Історія педагогіки України
Розділ VII
ОСВІТА УКРАЇНЦІВ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ
Внаслідок адміністративного поділу та міграційних процесів чимало українців опинилося за межами України. Як на своїй батьківщині, так і за її межами українці складають один етнос – спільноту людей, яка історично сформувалась на певній території. Ця спільнота має відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, вона усвідомлює свою єдність. Поки існує етнічна свідомість – існує народ. Саме вона зумовлює певні риси національної психології, мови,
Разом з тим українці, які живуть в іншій країні, становлять певну частину її суспільства. Вони органічно пов’язані з соціально – політичною організацією цього суспільства.
Українська діаспора найчисельніша як серед слов’янських народів, так і загалом у світі. Заданими Федора Заставного, нині в діаспорі живе майже 10 млн., тобто близько 20 % усіх українців. Понад 5 млн наших земляків та їхніх нащадків живе в східній діаспорі і майже стільки ж – у західній. Ці дані занижені. Наприклад, у Росії, Польщі, Румунії в останніх переписах населення нащадків наших
Розрізняють три хвилі еміграції українців за межі України, що чітко простежуються в історії переселенського. Наприкінці XIX – на початку XX ст. була перша хвиля української еміграції. Вона не дуже численна, пов’язана з дією соціально-економічного фактора, власне трудова еміграція. В 1892 р. емігранти з Київської губернії переселилися до США. Частина селян із зубожілої Галичини виїхала до Канади, сподіваючись освоїти тамтешні вільні землі. Працьовитий український народ сприяв піднесенню економіки Канади.
Посилення тоталітаризму, придушення національно-культурного життя на рубежі 20-х і 30-х років XX ст., масові репресії спричинили другу хвилю еміграції: сотні політиків, діячів освіти, науки і техніки, тисячі студентів залишили Україну.
Третю хвилю еміграції в період після Другої світової війни спричинила дія політичного фактора. В цей період виїхало чимало освічених людей, які поповнили склад інтелігенції за кордоном.
У Росії основна маса українців розселена в центрально-черноземному регіоні, на Північному Кавказі, в Сибіру, на Далекому Сході. Чимало вихідців з України в Казахстані, Закавказзі, у суміжних районах Білорусії та Молдови.
У прикордонних регіонах етнічні українці зазнали активної асиміляції. Наприклад, за даними всеросійського перепису 1897 р., у Воронезькій губернії українці становили 887,2 тис., або 36,2 % усього населення. На початок 80-х років XX ст. українську мову вважали рідною лише 5,4 %. У Курській губернії відповідно 22,9 % і 1,4 %.
У 20-х – на початку 30-х років (до 1933) у місцях проживання українського населення навчання у школах і деяких ВНЗ здійснювалося українською мовою. У Бєлгородському, Краснодарському, Воронезькому педінститутах були відділення з українською мовою викладання. Українські газети виходили у Воронежі, Катеринославі, Ростові, Новоросійську, Саратові, Самарі, Омську, Хабаровську, Владивостоку, Спаську. У Москві існувало українське видавництво, у Ленінграді – український театр.
Протягом 1931 р. тільки у видавництвах Кавказу випущено 149 книг українською мовою. На Кавказі працювало 100 українських шкіл, 12 педагогічних технікумів, педінститути. У Нижньоволзькому краї 46000 українських дітей мали змогу навчатись українською мовою в школах, було 3 українські педагогічні та один сільськогосподарський технікум. На Далекому Сході у 1932 р. діяли український пересувний драмтеатр, 1076 початкових і 219 середніх українських шкіл, педагогічні технікуми, українські відділення в педінститутах. Невдовзі вони припинили існування. Явища командно-адміністративної системи негативно відбились на соціально-культурному розвиткові українців.
У 1992 р. українська діаспора була організаційно оформлена в Об’єднання українців Росії (ОУР). Його діяльність поширена на всю федерацію. З 11 шкіл РФ, в яких нині вивчають українську мову, 7 зо середжено в автономній республіці Башкортостан. Там же діє близько 20 українських самодіяльних колективів. Найсприятливіші умови для розвитку національно-культурного життя українців створено в національних автономіях, але в цілому вони значно гірші за ті умови, які мають росіяни в Україні.
