світовій арені від сформованої ними міжнародної системи, зв’язок частоти і характеру міждержавних конфліктів з її структурними характеристиками, необхідність обліку системоутворюючих факторів у дипломатичній роботі. Уже сама ідея про існування системних законів у М. в. дає можливість розглядати міжнародні системи як результат прийняття рядом держав певного політичного, економічного, ідеологічного статус-кво на загальнопланетарному, регіональному або субрегіональному рівні. За такої точки зору кожна система є не чим іншим, як неформальною інституціоналізацією співвідношення сил між державами відповідно до просторово-часового контексту. Зникнення на початку 90-х років XX ст. біполярної системи М. в. визначило перехідний характер функціонуючої сьогодні конфігурації світових політичних сил. З теоретичної точки зору нова система М. в. може складатися трьома шляхами: як біполярно-антагоністична модель, де місце СРСР посяде Китай; як однополюсно-авторитарна модель, де США з власної волі або вимушено стануть займатися облаштуванням світу, виходячи із своїх національних інтересів; як неконфронтаційна демократична система, відносини в якій будуть регулюватися буквою і духом установлення міжнародного права і принципами справедливості. Сучасні М. в. демонструють зі всією очевидністю, що катастрофа біполярного світу поставила під сумнів наддержавність як історичне явище з її гегемоністсько-глобалістичними прагненнями; що сучасний поліцентризм М. в. має тенденцію до зміни своєї структури, яка “вибудовується” горизонтально на відміну від вертикальної ієрархічної побудови колишніх моделей світового порядку; що сила міжнародного права починає на рівних конкурувати з правом сили; що міжнародна безпека державно-організованого світу поступово трансформується у внутрішню безпеку людства тощо.

Международные отношения как объект изучения. – М., 1993; Мировое политическое развитие: век XX. – М., 1994; Некоторые вопросы теории международных отношений: В 2 ч. – М., 1995; Цыганков П. А. Международные отношения. – М., 1996; Политологическая энциклопедия. – М., 2003.

А. Кудряченко