ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
Розділ V
Пробудження національної свідомості
Українського народу
РОЗВИТОК НАУКИ В УКРАЇНІ ПОЧАТКУ ХІХ СТ.
Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у проведенні наукових досліджень в Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток науки.
Розвитку науки в Україні сприяли численні наукові товариства, що виникли у 70-90-х роках: дослідників природи (у Xаркові, Києві та Одесі), математичне
Розвиток науки в Україні був тісно пов’язаний з вищими навчальними закладами, переважно з університетами. Тут формувалися наукові школи. У Xарківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов, який створив загальну теорію стійкості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь. Кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус –
Розвиток хімічної науки пов’язаний з ім’ям М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Xарківському університеті, заклав основи нової наукової галузі – металотермії та підвалини нового напрямку – фізичної хімії.
Геологічна наука завдячує своїм розвитком діяльності К. Феофілактова, який заснував Київську школу геології. Основоположником палеоботаніки став I. Шмальгаузен.
Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському університеті розгорнув видатний учений I. Мечников, який разом з М. Гамалією відкрив в Одесі першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію. У цьому ж університеті у 1871-1876 рр. засновник російської фізіологічної школи I. Сєченов очолював фізіологічну лабораторію.
До золотого фонду медицини увійшли праці талановитого київського хірурга Ю. Шимановського, основоположника гістофізіології Н. Xржонщевського, засновника вітчизняної експериментальної гігієни В. Суботіна.
Гостра ідейна боротьба супроводжувала розвиток гуманітарних наук. Ідеї розвитку економіки, науки, освіти, необхідності морального вдосконалення суспільства обстоювали Я. Козельський, I. Котляревський, В. Каразін, П. Грабовський.
Історична наука збагатилася рядом творів М. Костомарова. З-під його пера вийшли книги “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство Юрія Xмельницького”, “Руїна”, “Мазепа”, “Павло Полуботок” та ін. О. Лазаревський видав свої дослідження історії Лівобережної України, В. Іконников – фундаментальну працю “Опыт русской историографии”. Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема “Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768”, “Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії”.
Незважаючи на жорстокі переслідування української мови, велику роботу щодо її дослідження, а також дослідження літератури і фольклору виконували П. Житецький, О. Потебня, М. Петров. Великий внесок у дослідження історії і теорії української літератури зробив І. Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова, П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка та ін.