Немало зробила для розвитку української духовної культури українська політична еміграція в Європі, яка осіла там у 1919-1920 рр. В 1920 р. народилась українська політична преса в еміграції. У Відні з’явилися перші часописи. Пізніше центр еміграції містився у Празі, частково у Варшаві, Берліні, Парижі. Виходили “Часопис”, “Наша культура”, “Рідна мова”. Товариство “Сіяч”, засноване 1924 р. у Празі, видало 44 назви книг.
За підтримки чеського уряду емігрантами створено у Празі Український вільний університет з двома факультетами – філософським та права й суспільних наук та студію пластичного мистецтва з майстернями малярства, скульптури і графіки з теоретичними курсами, Українську господарську академію в Подебрадах з трьома факультетами – агрономічно-лісовим, економічно-кооперативним, інженерним.
У 1923 р. відкрито Український вищий педагогічний інститут імені М. Драгоманова у Празі з трьома відділами: літературно-історичним (підвідділи мови й літератури; історії та суспільних наук), природничо-географічним і фізико – математичним. З 1924 р. додався музично-педагогічний відділ (вокальний та інструментальний підвідділи). В інституті вивчали загальні дисципліни (обов’язкові для всіх) і спеціальні, а також необов’язкові (наприклад білорусознавство). У різні періоди в УВПІ діяло 23-39 кафедр. Строк навчання – два, три, а згодом чотири роки. Остаточно програма та структура інституту сфор мувалась у 1926-1927 рр. Окрім лекцій та практичних занять, організовували екскурсії для студентів. Навчання в УВПІ було безкоштовним і проводилося українською мовою.
Інститут діяв протягом 1923-1933 років. За цей час у ньому працювали 92 викладачі (з них 80 українців). Інститут видав багато навчальної літератури. Його книгозбірня становила 10728 томів (пізніше її було передано до Слов’янської бібліотеки у Празі та Української гімназії в Морджанах).
При інституті діяли Товариство ім. Григорія Сковороди, Науково-педагогічне товариство. Професори і викладачі брали участь у з’їздах слов’янських етнографів у Празі, Варшаві, міжнародних педагогічних з’їздах у Берні, Женеві, Гейдельберзі тощо.
За період існування інституту прослухали повний курс 178 дійсних слухачів, диплом педагога середньої школи отримали 85 осіб і 31 слухач став доктором, захистивши наукову працю.
У 1930 р. почалося поступове скорочення інституту. Спроба перетворити УВПІ на науково-дослідний інститут не вдалася. На початку 1933 р. УВПІ було закрито. Деякий час професорський персонал ще продовжував наукову роботу, отримуючи невелику допомогу від чеського Міністерства закордонних справ.
З міркувань фінансового порядку за розпорядженням чеського уряду, що фінансував створені емігрантами заклади, в Українській господарській академії також було припинено запис нових студентів і професура мала обмежитися лише науковою працею. Однак у 1932 р., щоб не припиняти своєї навчальної діяльності, Українська господарська академія відкрила на своїй базі Український технічно-господарський інститут заочного навчання, який утримувався на кошти української громади. Крім того, при академії були відкриті й кореспондентські курси українознавства.
В 1926 р. в Карловому університеті (Прага) засновано кафедру української мови і письма. Емігранти також заснували два українські наукові інститути. Один з них – у Берліні. В 1930 р. у Варшаві почав діяти Український інститут під керівництвом Антона Лотоцького. За-сновано кафедру української мови і літератури у Кракові та української історії у Варшаві. Наукові осередки при всіх цих установах видали сотні наукових праць і підручників для вищих шкіл, які збагатили українську мову і сприяли виробленню наукової термінології.
Праці українських вчених не тільки поглиблювали українознавчу роботу, а й знайомили населення Західної Європи з Україною, її культурним життям через іншомовні видання.
Засновані емігрантами навчальні заклади, видавництва зберегли українську мову та культуру, сприяли формуванню нових поколінь української освіченої інтелігенції. Видані Софією Русовою праці з питань дошкільного виховання, Григорія Ващенка з питань шкільництва служили підручниками студентам і посібниками практичним праців никам.
Українські високі школи та наукові установи в еміграції через Український академічний комітет у Празі беруть участь у роботі Міжнародної комісії з інтелектуальної співпраці при Лізі Націй і таким чином входять у духовний обмін із науковими установами цілого світу.
Близько 800 тис. українців жили в міжвоєнні роки на землях, котрі після Першої світової війни відійшли до Польщі. За останнім (2002 р.) переписом у Польщі проживає 36,9 тис. українців. Тут є українські середні школи, па філологічних факультетах університетів діють українські відділення (у Варшавському – з 1953 р., Католицькому університеті в Любліні – з 1989 р.. Краківському – з 1990 р.).
На території сучасної Румунії українці відомі з XIV ст. Нині їх налічується близько 60 тис. Вони в основному зосереджені на своїх етнічних землях.
З 1962 р. всі українські школи в Румунії були ліквідовані. Відродження національно-культурного життя українців відбувається повільно. Наприклад, в Україні у 2002/03 навчальному році у загальноосвітніх школах румунською мовою навчалося 28 тис. дітей. Створення рівноцінних умов для українських дітей у Румунії чекає розв’язання на урядовому рівні.
У 1990 р. утворилася Спілка українців Румунії, яка видає двотижневик “Вільне слово”, публікує “Український вісник” та румуномовний журнал “Український кур’єр”.
Значною є українська громада в Молдові. Вона становить близько 15 % населення країни. Тут успішно працюють такі національно-культурні об’єднання, як Українська громада в Республіці Молдова, Товариство української культури Республіки Молдова. У 38 школах і 6 ліцеях понад 10 тис. учнів вивчають українську мову. У 16 експериментальних класах усі дисципліни вивчаються українською мовою. Працює україномовна передача “Світанок”.
Найстаріший регіон заселення емігрантів з України в Європі – Сербія і Чорногорія. Тут проживає близько 35 тис. українців. їхні національно-культурні інтереси обстоює Товариство української мови, літератури і культури ім. Шевченка та інші об’єднання.
Чисельні українські громади і в інших країнах Європи. Так, у Словаччині, де українці живуть віддавна, компактні поселення розташовані в основному вздовж українсько-словацького та польсько-словацького кордону. На сьогодні в Словаччині понад 250 українських сіл з населенням близько 100 тис. осіб.
Тут діють українські школи, щоправда, паралельно зі словацькими, в яких є лише окремі українські класи. Останнім часом відбувається інтенсивна словакізація українського населення.
Працює український театр у м. Пряшеві, у Кошицькому університеті відкрито українське відділення з кафедрою української мови і літе ратури.
Українська громада у Франції становить близько 45 тис. осіб. Найстарішою українською пам’яткою тут є засноване 1061 р. Анною Ярославною абатство св. Вінцента в м. Санлісі, де при вході до монастиря встановлено скульптурне зображення української княжни. Після відновлення державної незалежності України у Франції створено низку асоціацій з метою налагодження французько – українських зв’язків. З 1993 р. активно діє Французька асоціація за розвиток українознавства. Вона спрямовує зусилля на створення україномовних передач па радіо, сприяє розширенню викладання української мови у французьких вищих навчальних закладах та включенню її як однієї з навчальних дисциплін до програми французьких середніх шкіл. З французькими вченими – україністами постійно співпрацює Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Європі (м. Сарсель під Парижем).
У Німеччині нині живе близько 30 тис. українців. Знаним у світі науково-дослідним та навчальним закладом є створений тут ще після Першої світової війни (1921) Вільний український університет в Мюнхені. Нині він має гранти та проводить літні курси для студентів, аспірантів України.
На початку XX ст. у США налічувалось 470 тис. українців. У повоєнні роки прибуло ще 100 тис. осіб, переважно із Західної України. Українська діаспора в США за чисельністю посідає друге місце після поляків. Українська громада має в цій країні сприятливі умови для всебічного національно-культурного розвитку, організації недільних шкіл, гуртків художньої самодіяльності, бібліотек тощо.
Перші українські католицькі цілоденні школи в США з’явилися у 20-х роках при українських католицьких церквах. Незабаром вони увійшли до американської освітньої системи. Навчання в них здійснюється українською та англійською мовами. У 30-і роки ці школи були на високому науковому рівні, в класі навчалися діти різного віку. В них давали основи рідного письма, мови, рідної історії, землезнавства. У 1932 р. діяло близько 300 українських шкіл. У більшості з них навчали духовні особи – дяки, священики або ченці.
Після Другої світової війни серед емігрантів з’явилося чимало вчителів і завдяки цьому шкільництво поліпшилось. У 1953 р. виникла шкільна рада – громадська організація, яка почала опікуватися справою освіти українських дітей.
Нині українські громади утримують українські школи трьох типів: українські католицькі (їх найбільше), суботні та недільні школи українознавства. В них вивчаються релігія, українська мова, історія, культура. Близько 80% українців православної віри також навчають дітей українською мовою. Проте усі українські заклади відвідують лише чверть дітей шкільного віку. Рівень українського шкільництва значно вищий порівняно з рівнем навчання інших етнічних груп. В українській групі чималий відсоток людей з вищою освітою. Близько половини українців проходять курс навчання в університетах і коледжах. У ряді університетів є можливість отримати диплом фахівця з української мови. Українську мову, літературу, історію, географію викладають у 28 університетах, коледжах США. Близько 4000 українців, які закінчили американські університети, викладають нині в коледжах та університетах України. Українська діаспора Сполучених Штатів Америки постійно допомагає Україні, лобіює її інтереси в Конгресі США.
Канада займає друге місце на Американському континенті за кіль-кістю українців.
Першу українську школу заснували ченці у Вінніпезі в 1905 р. Найбільше українських шкіл відкрито протягом 1918-1922 рр. Вони діяли при церквах, читальнях, у народних і робітничих домах та при різних товариствах. Широка мережа громадських шкіл – “рідні школи” – розрахована на учнів початкових класів. В них діти вчаться переважно від 17-ї до 19-ї години, бо вдень вони ходять до публічної державної школи, де навчання обов’язкове. У 193 1 р. в Канаді налічувалася 61 українська школа, де понад 2000 дітей вчилися читати, писати українською, співати українських пісень, засвоювати відомості з історії та географії України. Після Другої світової війни в країні діє 295 українських шкіл. їх утримують на внески батьків (від 50 центів до одного канадського долара щомісяця на дитину), кошти організацій, при яких існує школа, та добровільні пожертви. Для учнів середньої школи у великих містах є курси українознавства та літні заняття з інтенсивного викладання української мови. Випускник отримує диплом з української мови, який використовує для закінчення середньої школи і для вступу до вищих навчальних закладів. У деяких провінціях навчальні програми з української мови, літератури, історії, географії становлять невід’ємну частину державних шкільних програм. У звичайних школах існують спеціальні класи з українською мовою навчання. Українська мова як окремий предмет викладається в ряді початкових шкіл багатьох провінцій. У п’яти канадських провінціях українську мову викладають у середній школі.
Студенти, які вчаться в державних високих школах Канади, набувають знання з українознавства, зокрема в українських інститутах (бурсах). їх у Канаді три: Український інститут ім. Петра Могили в Саскатуні, Український інститут ім. Михайла Грушевського в Едмонті та Український інститут ім. Петра Могили у Вінніпезі. Українська вища освіта представлена кафедрами українських студій в університетах Оттави й Торонто, Канадським інститутом українських студій Альбертського університету, Центром українських студій у Манітобському університеті. Останній, наприклад, організовує щорічні курси для 40 – 120 слухачів, які ведуть наукову роботу на магістерському й докторському рівнях. Найбільш обдарованих підтримують преміями, стипендіями, заснованими представниками української діаспори.
У Канаді виходить 85 українських газет, функціонує 8 україномовних радіопрограм. Українські канадці беруть активну участь у державному і громадському житті країни, розвивають сучасні україно-канадські відносини.
Але поступово число людей, які вважають українську мову материнською, зменшується. 1991 р. визнали українську мову рідною лише 19 % канадців українського походження.
У Бразилії живе 50 тис. осіб українського походження. Більшість українців виїхала до Бразилії в 1895 – 1897 та 1908 – 1910 pp. зі Східної Галичини.
Бразилія кожній національній меншині гарантує права та можливості для всебічного розвитку. Тут мову предків українці зберегли краще, ніж в інших країнах. У Бразилії функціонують культурно-освітні товариства “Просвіта”, “Відродження”, братства, фундації, спілки, союзи.
У сільській місцевості українська мова вживається у побуті, у виробничому, громадському, церковному житті. Навіть мішані подружжя у сільських колоніях розмовляють українською мовою. У містах та іншомовному сільському оточенні українці інтегрувалися. Тут спостерігається змішування української мови з португальською. Наймолодші українці в містах майже не знають материнської мови.
У 1897 -1898 pp. священики влаштовували українські школи у власних оселях. Вчили грамотні люди з числа іммігрантів.
У 1913 р. була створена шкільна асоціація, що об’єднувала 35 українських шкільних закладів, які діяли при церквах і громадських осередках. У 1941 р. їх налічувалося більш як сорок, у 1986 р. – понад 60.
На той час у Бразилії не залишалося жодного українського поселення, яке б не мало своєї української школи. Нині українську мову, літературу та історію викладають у малій семінарії у Прудентополісі. Майже при всіх українських церквах функціонують суботні курси українознавства. Освітня програма для українських дітей здійснюється, наприклад, у м. Куритібі. Найменші відвідують дитячий садок, де виховання ведеться українською мовою. Старші діти, дорослі, пенсіонери відвідують українську суботню школу. У 1989 р. українську мову тут вивчали майже 150 осіб. Тоді ж було відкрито “Український дім студентів”, де бажаючі підвищували свій освітній рівень, удосконалюючи українську мову, знання з літератури, історії.
У Новому Константинополі (штат Парана) зафіксоване право навчання української мови в урядових школах для дітей українського походження. Тут же діє єдиний університет, де у 1989 – 1990 рр. почали викладати українську мову, літературу, історію.
В Аргентині живе 100 тис. українців, переважно вихідців із Західної України, які емігрували протягом 1924-1932 рр. Усі діти українців обов’язково здобувають освіту у початкових і середніх школах. Значний відсоток їх навчається в університетах. Українознавство викладається в тих державних і приватних середніх навчальних закладах, де серед українства є священики й ченці. При більшості громадських осередків і церковних парафій діють українські школи, які називаються “рідними школами”. З 1957 р. роботу цих шкіл координує Педагогічна громада. Програма “рідних шкіл”, які працюють за 10-річною системою навчання, включає читання та український правопис, історію, географію України, українську літературу, релігію, співи.
В Буенос-Айресі при філіалі Українського католицького університету діє гімназія, де з 1 по 5 клас викладають українську мову, літерату ру, історію, географію України.
З 1928 р. товариство “Просвіта” видає в Аргентині українською мо вою газету “Українське слово”. Культурно-освітня організація “Відродження” друкує газету “Наш клич”, Українське католицьке об’єднання – газету “Голос української церкви”.
В інших країнах Латинської Америки більш-менш компактно українці живуть в Уругваї (15 тис.), Парагваї (10 тис.), Венесуелі (6 тис. осіб). За час життя тут більшість українців стали двомовними. Іншомовне середовище природно чинить свій вплив та сприяє асиміляції іммігрантів.
Знаменною подією в житті світового українства є прийнятий у листопаді 2003 р. Верховною Радою України Закон “Про правовий статус закордонних українців”. У Законі зазначено, що українці, які прожива ють за межами України, становлять невід’ємну частину українського народу. Це особи, які вважають себе українцями, є громадянами іншої держави або особами без громадянства, мають етнічне походження або походять з України. Закордонні українці мають усі права, свободи та обов’язки, визначені Конституцією України, за винятком політичних прав і обов’язків, передбачених тільки для громадян України. Для таких громадян спрощено оформлення безкоштовної візи для відвідування України.
Введення в дію цього закону реально зміцнило зв’язки закордонних українців з історичною батьківщиною, та піднесло їхній авторитет у державах, що прийняли їх. Новий правовий статус зарубіжних українців запобігатиме їх асиміляції.
У різні історичні періоди з політичних, соціально-економічних та інших причин частина українців залишила рідні терени і в пошуках кращої долі виїхала до інших країн. Облаштовуючись на чужині, українці прагнули зберегти і передати своїм дітям рідну віру, мову, звичаї. Вони дбали про створення національних шкіл, культурних центрів, вищих навчальних закладів та підготовку педагогічних кадрів, виборювали право здобувати освіту рідною мовою у про-відних університетах США, Канади. Саме це допомогло українцям зберегти національну ідентичність та єдність у сьогоденні.
Нині зарубіжні українці зміцнюють економіку держав, які прийняли їх. Своєю освіченістю вони здобули пошану серед корінних націй.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)